Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 161)

— Королева Васса запропонувала мені місце при своєму Дворі.

Васса й досі залишалася всередині, жваво обговорюючи щось із Люсьєном. Гадаю, пам’ятаючи про світанок, який перетворить її на вогняну птаху, вона не хотіла втрачати жодної хвилини. Люсьєн, на диво, сміявся, і плечі в нього були розслаблені, коли він уважно слухав.

— Погодишся?

Обличчя Джуріана було похмуре — втомлене.

— Який Двір може бути у проклятої королеви? Вона прикута до того володаря смерті і має рано чи пізно повернутися на континент до його озера.

Він похитав головою:

— Шкода, що твоя сестра так картинно зрубала королівську голову. Із нього можна було б вичавити щось істотне про знищення її прокляття.

— Справді шкода, — пробурмотіла я.

Джуріан тільки весело гмикнув.

— Як гадаєш, у нас є шанс? — спитала я, проводжаючи поглядом людські силуети, що брели до далекого табору. — На мирне співіснування?

Джуріан помовчав.

— Так. Гадаю, що є.

Не знаю чому, але мене це втішило.

Кілька днів по тому я ще міркувала над словами Джуріана, коли військовий табір нарешті розбігся. Ми попрощалися, надавали обіцянок, щирих і не дуже, про те, що знову побачимося.

А потім мій Двір, моя родина перенеслися назад до Веларіса.

Сонячне світло, як завжди, лилося у вікна міського будинку. Запахи цитрусів, моря і свіжого хліба, як завжди, літали в кімнатах. А вдалині… На вулицях й досі сміялися діти.

Дім. Мій дім — він був достоту такий, як раніше. Уцілів.

Я до болю стисла пальці на руці Різа, але він не став жалітися, тільки відповів потисканням.

Попри те що всі ми щоденно милися… досі почувалися брудними. Ніби кров досі липнула до нас.

І я зрозуміла, що дім залишився незмінним, а ось ми… Ми змінилися.

— Мені, напевне, доведеться тепер їсти справжню їжу, — поскаржилася Амрен.

— О, яка величезна жертва, — проспівав Кассіан.

Вона відповіла нечемним жестом, але звузила очі від погляду на його забинтовані крила. Нормальні, звичайні вже срібні очі ковзнули поглядом до Нести, яка трималася за поручень, ніби мала намір утекти до своєї кімнати.

Сестра майже не говорила й нічого не їла останніми днями. Не приходила до Кассіана, доки той не вставав з ліжка. І не говорила зі мною про те, що сталося.

— Дивно, що ти не взяла королівську голову, щоб зробити з неї опудало та прикрасити стіну, — бовкнула Амрен.

Неста зиркнула на неї.

Мор цикнула язиком:

— Амрен, дехто може вважати подібні жарти поганим тоном.

— Я врятувала ваші дупи. Мені начхати на приємний тон.

Із цими словами Амрен вийшла з будинку й попрямувала в місто.

— Нова Амрен ще кусючіша за стару, — сказала Елейн.

Я розсміялася. Інші приєдналися, і навіть Елейн широко усміхнулась.

Усі, крім Нести, яка так і дивилася просто себе.

Коли Котел був знищений… я не знала, чи була знищена і її сила. Чи увірвався зв’язок із ним. Чи він і досі десь живе всередині неї.

— Ходімо, — сказала Мор, обіймаючи Азріеля за плечі, обережно хапаючи Кассіана другою рукою і скеровуючи їх до вітальні. — Треба випити.

— Відкоркуємо дорогі пляшки, — кинув Кассіан через плече до Різа, досі накульгуючи.

Мій суджений ледь помітно вклонився.

— Залиште мені бодай краплинку.

Різ озирнувся на моїх сестер, підморгнув мені. Тіні битви ще лишалися з нами, але цей погляд… мене і досі трусило від жаху, що все це може обернутися на ілюзію. Що все це ввижається мені в Котлі.

«Це реальність, — промуркотів Різ у моїй свідомості. — І трошки пізніше я тобі це доведу. Доводитиму кілька годин».

Я пирснула, а Різ вибачився у простір за те, що хоче знайти щось попоїсти, і, сховавши руки в кишені, рушив коридором.

Залишив мене наодинці із сестрами. Елейн і досі усміхалася. Неста ж… закам’яніла.

Я глибоко зітхнула.

Люсьєн залишився наглядати за пораненими людьми, які і досі потребували магічного зцілення, але обіцяв повернутися, коли закінчить. Що ж до Темліна… Я не розмовляла з ним. Майже не бачила після того, як він побажав мені щастя і повернув мого судженого. Він полишив зустріч раніше, ніж я встигла щось сказати.

Тому я передала Люсьєну записку на випадок, якщо вони перетнуться. Бо знала, що зустріч буде. Люсьєн сказав, що заскочить кудись дорогою сюди. І я знала, що це означає.

Моє послання Темліну було коротким. І містило все, що потрібно було сказати.

Дякую.

Сподіваюся, ти теж знайдеш щастя.

Я не збрехала жодним словом. Не тільки тому, що він допоміг Різу, але… Навіть безсмертне життя не таке довге, щоб марнувати його на ненависть. На те, щоб відчувати і втілювати її у світ.

Я бажала йому щастя, щиро, і гадала, що одного дня він зуміє впоратись з внутрішніми страхами, з руйнівною люттю, що точить його зсередини.

— Ну, — сказала я сестрам. — Що тепер?

Неста скуто попрямувала нагору сходами. Скуто, повільно, але рішуче замкнула за собою двері спальні.

— З батьком… — прошепотіла Елейн, дивлячись їй услід. — Гадаю, Неста…

— Я знаю, — тихо сказала я. — Гадаю, їй багато із чим слід розібратися.

Багато про що подумати.

Елейн розвернулася до мене і спитала:

— Ми допоможемо їй?

Я посмикала кінчик своєї коси.

— Так, але не сьогодні. І не завтра. — Я видихнула. — А коли вона… буде готова.

Коли ми будемо готові.

Елейн кивнула, усміхаючись мені з ніжною радістю — і життям, від якого сяяли її очі. Обіцянкою майбутнього, світлого й чистого. Я провела її до вітальні, де Кассіан уже стояв з пляшками янтарної рідини в кожній руці, Азріель потирав скроні, а Мор хапала з полиць кришталеві бокали.

— Що тепер? — спитала Елейн, нарешті згадуючи моє запитання, і її погляд гайнув до вікон, що виходили на світлу вуличку. Усмішка ставала дедалі ширшою, радіснішою попри тіні Азріеля, що вирували в кімнаті.

— Тепер я хотіла б поратися в саду, — повідомила вона. — Після всього, що сталося… гадаю, світу потрібні нові сади.

У мене горло перехопило, і я не змогла відповісти одразу, тільки поцілувала сестру в щоку.

— Так, — зрештою сказала я. — Сади не завадять.