Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 52)
І він напевне зазирнув у розум дівчини й побачив їхні обличчя.
— Я дозволив Мор уполювати їх. — Він міцніше згорнув крила. — Вона їх знищила. І по тому протягом місяця була біля Клото, допомагала їй зцілювати понівечене тіло і зганьблену душу, змивати бруд, полишений тими виродками, наскільки це було можливо.
Мор також зазнала наруги. Попри те що це було інше… але… Я розуміла, чому вона доглядала Клото. Можливо, у такий спосіб Мор лікувала і свою зранену душу. Та чи їй це якось допомогло?
— Але ж Кассіан і Азріель після того, що сталося в Гайберні, повністю зцілилися, — нагадала я Різу. — Невже Клото не можна чимось допомогти?
— Ті, хто знущався над нею… намагалися геть скалічити її. Але, певно, не встигли геть спотворити їй руки. У такому вигляді її і знайшла Мор. Руки ми Клото врятували і, наскільки це було можливо, зберегли їх працездатність. Проте для більш серйозного лікування кожну рану довелося б відкривати знову. Я пропонував за допомогою магії прибрати біль на час операції. Та вона її не витримає. Фізичне втручання торкнулося б розуму і душі. Клото довелося б заново пережити весь жах того, що з нею сталося. Відтоді вона живе тут, унизу… разом з такими, як вона сама, з ким сталися подібні історії. Магія допомагає їй рухатись.
Я знала, що нам уже час братися до роботи, але спитала:
— І… всі жриці в цій бібліотеці такі самі, як вона?
— Так.
Коротке слово, яке вмістило століття люті й болю.
— Я перетворив цю бібліотеку на сховок для них. Одні приходять зцілитися, виконують послушницьку роботу, а по тому йдуть звідси. Інші приносять клятви Котлу і Матері, стають жрицями і назавжди залишаються тут. Кожна сама вирішує, провести тут тиждень чи все життя. Сторонніх допускають у бібліотеку лише за згоди місцевих жриць. І це лиш після того, як ті заприсягнуться не шкодити нікому і нічому під час візиту. Ця бібліотека належить їм.
— А хто був тут раніше?
— Кілька старих нудних учених, які кляли мене за те, що я розподілив їх по інших бібліотеках міста. Я не забороняв їм сюди приходити, але час і мету візиту вони завжди повинні погоджувати зі жрицями.
Право вибору. Для Різа завжди був важливий мій вибір. Так само, як і вільний вибір інших. Навіть тоді, коли це право могло негативно позначитися на його власному житті. Ніби прочитавши запитання в моїх очах, Різ додав:
— У перші тижні після Підгір’я я провів тут чимало часу.
Мені судомою здавило горло. Я нахилилась і поцілувала його в щоку.
— Дякую, що привів мене сюди.
— Тепер це місце належить і тобі.
Я знала, що він має на увазі не лише наш зв’язок і мій статус. Бібліотека належала мені як одній із жінок, які зазнали в житті всіляких негараздів, витримали все і вижили.
Я спробувала усміхнутись.
— Те, що я взагалі можу перебувати під горою, можна вважати дивом.
Обличчя Різенда залишалося серйозним і задумливим.
— Дивом воно і є. Я дуже пишаюся тобою.
На очах у мене забриніли сльози. Я схилилася над книжками і, щоб надати нашій розмові легкості, додала:
— Гадаю, не меншим дивом є те, що я можу
Різ усміхнувся мені — мило, щиро і трохи лукаво.
— Тішуся тим, що мої маленькі уроки стали тобі в пригоді.
— Так, досі пам’ятаю: «Різенд — найкращий коханець, про якого лиш може мріяти жінка». Це мене дечого навчило.
— Я просто намагався донести до тебе те, що ти тепер достоту знаєш.
У мене потепліло всередині.
— Гм-м-м, — тільки й відповіла я, підсуваючи ближче до себе книжку.
— Сприйматиму це «гм-м-м» як виклик. — Його рука ковзнула по моєму стегну, лягла на коліно, а великий палець почав його ліниво погладжувати. Попри шкіряні штани жар, що йшов від його долоні, проймав мене аж до кісток. — Може, навіть затягну тебе проміж цих полиць, щоб перевірити, чи можеш ти поводитися в бібліотеці тихо.
— Гм-м-м. — Я гортала сторінки, геть нічого не розуміючи з тексту.
Його рука почала повільно, подразливо вивчати моє стегно. Пальці торкнулися його з більш чутливого внутрішнього боку й стали підніматися вище, вище. Різ нахилився вперед, щоб підтягнути до себе наступну книжку, і прошепотів мені на вухо:
— Або ж розкладу тебе просто на цьому столі й цілуватиму, поки не закричиш так голосно, що розбудиш оте
Я різко розвернулася до нього. Очі у Різа блищали сонним бажанням. Рука завмерла в небезпечній близькості до місця, де сходилися мої стегна.
— Я вже готова була погодитися на твій привабливий варіант, поки ти не згадав про
Котяча усмішка у відповідь. Різ подивився мені в очі й облизнув губи. У мене під сорочкою напружилися соски, а його погляд упав нижче. Голодний погляд.
— А я вже подумав, — промуркотів Різ, — що сьогодні вранці добре постарався, аби ти могла дожити до вечора.
Його рука ковзнула далі між моїх стегон, підхопила чутливу місцинку, а великий палець уперся в неї. Я тихо застогнала, а щоки ніби вогнем обпекло.
— Та бачу, що не зміг цілком задовольнити тебе, якщо за кілька годин по тому ти так легко знову заводишся.
— Який же ти нахаба, — видихнула я, а скоріше хрипко простогнала.
Його палець натиснув сильніше, пішов по колу.
Різ знову схилився до мене, поцілував мене в шию, під вухом, і, не віднімаючи губ, прошепотів:
— Перевіримо, Фейро-любонько, чи називатимеш ти мене так, коли моя голова опиниться в тебе між стегон.
А потім він зник.
Просто розсіявся, прихопивши із собою половину книжок. Я скам’яніла — тіло стало чуже й холодне, дезорієнтоване і незграбне.
Так і є. У читальній зоні двома поверхами нижче я помітила знайомі крила і темну постать. Різ відкинувся на спинку крісла перед таким самим столиком, закинувши ногу на ногу. І всміхався мені.
«
Його сміх луною прокотився коридорами й розтанув у шелесті паперів та олівців, з якими працювали жриці.
Я пирхнула.
Я відповіла йому непристойним жестом.
Я повторила той самий жест. Він у відповідь знову засміявся. Я повернулася до столу й поринула в читання.
Ми знайшли цілу купу інформації про Стіну та її зведення. А коли за дві години порівняли знайдене, виявили, що в кожній книжці все викладено по-своєму. Автори текстів переконували, що тільки те, що стверджують вони, єдино правильне й достовірне. Проте були й деякі подробиці, про які Різ раніше не знав.
Коли формували Стіну, а потім укладали Угоду, Різ зцілювався в гірському будиночку. Всі деталі, що він пам’ятав, були нечіткі й уривчасті, але в розмаїтті текстів про спорудження Стіни, які для нас познаходила Клото, їх автори були одностайні в тому, що її будували не назавжди.
Від самого початку Стіна була тимчасовим рішенням — вона мала розділити різні світи, доки не запанує мир з того і того боку і люди й фейрі не вирішать, що повинні об’єднатись і надалі жити разом — як один народ. Проте Стіна залишилась. Люди старіли і помирали, їхні діти забували обіцянки своїх батьків, дідів та прадідів. Стіна здавалася людям єдиним способом захиститися від хижих і кровожерних сусідів, які залишилися по інший бік. А фейрі, які жили набагато довше за людей, опинилися в новому світі, де більше не було людських рабів, тож їхнє місце посіли фейрі нижчих станів. Двори міняли кордони згідно з новими умовами. Цей новий фейський світ у перші століття після Війни потребував відновлення, заліковування своїх ран. Існування Стіни він тепер сприймав як щось цілком виправдане й остаточне. Так Стіна перетворилася на легенду, у якій вигадка затулила собою правду.
— Навіть коли об’єднаються всі сім Дворів і Кейр зі своїм Двором Жахіть погодиться нам допомагати, — сказала я, коли ми нарешті випірнули із сутінку бібліотеки й опинилися під теплими променями сонця, — чи буде в нас шанс перемогти у цій війні?