Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 46)
— Тому що ми з тобою рівні, — сказав Різ. — І хай як важливо прикривати одне одному спину на людях, а проте це означає, що в нас із тобою є дар взаємної щирості. Правди.
Я обвела поглядом місто. Веларіс не звик засипати рано. Навколо нас, як і раніше, вирувало життя.
— То я можу сказати тобі щось правдиве?
Він напружився, але сказав:
— Завжди можеш.
Я видихнула:
— Вважаю, що тобі слід бути обережнішим, працюючи з Кейром. Не тому, що він такий мерзотник, просто… мені здається, що будь-яка помилка з нашого боку може сильно образити Мор.
— Я знаю. Знаю, — проказав Різ, куйовдячи пальцями волосся. — Я теж думав про це.
— Вони того варті — війська, які він може запропонувати? Варті її болю?
— З Кейром ми працюємо вже багато століть. Мор уже мала звикнути до цього. Так, його війська того варті. Легіон Темряви добре тренований, сильний і вже довго стоїть без діла.
Я замислилась.
— Під час останнього нашого візиту до Двору Жахіть я грала роль твоєї хвойди.
Він здригнувся від цього слова.
— Але я твоя Вища Леді, — повела я далі, гладячи пальцем тильний бік його долоні. Різ провів поглядом мої рухи. І я повторила тихіше: — Але я твоя Вища Леді. То яку ти порадиш маску для мене в Кам’яному Місті, щоб переконати Кейра допомогти нам?
— Ти сама повинна це вирішити, — відповів він, не зводячи очей з мого пальця, який усе кружляв по його руці. — Ти бачила, який я там, які там ми. Тобі й вирішувати, як нам підіграти.
— Тоді мені треба поквапитися. Маска знадобиться не тільки для зустрічі з Кейром, а й потім, коли зберуться Вищі Лорди.
Різ скоса поглянув на мене:
— Запрошені всі Двори.
— Сумніваюся, що він погодиться. — Мені не хотілося промовляти імені Темліна. — Остерігатиметься можливої пастки. Союзник Гайберну, він знає, що ми його можемо вбити.
Річковий бриз ворушив темне мов воронове крило волосся Різа.
— Зустріч відбуватиметься під захистом особливого закляття, яке всіх нас змусить стримуватись. Якщо хтось порушить перемир’я під час зборів, це дуже дорого йому коштуватиме. Магія може навіть позбавити життя. Темлін не такий дурний, щоб атакувати… Та й ми також.
— Навіщо взагалі його кликати?
— Не покликати означає дати йому зайві аргументи проти нас. Повір мені, у мене немає жодного бажання бачити його. Так само, як і Берона. Який на цей час у списку тих, кого я хочу вбити, обігнав навіть Темліна.
— Не забувай, що прибуде і Тарквен. І ми в його списку хіба що не очолюємо його на позбавлення життя.
Різ шумно видихнув через ніс:
— Одна річ — прислати нам криваві рубіни і геть інша — атакувати нас під час зустрічі.
— На скількох союзників ми можемо розраховувати? Окрім Кера з Кам’яного Міста?
Я озирнулася в бік набережної. Ті, хто гуляв і обідав, не звертали на нас уваги навіть попри досить упізнавані Різові крила. І все ж навряд чи це було найкраще місце для такої розмови.
— Важко передбачити, — зізнався Різ. — Геліон і його Двір Дня. Можливо. І Калліас… теж імовірно. З Двором Зими після Підгір’я у нас доволі напружені відносини.
— Азріель, наскільки я розумію, дізнається більше.
— Він уже вийшов на полювання.
Я кивнула.
— Амрен сказала, що їм із Нестою знадобиться допомога. З пошуком способів полагодити Стіну. — Я обвела рукою місто. — Спрямуй мене до найкращої бібліотеки, де можна було б щось таке відшукати.
Різ звів догори брови.
— Просто зараз? На тлі твоєї відданості роботі я почуваюся таким ледарем…
— Завтра, розумнику, — засміялася я.
Він також засміявся, розкидаючи і складаючи крила. Крила… які він не став ховати від Люсьєна.
— Ти довіряєш Люсьєну? — спитала я.
Різ схилив голову набік, бо це було не зовсім запитання.
— Тут не все так просто. Люсьєн понад усе на світі прагне наблизитися до Елейн. Але чи хоче цього Елейн, ніхто не знає. А втім, вона живе з нами, і, поки такий стан зберігається, Люсьєн підтримуватиме нас. Якщо ж становище зміниться… При Дворі Весни його таланти залишалися незадіяними. І на те, що він носив лисячу маску, були свої причини.
Різ криво усміхнувся:
— Якщо він зможе вкрасти Елейн і втекти до Двору Весни або деінде… Скажи мені відверто, ти справді віриш, що він не викладе їм усе, що знає? Заради власної вигоди чи просто заради того, щоб урятувати свою шкуру?
— Однак ти дозволив йому сьогодні бути присутнім на обіді й слухати всі наші розмови.
— А там не було сказано нічого з того, що Гайберн міг би повернути проти нас. Король уже напевно знає, що ми плануємо альянс із Кейром, що шукаємо способу не дати йому зруйнувати Стіну. Він не приховував цілей Даґдана і Бренни. Він також очікуватиме від нас спроби об’єднати Вищих Лордів. Саме тому місце зустрічі ми обиратимемо потім. Тож тепер виникає питання: називати це місце і чи брати його на зустріч?
Чи довіряла Люсьєну
— Не знаю, — зітхнула я. — Мені не подобається, що Елейн стала пішаком у цій грі.
— Так. Це завжди тяжко.
Я зіткнулася з подібною ситуацією вперше, а в Різа був багатовіковий досвід.
— Хочу почекати й подивитися, що робитиме Люсьєн протягом цих двох тижнів. Як поводитиметься з нами Елейн. Що про нього скаже Азріель. — Я зсунула брови й повільно промовила: — Він не поганий… тобто він не злодій.
— Напевно так і є.
— Але… — я зустріла його спокійний упевнений погляд і закінчила фразу: — довіряти йому все одно ризиковано.
— Він не говорив з тобою про те, як почувається через ситуацію з Темліном?
— Ні. І я не хотіла на нього в цьому тиснути. Він… йому шкода, що так сталося зі мною в Гайберні. І з Елейн. Ти запитаєш: а якби не Елейн, як би він повівся? Не знаю. Близнюки викликали в нього відразу. Але чи покинув би він Темліна? Маю щодо цього великий сумнів.
Різ відкинув пасмо з мого обличчя.
— Фейро-любонько, усе це — частина гри. Кому довіряти, коли і якою інформацією діляться.
— Тобі подобається грати?
— Іноді. Але не зараз, коли всі ризики такі високі. — Він погладив пальцями мої брови. — Коли я можу так багато втратити.
Я поклала долоню йому на груди, на приховані одягом іллірійські татуювання, під якими билося серце. Розмірений пульс луною прокотився в моєму тілі.
Наші погляди зустрілися. Його уста завмерли над моїм чолом, і я забула про все на світі. А Різ, на відстані подиху від мого обличчя, пробурмотів:
— Ми все одно плануватимемо майбутнє, війна в нас чи не війна.
У мене в горлі так запекло, що я могла лиш кивнути.
— Ми заслуговуємо на те, щоб бути щасливими, — сказав він.
Блиск у його очах свідчив про те, що він пам’ятає мої слова, сказані на даху нашого будинку, невдовзі після атаки на Веларіс.
— І я битимуся за наше щастя всім, що тільки маю.
—