Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 45)
І сестра зустріла його погляд. Вона заговорила тихо, звертаючись до мене, до всіх нас, але дивилася в очі Кассіана так, наче нікого, крім них, навколо не існувало.
— Я хочу, щоб наприкінці цієї війни вони були мертві. Король, королеви — усі вони. Пообіцяйте мені їх убити, і я допоможу вам полагодити Стіну. Я тренуватимуся з нею. — Вона кивнула в бік Амрен. — Піду до Кам’яного Міста і куди завгодно… Я зроблю це. Але тільки якщо ви пообіцяєте мені, що вони будуть мертві.
— Гаразд, — відповіла я. — І нам може знадобитися твоя допомога під час зустрічі з Вищими Лордами. Для інших Дворів і союзників ти живий доказ того, на що здатний цей мерзенний, підступний король Гайберну. Те, що він з тобою зробив…
— Ні.
— Ти щойно погоджувалася латати Стіну і вирушити до Двору Жахіть. Чому ти відмовляєшся просто розповісти бодай те, що вважаєш за потрібне?
— Ні, — повторила Неста й підібгала губи.
Мені здалося, що я бачу перед собою Вищу Леді.
— Твоя розповідь може врятувати багато життів. Сам успіх цього зібрання Вищих Лордів може залежати від тебе.
Вона вчепилася руками в підлокітники, намагаючись себе стримати.
— Не смій так зверхньо зі мною розмовляти. Моя відповідь — ні.
Я схилила голову.
— Я розумію жах того, що з тобою сталося…
— Ти навіть уявити собі цього не можеш, не те що зрозуміти. Ні. І я не уподібнюватимуся «Дітям Благословенних» і благати про допомогу Вищих Фе, які залюбки вбили б мене, якби я досі була людиною. Я не розповідатиму їм цієї історії. Моєї історії.
— Вищі Лорди можуть не повірити нам на слово, а ти важливий свідок.
Неста відштовхнула стілець і кинула зібгану серветку на тарілку. Біла тканина миттю просякла підливкою.
— Їхня довіра — це ваша проблема, не моя. Я допоможу вам зі Стіною, але не торгуватиму історією свого життя вам на поталу.
Неста підхопилася на ноги, і зазвичай її бліде обличчя почервоніло.
— І навіть думати не смій пропонувати подібне Елейн. Бо я тобі горло перегризу.
Вона ковзнула поглядом не тільки по мені. Кожний відчув на собі її погрозу.
Ніхто не мовив ані слова, поки вона не вийшла з кімнати, грюкнувши за собою дверима.
Я відкинулася на спинку стільця й заплющила очі. Коли розплющила, переді мною стояла пляшка вина.
— Келих, гадаю, не потрібен, — тільки й сказала Мор.
— Як на мене, Неста не поступається Амрен за кровожерністю, — промовив Різ, коли ми після обіду поверталися з ним додому вуличками Веларіса. — Єдина відмінність полягає в тому, що Амрен п’є кров, а Неста — ні.
Я пирхнула й похитала головою, але нічого не сказала. Ми повернули на широку набережну Сидри, яка в’юнилася вздовж всієї поцяткованої зірками ріки. Чудові будиночки міста і досі не загоїли рубців від минулої атаки, а на вулицях траплялися нерозібрані завали уламків і сміття. Чимало крамничок і досі були забиті дошками, а від частини будинків біля самої річки залишилися тільки купи гравію. Багато що встигли полагодити і відновити. Траплялися й такі будівлі, лагодити які було марно. Потім на їх місці побудують нові.
З Дому ми злетіли, коли закінчили обідати, вирішивши погуляти. Після цілої пляшки вина, яку я всю випила сама, треба було провітрити голову. Мор знайшла в Домі ще одну й прихопила із собою. Азріель похмуро подивився їй услід. Ми з Різом нікого не стали запрошувати із собою. Він тільки спитав мене крізь зв’язок:
Отож ми гуляли. Вже понад годину, пішки, майже весь час мовчки, занурені кожний у власні думки. Про слова, які ми сьогодні почули. Про отриману інформацію і загрози. Ми навіть не стишували ходи, доки не дісталися маленької таверни, у якій колись вечеряли під зірками. І мені стало легше на душі, коли я помітила, що вона не зазнала змін від вторгнення і цитрусові дерева в бочках, як і раніше, ледь чутно зітхали під вітром, що долинав із Сидри. Так само, як і тоді, вітер дув з боку таверни і доносив до нас густі аромати прянощів, м’яса з часником, печених томатів… Я прихилилася спиною до поруччя і стала спостерігати за офіціантами, які кружляли поміж столиками. Вільних місць не було.
— Хто знає, — пробурмотіла я, нарешті із запізненням відповідаючи Різу. — Неста може підхопити в неї цю звичку. Коли вона сьогодні пригрозила розірвати мені горло, я зрозуміла: це не просто погроза. Уявляєш, прокусить вона чиєсь горло, ковтне крові — і їй сподобається.
Різ засміявся і став поруч зі мною, акуратно склавши крила і спираючись ліктями на поруччя. Його теплий сміх луною озвався в мені, і я глибоко вдихнула цитрусово-солоний запах судженого, вбираючи його легенями, шкірою і самою кров’ю. Різ полоскотав губами мою шию.
— Ти дуже образишся, якщо я скажу, що з Нестою… важко, і навіть дуже?
Я засміялась.
— Сьогодні все було легше, ніж зазвичай. Вона принаймні погодилася бодай на щось. Не треба було запитувати її при всіх. Це була моя помилка.
Різ мовчав і слухав.
— А ти, — спитала я, — як ти знаходиш з іншими цей баланс, між Вищим Лордом і сім’єю?
— Це непросто, — поміркувавши, сказав Різ. — За минулі століття я теж припустився багатьох помилок. І мушу тебе засмутити, сьогоднішній вечір буде лише початком.
Я сумно зітхнула.
— І все одно мені треба було добре подумати, перш ніж пропонувати їй таке. Розповідати зовсім чужим… — я мало не сказала «людям», — фейцям про страждання, через які вона пройшла в Гайберні… Уявляю, як моя пропозиція дошкулила Несті. Це не те, що Неста зможе спокійно прийняти. Моя сестра завжди була дуже закритою людиною, навіть серед своїх.
Різ знову поцілував мене в шию.
— Сьогодні, на горищі, — сказав він, відстороняючись, щоб подивитися мені в очі. Відкрито. Щиро. — Я не хотів її ображати.
— Вибач, що зірвалася на тобі.
Він вигнув темну брову.
— А чого б тобі й не зірватися? Я зневажливо заговорив про твою сестру, ти захищала її. І мала повне право надерти мені дупу за таке.
— Я не хотіла… підривати твій авторитет.
У його очах затанцювали тіні. Різ розвернувся до Сидри, і я також. У темній воді танцювали відображення магічних міських ліхтарів. Трохи далі до їх золотистого світла доєднувалася барвистість кварталу з красивою назвою Веселка.
— Звідси і всі складнощі, Фейро… Статус. Положення. З ними завжди так. Сам Котел не розбереться.
Він поморщився і розвернувся до мене.
— Матір небесна, Фейро.
У мене спалахнули щоки, і я поквапилася урвати його.
— Мені все зрозуміло, правда. Бо виступати єдиним фронтом дуже важливо. — Я подряпала пальцем дерево поруччя. — Особливо для нас.
— Але ж не всередині нашої родини. У ній нам нема чого грати в єдність думок.
Ці слова зігріли мене —
Різ узяв мене за руку, переплів наші пальці.
— Ми можемо встановлювати будь-які правила. І в тебе є право сумніватися в моїх рішеннях, тиснути на мене — як приватно, так і на публіці. — Він пирхнув. — Але якщо справді захочеш надерти мені дупу, я б попросив зробити це за зачиненими дверима, щоб мене потім століттями не дражнили…
— Я не суперечитиму тобі на людях. А ти не підриватимеш мого авторитету.
Різ мовчав. Чекав, коли я розвину свою думку, хоча, можливо, і знав, що почує.
— Ми можемо сперечатися через зв’язок, коли поруч буде хтось, окрім друзів, — сказала я, — Але поки що, у ці перші роки, я хочу показати світу, що ми єдиний фронт… Якщо залишимося живими.
— Ми житимемо.
Ці слова були вимовлені з такою непохитною вірою, так твердо, що мені відчайдушно захотілося в них повірити.
— Але я хочу, щоб ти вільно кидала мені виклик і ставила власні рамки…
— А коли я цього
Він усміхнувся. А я поквапилася додати:
— Я хочу, щоб і ти так само вільно чинив у стосунках зі мною. Я навіть наполягаю на цьому.
— Домовилися. Але серед своїх, у сім’ї… можеш товкти мене носом у мою дурню скільки тобі заманеться. Я на цьому навіть наполягатиму.
— Чому?
— Тому що це весело.
Я штовхнула його ліктем.