Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 53)

Ми сиділи в тихій вітальні Дому Вітру. Перед нами на низенькому столику, що розділяв нас, стояла велика срібна таріль з виноградом. Я по одній відщипувала виноградини з грона.

Різ відкинувся на спинку розшитого візерунками крісла, що примостилося перед вікном на всю стіну. За вікном унизу — далеко й широко — виблискував під сонцем Веларіс. Спокійний і неймовірно прекрасний попри залишені вторгненням рубці.

— Якщо битися армією проти армії, шансів на перемогу в нас небагато.

Це була щира і пряма Різова відповідь.

Я посовалася у своєму кріслі з іншого боку низенького столика і простягнула руку за ще однією виноградиною.

— А ти… якби тобі довелося зустрітись із королем Гайберну в бою…

— Тобі цікаво, чи переміг би я? — Різ скинув догори брови. Його задумливий погляд був спрямований на місто. — Не знаю. Він доволі розумний, щоб тримати справжні межі своїх сил у таємниці. Того лихого дня в Гайберні він здолав нас не силою, а вдався до хитрощів і погроз. У нього за плечима величезні знання і досвід кількох тисячоліть. Якщо ж говорити про поєдинок… Не думаю, що він на це піде. У нього більше шансів перемогти, задавивши нас кількістю, розмивши наші сили. А щодо двобою… Навіть якщо він прийняв би мій виклик — хай би коли це сталося, — наслідки були б катастрофічні. Це навіть коли він не скористається Котлом.

У мене зайшлося серце. Різ повів далі:

— Я готовий на цей двобій, якщо інші принаймні виступили б разом із нами проти нього.

Я вчепилась у м’які підлокітники крісла.

— Ти не повинен так чинити.

— А хіба є якийсь інший вихід?

— Я навіть не розглядатиму такого варіанта.

Він моргнув і різко відповів:

— Але для Прифії це може бути єдиним варіантом.

Так, через те що наш супротивник сильний… Я знала: Різ готовий був вийти проти короля і всієї його армії. Спалити себе вщент…

— Ти потрібен мені. Як єдиний варіант. У моєму майбутньому.

Він довго мовчав. І навіть попри теплі промені сонця, що затоплювали кімнату і зігрівали мої ноги, всередині мене все похололо.

Різ із зусиллям проковтнув слину.

— Якщо це означатиме, що мої жертви подарують тобі бодай якесь майбутнє, я готовий піти на них, — нарешті мовив він.

— Ти не зробиш цього, — крізь зуби видихнула я, подаючись у кріслі вперед.

Різ спостерігав за мною, сховавши очі в тіні волосся.

— Як ти можеш просити мене не викладатися повністю, щоб ти, моя родина і мій народ могли вижити?

— Досить з тебе жертв.

— Не досить. Цього не досить.

Мені було тяжко дихати, сльози, готові от-от пролитися, пекли очі.

— Чому? Звідки в тобі це, Різе?

Він уперше не відповів мені. У ньому відчувалося щось крихке, якась стара незагоєна рана, тому я зітхнула, провела по обличчю руками і сказала:

— Просто… працюй зі мною. Цю війну ми повинні вести разом. Такий тягар тобі не можна нести на плечах самому.

Різ відщипнув виноградину, прожував. І ледь помітно усміхнувся.

— То що ж ти пропонуєш? — спитав він.

Я бачила, що діється в його душі, бачила по очах, відчувала за нашим зв’язком. Я перетрушувала в пам’яті все, що знала, попри те що мій досвід не можна було порівнювати з досвідом Різа. Я згадувала книжки, які гортала недавно в підземній бібліотеці — цьому притулку покалічених тіл і душ…

— Амрен попереджала нас, що в жодному разі не можна з’єднувати половинки Книги, — міркувала я вголос. — Але ми… тобто я це зробила. Вона казала, що Книга може розбудити… давні сили. І вони нами зацікавляться.

Різ, закинувши ногу на ногу, мовчки слухав мене.

— Гайберн може вигравати чисельністю війська, — сказала я, — але що, коли ми долучимо до своїх сил монстрів? Ти казав, король передбачав можливий альянс усіх Дворів. А втім, йому, певно, не спадало на думку мати справу з такими створіннями і пов’язаними з ними варіантами.

Я подалася вперед і мовила:

— Я кажу зараз не про тих чудовиськ, що гуляють світом. Я про досить конкретного монстра, якому нема чого втрачати, а ось вигоду ми запропонувати можемо.

Про того, до угоди з яким я докладу всіх зусиль, щоб Різу не довелося самотужки з усім цим поратись.

Він звів догори брови:

— І хто ж це?

— Косторіз, — відповіла я. — Вони з Амрен обоє шукають спосіб повернутися у свої світи.

Косторіз невпинно і дуже зацікавлено розпитував мене у В’язниці про те, куди я потрапила після смерті.

Золотаво-засмагла шкіра Різа різко зблідла, але я все одно додала:

— Цікаво, чи не час спитати його, яку ціну він готовий заплатити за повернення додому?

Розділ 21

Нарешті ми з Різом попрощалися. Він пішов шукати Кассіана, який мав завтра вранці супроводжувати мене до В’язниці, а я, хай би як хотіла потренуватися в літанні, теж мала свої справи. Біль у м’язах не минав, що відбивало найменше бажання літати. Ми з Різом вирішили не йти до Косторіза удвох. Якби ми прийшли до нього разом, він міг би подумати, що наше становище і ми вкрай потребуємо його допомоги. Це додало б нашим відвідинам Косторіза у В’язниці надмірної значущості. А от коли Вища Леді зі своїм головнокомандувачем завітає до нього, щоб поставити йому кілька суто теоретичних запитань, це вже буде зовсім інша річ…

А втім, усе одно доведеться розкрити перед ним карти, але ми принаймні не покажемо, як сильно насправді потребуємо його допомоги.

Мене не здивувало, що Кассіан знав про Косторіза більше, ніж будь-хто, позаяк знайомство з в’язнями було його службовим обов’язком. Деяких із них Кассіан уже сам кинув до В’язниці.

Отже, Різ пішов шукати Кассіана, а я тим часом, кривлячись від болю, йшла погано освітленими коридорами Дому Вітру в пошуках Нести і Амрен.

Мені треба було поглянути, як пройшов їх перший урок і як вони витримали товариство одна одної.

Я знайшла їх у невеличкій кімнатці. Вони сиділи за столом, перед ними лежали книжки. Судячи з напруженої тиші, що, здавалося, запала в кімнаті, урок їх навряд чи зблизив. А втім, з ким і коли зближалася Неста? Єдиним звуком у кімнаті було цокання годинника на запорошеній шафці.

— Даруйте, що порушила ваше бойове усамітнення, — сказала я, зупиняючись у дверях і потираючи поперек. — Я зайшла дізнатися про ваш перший урок. Ну, як він пройшов?

— Добре, — відповіла Амрен, не відводячи очей від моєї сестри, і на її червоних губах заграла ледь помітна посмішка.

Я поглянула на Несту, яка з кам’яним виразом обличчя витріщалася на Амрен.

— Що ви робите?

— Чекаємо, — відповіла Амрен.

— На що ви чекаєте?

— На те, щоб набридливі особи облишили нас у спокої.

Я розправила плечі і прочистила горло.

— Це частина її тренування?

Амрен із загрозливою повільністю повернула до мене голову. Ідеально пряма лінія волосся, підрізаного на рівні підборіддя, ледь ворухнулася.

— У Різа є свій метод твого тренування. А в мене свій. — При кожному мовленому слові за її червоними губами спалахували білі зуби. — Ти ж пам’ятаєш, що завтра ввечері має відбутися наш візит до Двору Жахіть? Твоїй сестрі треба бодай трошки потренуватися.

— У чому?

Амрен зітхнула і вп’яла погляд у стелю.

— У тому, як від проникнення чужої свідомості та чужої магії оберігати себе захисними щитами.