Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 56)

Я хотіла додати більше, але попереду, високо на схилі, розчинилися величезні кістяні ворота.

Я вже встигла забути, яке важке повітря у В’язниці. Яким тягарем воно лягає на душу і як важко йти крізь нього, застояне, ніби в склепі. Дихаєш понад силу, так ніби вбираєш видих гнилого черепа.

В одній руці в кожного з нас був іллірійський меч, що виблискував у світлі чарівного вогню, який показував нам шлях серед вічної темряви підземелля. А другою рукою Кассіан стискав мої пальці. Під ногами в нас хрустіли дрібні камінці. Дверей тут не було, принаймні ми їх не бачили.

Але я відчувала їх, в’язнів, за щільною чорною поверхнею скелі. Навіть чула слабке шкрябання. Немов хтось дряпав кігтями по той бік стін. Дряпав і завмирав, тихий, як вітер у колосках на житніх ланах.

За весь цей час Кассіан не вимовив ані слова. Він ішов так, ніби за нами постійно стежили. Цілком можливо, що чуття його не обманювало.

— Ця ідея може виявитися… дуже поганою, — визнала я, ще сильніше стискаючи його пальці.

— Вона напевне такою і є. — Кассіан ледь помітно усміхнувся, і ми продовжили спуск у важку і насичену увагою тишу.

— Але ми на війні. І в нас немає вибору між кількома хорошими ідеями. Доводиться обирати найкращу з поганих.

Мені було досить притулити долоню до дверей камери Косторіза, щоб вони розчинилися перед нами.

— З такими вміннями можна називатися судженою Різа, — гмикнув Кассіан, дивлячись у прямокутник темряви за білими кістяними дверима.

Зсередини до нас долинув тихенький сміх. У Кассіана одразу розтанула посмішка на губах, коли ми, досі тримаючись за руки, зайшли до камери.

Сфера чарівного світла захиталася перед нами, вихоплюючи з темряви витесану у скелі кімнату. Кассіан загарчав від того, що побачив. Кого побачив.

Я пам’ятала, що Косторіз міг набувати будь-якого вигляду і кожен бачив його по-своєму. Переді мною ж Косторіз чомусь вирішив, як і колись, постати у вигляді п’ятилітнього хлопчаки. Чорнявий, з пронизливими синіми очима, він стояв і усміхався мені.

Я завмерла, вдивляючись в обличчя малого — заклякла від того, що минулого разу не помітила. Або ж не зрозуміла.

Це було обличчя Різенда. Колір шкіри, очі… Проте колір очей був інший… Але ж усе було від Різенда.

А втім, повні губи, широкий рот, який зараз кривився в лячній посмішці… Це був мій рот. Рот, який я успадкувала від свого батька.

У мене волосся стало дибки. Косторіз схилив голову в привітанні… На підтвердження того, що він добре знає мої думки. Знає й те, кого я бачила минулого разу і кого він мені вже вдруге демонструє.

Сина Вищого Лорда. Мого сина. Нашого сина. Який з’явиться, якщо ми доживемо до такої можливості. Якщо я не схиблю з притягненням Косторіза на наш бік. Якщо нам пощастить об’єднати Вищих Лордів і Двір Жахіть. І зберегти Стіну цілою.

Не дати колінам підігнутися було непросто. Кассіан сполотнів. Було цілком зрозуміло — хай би що він бачив… йому вздрівався достоту не гарний маленький хлопчик.

— Мені було цікаво, коли ти повернешся, — сказав Косторіз дитячим, але від того не менш лячним голосом, бо я чула в ньому прадавнє створіння, яким він насправді і був. — Вища Леді. Мої вітання з вашим шлюбним союзом.

Він перевів погляд на Кассіана і знов усміхнувся.

— Від тебе пахне вітром. Ви принесли мені подарунок?

Я опустила руку в кишеню куртки, дістала згаданий подарунок і кинула Косторізу під ноги маленький уламок кістки завдовжки з мою долоню.

— Це все, що залишилося від Аттора, коли я розтрощила його об вулички Веларіса.

Сині очі спалахнули нечестивою веселістю.

Я навіть не знала, що ми зберегли цей уламок. Але його зберігали до сьогодні, саме на такий випадок.

— Моя нова кровожерна Вища Леді, — промуркотів Косторіз, підбираючи потріскану кістку й крутячи її в маленьких дитячих руках.

А потім сказав:

— Від тебе пахне моєю сестрою, Руйнівнице Прокляття.

У мене пересохло в роті. Його сестрою…

— Ти щось украла в неї? Вона зіткала нитку твого життя на своєму станку?

Лісова Ткаля. Серце шалено закалатало, і ніякий контроль над диханням не міг його заспокоїти. Кассіан стиснув мої пальці. А Косторіз замуркотів і до нього:

— Якщо я розкрию тобі секрет, серце воїна, що ти мені даси?

Ми обоє мовчали. Бо в розмові з Косторізом потрібно було ретельно обмірковувати кожне слово і навіть інтонацію.

Косторіз погладив уламок кістки, який поклав на долоню, але вся його увага була прикута до Кассіана, що досі стояв з кам’яним виразом обличчя.

— Полководцю, Лорде Кривавої Битви, а чи хочеш, щоб я розповів тобі про те, що шепочуть мені скелі, темрява і море за ними? О, як вони здригалися від страху на своєму острові по той бік моря! Як вони тремтіли, коли вона виринула. Вона забрала дещо… дуже дорогоцінне. Вирвала це зубами.

Золотаво-смагляве обличчя Кассіана враз утратило всі кольори. Крила міцно притислися до спини.

— Що ти розбудив того дня в Гайберні, принце бастардів?

Моя кров скрижаніла.

— Те, що вийшло, було геть не тим, що зайшло. — Косторіз із хрипким сміхом поклав уламок на землю поряд із собою. — О, яка ж вона гарна, новонароджене оленятко, прадавнє, як саме море. Як вона кличе тебе. Королева, якою колись була і моя сестра. Жахлива і горда, прекрасна, як зимовий світанок.

Різ попередив мене, що в’язні здатні чудово брехати, плести будь-що, аби тільки викупити свободу.

— Неста, — промуркотів Косторіз. — Нес-та.

Я вчепилася в руку Кассіана. Досить. Досить уже дражнити й реагувати. Але Кассіан навіть не глянув на мене.

— Як вітер стогне і кличе її. Ти теж це чуєш? Неста. Неста. Неста.

Кассіан, здавалося, навіть не дихав.

— Що вона зробила, коли тонула в темряві поза часом? Що вона забрала?

Після почутого останнього слова, просякнутого отрутою, терпець нарешті мені увірвався.

— Якщо тебе справді цікавить відповідь, тобі б не завадило замовкнути бодай на кілька хвилин, щоб ми могли відповісти.

Мій голос, здавалося, вихопив Кассіана з трансу, у якому він перебував. Кассіан знову задихав, різко, напружено, і подивився на мене — безмовно вибачаючись.

Косторіз засміявся.

— У мене так нечасто бувають гості. Перепрошую за надмірну балакучість. — Він закинув ногу на ногу і спитав: — Тож якої допомоги ви очікуєте від мене? Які мої послуги вам потрібні?

— Ми отримали Книгу Дихання, — нібито байдуже відповіла я. — У ній є… досить цікаві закляття. Зашифровані шифром у шифрі й під шифром. Деким, кого ми знаємо, більшість уже розгадана. Але є й такі, дістатися суті яких непросто. Їх оточує безліч захисних шарів, що навмисно спотворюють зміст. Одна відома нам особа зуміла очистити частину заклинань від цього лушпиння. Зараз вона продовжує свою копітку працю. Ці заклинання здатні повернути її на батьківщину. А також інших, подібних їй.

Очі Косторіза, які нараз стали фіолетовими, яскраво спалахнули.

— Я вас слухаю, — сказав він.

Розділ 23

— На нас насувається війна, — сказала я Косторізу. — А ти, якщо вірити чуткам, маєш дар, що може стати нам у пригоді на полі бою.

Він посміхнувся, дивлячись на Кассіана, ніби розумів, чому той приєднався до мене.

— В обмін на певну платню, — розмірковуючи, повільно проказав Косторіз.

— У розумних межах, — відрубав Кассіан, щоб одразу пригасити його апетит.

Косторіз роззирнувся навкруги.

— І ви обоє вважаєте, що я хотів би… повернутися додому, — розмірковував він уголос.

— Хіба ні?

Косторіз схрестив ноги під маленьким тілом.

— Там, звідки ми прийшли… навряд чи залишилося бодай щось. Хіба що порох, який розносить вітер пустинною рівниною. У мене немає домівки, куди б мені можна було повернутися. Принаймні такої, до якої закортіло б повертатися.

Якщо його кинули до цієї В’язниці набагато раніше за Амрен… Раніше на десятки тисяч років, а може, ще більше…