Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 49)
Услід Різ послав досить докладну картинку, яка показувала, як саме я йому віддячу. Її ніхто не бачив, крім мене, та все одно я почервоніла. І підняла ментальні щити. По той їх бік тієї ж миті з’явилися кігтисті пальці і провели по чорному адаманту, чуттєво, багатозначно, з обіцянкою. Я лиш проковтнула клубок у горлі, змусивши себе думати про урок.
Арзіель розкинув крила. Сонце просвічувало крізь темно-червоні і золотисті лусочки. Потім він, готуючись підхопити мене, розкрив свої обійми.
— Ми полетимо до соснового лісу, що біля озера.
— Чому туди?
— Тому що у воду падати приємніше, ніж на скелі, — відповів Кассіан, схрещуючи на грудях руки.
У мене похололо в животі. Але я дозволила Азріелю підхопити мене на руки, і аромат прохолодного нічного туману й кедрів огорнув мене. Від руху могутніх крил майданчиком заклубочилася курява.
Я впіймала примружений погляд Кассіана і широко усміхнулася.
— Щасти, — сказала я, і Азріель — Котел його благослови — здійняв нас у безхмарне небо.
Ми обоє почули коротку брудну Кассіанову лайку, але не стали на неї відповідати.
Кассіан був генералом —
— На шляху сюди я підкинув у Дім Вітру і Амрен, — сказав Азріель, коли ми опустились на берег гірського озера з прозоро-блакитною водою, оточеного соснами і гранітними скелями. — І сказав, щоб на майданчику вона з’явилася не раніше, ніж ми з тобою полетимо.
У нього на устах промайнула ледь помітна усмішка.
— Отож у Кассіана з Нестою буде кілька хвилин наодинці.
— Бідолашний Кассіан, — потягнулася я, розминаючись.
Азріель весело пирхнув:
— Справді бідолашний.
Я переступила з ноги на ногу, вминаючи у пісок сірі прибережні камінці.
— Ну і…
Азріелеве темне волосся не блищало на яскравому ранковому сонці, а, здалося мені, поглинало сонячні промені.
— Щоб літати, — сухо озвався він, — тобі потрібні крила.
Звісно, потрібні.
У мене запалали щоки. Я покрутила зап’ястками, розминаючи їх.
— Я дуже давно не викликала крил.
Азріель не зводив пронизливих очей з мого обличчя, з постави. Сам він здавався непорушним і надійним, як гранітне ложе цього озера. Порівняно з ним я здавалася собі легкою, мов метелик.
— Мені відійти чи відвернутися? — Він підкреслено вигнув брови.
— Ні, — зіщулилася я. — Але… мені може знадобитися декілька спроб.
— Урок розпочався раніше. У нас багато часу.
— Я вдячна тобі за спробу вдати, ніби це не тому, що я страшенно хотіла втекти від вранішньої гризні Кассіана і Нести.
— Я не дозволив би моїй Вищій Леді так перейматися цим, — із кам’яним обличчям відповів Азріель.
Я засміялася, потираючи м’яз на плечі, що трохи болів після занять із Кассіаном.
— Ти… вже готовий зустрітися сьогодні з Люсьєном?
Азріель схилив голову:
— А до цього
— Ні. Я просто… — Я знизала плечима. — Коли ти підеш збирати інформацію про Вищих Лордів?
— Коли поговорю з ним.
Очі Азріеля сміялися — він знав, що я просто намагаюся відкласти початок своїх спроб.
— Гаразд. Поїхали, — шумно видихнула я нарешті.
Дар перевертня перейшов до мене від Темліна… У мене від огиди здавило серце. Щоправда, до цього домішувалася дивна гордість. Мабуть, я вперше пишалася тим, що мені дісталося стільки різноманітних магічних здібностей. І я всі їх зуміла увібрати в себе.
І що за дурні думки сьогодні лізли мені в голову? Відкинувши їх, я зосередилася на образі іллірійських крил. Тоді, в іллірійських степах, я викликала їх силою страху і відчаю. Однак зараз мені аж ніяк не хотілося знову переживати ту мить. Я стала уявляти крила Різа: їх вагу, рух, відчуття, які вони викликали.
— Каркас має бути трішки міцнішим, — підказав Азріель, коли я відчула вагу за спиною. — Посиль м’язи, які йдуть до крил.
Я послухалась його, а моя магія — мене. Азріель вів далі, вказуючи, де додати, що послабити, де зробити тоншим, а де, навпаки, додати міцності.
Я спітніла і важко дихала до тієї хвилини, коли він нарешті сказав:
— Гаразд. — А потім прочистив горло й додав: — Я знаю, що ти не іллірійка, але… вони вважають… непристойним торкатися без дозволу чиїхось крил. Особливо жіночих.
Я не відразу зрозуміла, що це запитання.
— О… О… Торкайся. Я не проти.
— Я повинен переконатися, що ти їх правильно виростила.
— Давай. — Я розвернулася до нього спиною, і м’язи застогнали від напруження, розгортаючи крила. Буквально все — від шиї до плечей і нижче, до ребер, до сідниць — тепер мало контролювати ці крила, та, однак, боляче протестувало проти незвичної ваги і рухів.
Під час тієї зустрічі з Люсьєном у Степах я протримала крила всього кілька секунд, тож не встигла усвідомити, які вони важкі і який складний їх зв’язок із м’язами.
Доторки пальців Азріеля попри рубці на них були легкі, як легіт. Він торкався, стискав певні ділянки крил, інші погладжував, поплескував. Я зчепила зуби, бо мені було… лоскотно, ніби торкалися моєї стопи.
Азріель закінчив швидко, і я знову поворушила плечима, коли він відійшов на крок і пробурмотів:
— Це… неймовірно. Вони такі самі, як у мене.
— За це загалом я повинна дякувати магії.
Він похитав головою:
— Ти художниця, — похитав головою Азріель, — тож звідси така увага до деталей.
Я трошки почервоніла від компліменту і взяла руки в боки.
— Ну то як? Тепер злітаємо в небо?
— Урок перший: не за собою.
Я змигнула. Мої крила й справді розпростерлися на камінні.
— Чому?
— Іллірійці вважають це лінощами і ознакою слабкості. А з практичного погляду — на землі чимало того, що може пошкодити крила. Друзки, уламки каміння… Вони не лише можуть уп’ястися в них, а й занести інфекцію. Це також впливає на те, як крило ловить вітер. Тому тримай їх над землею.
Я спробувала їх звести, і спину вмить пройняло пекучим болем. Ліве крило я змогла поставити як слід, а ось праве впало, як вітрило без вітру.
— Тобі треба зміцнити м’язи спини і стегон. А також рук. І торсу.