Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 55)
Я відчувала, що Різ не зводить з мене очей і тоді, коли я вранці вдягалася, і протягом усього сніданку. Але він ні про що мене не розпитував, не просив пояснити йому, що затягло мене в пекло несамовитих криків посеред ночі.
Нас із ним уже дуже давно не турбували подібні видіння. Не затьмарювали свідомості, розмиваючи межі реальності і марення. Гострота спогадів встигла дещо притупитися.
І лише коли ми зупинились у фоє, чекаючи на Кассіана перед розсіюванням до В’язниці, Різ спитав мене, прихилившись до поруччя в кінці сходів:
— Тобі треба проговорити те, що тобі примарилося вночі?
Мій шкіряний іллірійський обладунок заскрипів, коли я розвернулася до нього, і я знову відчула біль у спині.
— Не обов’язково мені. Розкажи комусь із наших, — уточнив Різ.
Я нервово потягнула себе за кінчик коси і чесно відповіла йому:
— Навіть не знаю, у чім тут річ. Може, це через очікування війни. Через те, що занадто багато поставлено на кін… Схоже на спробу роз’ятрити рану, що вже почала загоюватися.
Загоюватися завдяки старанням нас обох.
Він кивнув, і в його очах не було ні страху, ані докори.
І я розповіла йому все. Затинаючись на деталях, від яких мене й досі нудило. А Різ мочки слухав мене. І коли я закінчила, мене ще трясло. Але Різ вчинив правильно, змушуючи озвучити пережите…
Безжальна хватка жахіть розтиснулася. І розсіялась, як туман під сонцем. Я вдихнула на повні груди і повільно видихнула, ніби випускала із себе всі страхи, дозволяючи тілу нарешті розслабитися.
Різ мовчки відштовхнувся від поруччя й поцілував мене. Один раз. Двічі…
За мить грюкнули вхідні двері, і на порозі став Кассіан. Глянувши на нас, він завважив, що вранці погано реагує на наші поцілунки. Різ встиг лиш роззявити рота, щоб сказати Кассіану щось у відповідь, як той умить схопив нас обох за руки і розсіявся, перенісши нас у В’язницю.
Коли на нас налетів вітер, Різ сильніше, ніж зазвичай, стиснув мої пальці. Кассіан мудро вирішив промовчати. Уже на острові Різ поцілував мене втретє, дуже ніжно, ледь чутно. Це було так приємно серед сірого мороку і ревіння вітру!
Острів з горою, біля якої було збудовано В’язницю, завжди, попри пору року, був холодний, оповитий туманом.
Стоячи біля підніжжя цієї зарослої мохом скелястої гори, ми з Кассіаном похмуро поглянули в небо. Попри те що на мені були теплі іллірійські обладунки, холод пропікав мене до кісток. Я потерла руки і здивовано звела вгору брови, кинувши погляд у бік Різа, який у своєму звичному вбранні здавався геть недоречним на тлі цього вогкого зеленого камінця посеред сірого моря.
Кассіан, темне волосся якого куйовдив вітер, вже розглядав гору, ніби супротивника перед боєм. На широкій спині головнокомандувача схрещувалися парні іллірійські мечі.
— Коли ти опинишся там… — Різа було майже не чутно через завивання вітру й дзюркотливий шум гірських струмків, що збігали до моря. Йому довелося говорити голосніше, ніж звичайно: — Ти не зможеш мене дозватися.
— Чому? — Я потерла змерзлі долоні, склала їх чашечкою і подмухала на них.
— Ці чари і закляття старші за Прифію, — коротко відповів Різ. А потім смикнув підборіддям у бік Кассіана: — І не випускайте одне одного з поля зору.
Він говорив це з такою серйозністю, що я навіть не стала сперечатися.
Очі мого судженого були суворі, зосереджені. У Веларісі на нього чекав Азріель зі своїми розповідями про настрої при Дворі Осені. Відомості, здобуті Співцем тіней, могли вплинути на хід майбутньої зустрічі з Вищими Лордами й нашу стратегію в перемовинах із ними. Однак я відчувала: Різу дуже хотілося бути разом з нами й оберігати нас у стінах В’язниці. Щоб наглядати за нами.
— Коли вийдеш, озвися до мене зв’язком, — попросив Різ з теплотою в голосі.
Кассіан озирнувся через плече.
— Повертайся вже до Веларіса, квочко. З нами все буде гаразд.
Різ відповів йому незвично суворим поглядом і словами:
— Кассіане, не забувай, кого ти туди помістив.
Кассіан міцно згорнув крила, ніби перевіряючи м’язи перед боєм, ніби на нас очікувала не зустріч із Косторізом, а таки дійсно справжня битва. Отакий він, Кассіан — надійний і спокійний, як гора, яку ми мали подолати.
Різ підморгнув мені і зник.
Кассіан перевірив мечі в піхвах, потім так само мовчки вказав на стежку, яка в’юнилася схилом і обіцяла нам довгий виснажливий підйом, від думки про який я скривилася. І не лише від неминучого навантаження на ноги і спину. А від жаскої порожнечі цих місць.
— І кого ж ти туди помістив? — спитала я.
Мої ноги нечутно ступали камінням, обліпленим мохом.
Кассіан притиснув до губ пошрамований палець.
— Це розмова для іншого разу.
І то правда. Я йшла за Кассіаном слід у слід, майже фізично чуючи скарги своїх стегон на крутий підйом. Туман охолоджував обличчя. Кассіан беріг магічну силу й тому не став оточувати нас куполом захисту від стихій.
— Ти справді вважаєш, що Косторіз може стати нашим козирем проти Гайберну?
— Ти ж у нас головнокомандувач, — відповіла я, хапаючи ротом холодне повітря. — Ти мені і скажи.
Кассіан задумався. Вітер кидав на його засмагле обличчя пасма темного волосся.
— Навіть якщо ти пообіцяєш знайти спосіб повернути Косторіза в рідний для нього світ за допомогою Книги або дати йому будь-яку чортівню, якої він забажає, — став міркувати вголос Кассіан, — тобі все одно слід знайти спосіб контролювати його, поки він ще в нашому світі. Інакше може статися, що нам доведеться воювати на кількох фронтах і Косторіз стане ще небезпечнішим за правителя Гайберну.
— Отакий він небезпечний?
— Ти здогадалася спитати мене про це тільки зараз, перед самісінькою зустріччю з ним?
Запитання Кассіана було цілком доречне, проте я прошипіла у відповідь:
— Я гадала, що Різ заборонить зустріч, якщо вона буде
— Різ подеколи виношує такі плани, від яких у мене зупиняється серце, — буркотливо озвався Кассіан. — Тому на здоровий глузд з його боку можеш не розраховувати.
Я насупилася, напрошуючись на вовчу посмішку у відповідь.
Але Кассіан вдивлявся в похмуре небо, ніби вишукуючи там чужі очі, які стежили за нами. А потім глянув на моховиння, траву і камені під нашими ногами. Може, в’язні могли чути через кам’яну товщу?
— Раніше тут було життя, — сказав він, відповідаючи нарешті на моє запитання. — Тоді, коли ще Вищі Лорди не захопили Прифію. Ми звемо цих, колишніх, Старими богами. Вони правили річками, лісами та горами — а деякі навіть
Я вхопилася за великий сірий камінь і видерлася на нього.
— Косторіз один зі Старих богів?
Кассіан запустив пальці у волосся. Сифон заблищав у тьмяному світлі.
— За легендами, так. І легенди говорять, що він здатен був покласти сотні воїнів одним лише видихом.
Холод, яким мене обдало, був аж ніяк не пов’язаний з вітром.
— Такий союзник став би у великій пригоді на полі бою.
Засмагла шкіра Кассіана зблідла, очі потемніли від думки про таке.
— За таким союзником потрібне пильне око. Він повинен беззастережно нам коритися, слухатись нас на кожному кроці. Ніякого свавілля. Навіть у дрібницях.
Про це ще треба буде продумати.
— Як його взагалі змогли замкнути тут, у В’язниці?
— Я не знаю. І ніхто не знає. — Кассіан допоміг мені подолати наступний валун, міцно вхопивши за руку. — Але
Я здригнулася.
— Наша подруга може підказати, як це зробити, коли дістанеться сюди. Вона напевне знає. Бо сама колись вивільнилася звідси.
Я пам’ятала настанову Різа щодо обережності: в жодному разі не називати в цьому місці імені Амрен.
Кассіан спохмурнів.
— Вона ніколи не говорить про те, як їй пощастило здійснити цю втечу, Фейро. І я б на твоєму місці на неї не тиснув.
Ми не сказали Амрен, куди й навіщо сьогодні вирушили.