Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 162)
Розділ 81
Різенд
Я чув їх навіть із кухні. І плюскіт, не сумніваюся, найстаршого з колекції вина, і брязкіт не менш стародавніх келихів.
А потім сміх. Глибокий гуркіт — Азріель засміявся з того, що сказала Мор, і вона приєдналася до нього, щиро і радісно.
Потім інший сміх, сріблястий, яскравий. Прекрасніший за музику незліченних залів і театрів Веларіса.
Я стояв проти кухонного вікна, дивився на літній сад, де буяла розкішна зелень, і не бачив квітів, про які подбала Елейн Арчерон. Просто дивився — і слухав чудовий сміх. Сміх моєї судженої.
Аж серце зайшлося від звуку і радості — і я поклав на груди долоню.
Їхня розмова все точилася, у звичному ритмі та звичному руслі, але… Надто близько. Ми всі були надто близько до того, щоб усе це втратити. Це місце. І одне одного. Я знав, що цей сміх почасти — протиотрута. Виклик і вдячність за те, що ми вижили.
— Ти йдеш уже пити чи так і будеш витріщатися на квіточки? — мелодію звуку прошило гарчання Кассіана.
Я розвернувся і побачив їх з Азріелем на порозі кухні. Кожний тримав по келиху. А в другій руці у Азріеля був ще один — для мене, який він випустив з пошрамованої руки, дозволяючи блакитному вітру донести до мене питво.
Я схопив важкий кришталевий келих.
— Підкрадатися до свого Вищого Лорда не надто чемно, — сказав я обом, відпиваючи добрий ковток.
Витримана рідина зігріла і горло, і шлунок.
— Після такого старенькі стрибають, як маленькі, — сказав Кассіан, теж відпиваючи. І прихилився до одвірка. — Чого ховаєшся?
Азріель кинув на нього недобрий погляд, але я лиш стенув плечима, відпиваючи ще.
— Ви й справді обрали найкращі пляшки.
Обидва чекали. Але мене знову захопив сміх Фейри, до якої приєдналися Елейн і Мор. А коли я зрештою знову подивився на братів, то побачив розуміння в їхніх очах.
— Це все насправді, — тихо сказав Азріель.
Ніхто з них не засміявся і слова не сказав про сльози в моїх очах. Я відпив, щоб змити клубок у горлі, і підійшов до дверей.
— Постараймося наступні п’ятсот років нічого подібного не коїти, — сказав якось хрипко, але ми дзенькнули келихами за тост.
Азріель криво усміхнувся, Кассіан звів догори брови.
— А що ж до того робити?
Окрім як творити мир, розбиратися з королевами, які напевне становитимуть проблему, зцілювати наш пошрамований світ…
Мор гукнула до нас, вимагаючи щось із їжі.
— Найкращого, — додала вона. — І хліба побільше!
Я усміхнувся. І усміхнувся ще ширше, коли Фейра знову засміялась — я ніби відчув крізь зв’язок це іскристе світло, яскравіше за весь Зорепад.
— А доти, — сказав я братам, обіймаючи їх за плечі та повертаючи у вітальню.
Я подивився туди, де чекали світло і сміх — видіння майбутнього, яке показала мені Фейра, прекраснішого за все, про що я міг мріяти тими довгими поодинокими ночами під зоряним небом. Одна з мрій ще не здійснилася — але це не надовго.
— Доти будемо насолоджуватись кожною миттю.
Розділ 82
Фейра
Різенд стояв на даху. Зірки сяяли зовсім близько, а черепиця під моїми босими ногами була ще тепла від денного сонця.
Він сидів на маленькому металевому стільці. Без світла, без пляшки — тільки він, і зорі, і місто.
Я сіла йому на коліна і дозволила себе обійняти.
Ми мовчали ще дуже довго. Бо після бою… у нас майже не було ані хвильки наодинці, або ж ми були надто втомлені для будь-чого, окрім сну. Але сьогодні… Його рука гладила моє стегно, підбираючись все ближче до нічної сорочки.
Тільки тоді він здивовано на мене подивився і пирснув сміхом мені в плече.
— Я мав би здогадатися.
— Леді з тієї лавки віддали мені це безкоштовно. Дякували за спасіння від гайбернійців. Можливо, мені слід частіше таке робити. Тож матиму подарункову білизну.
На мені й справді була червона мереживна білизна — під такою самою нічною сорочкою непристойно прозора.
— Невже тобі досі не говорили? Ти неймовірно багата.
— Те, що в мене є гроші, не значить, що треба їх тринькати.
Він стиснув моє коліно.
— Добре. Треба ж хоч комусь тут лічити гроші. Бо я, дякувати нашому Двору Мрій, стікаю золотом, наче кров’ю. Усі користуються моєю небаченою щедрістю.
Я засміялась і прихилилася ближче до його плеча.
— Амрен і досі твоя заступниця?
— Наша.
— Подробиці.
Різ вимальовував кола на моїй оголеній шкірі, уздовж коліна і далі, до стегна.
— Якщо захоче, хай буде.
— Попри те, що в неї більше немає сили?
— Вона й досі Вища Фе. Не сумніваюся, вона дуже скоро знайде в собі талант, яким можна нас налякати.
Я знову засміялася, насолоджуючись його доторком, теплом його тіла.
— Я чув тебе, — тихо промовив він. — Коли мене… не було.
Мене накрило відлунням жаху, який не давав заснути в минулі ночі — жаху, від якого я довго ще не оговтаюся.
— Ті хвилини… — сказала я, і Різ почав довго, заспокійливо мене гладити. — Різе… я ніколи більше не хочу такого відчувати.
— Тепер ти знаєш, як мені було в Підгір’ї.
Я вигнула шию, щоб подивитися на нього.
— Ніколи більше мені про таке не бреши.
— А про щось інше можна?
Я вщипнула його так, що він розсміявся і відмахнувся.
— Не міг же я дозволити
Цього разу я вдарила його в руку.
Але Різ тільки міцніше обхопив мене за талію і притиснув до себе, вдихаючи мій запах.
— Я чув тебе навіть у смерті. Ти змусила мене повернутися. Залишитися… ще на трошки.
Перш ніж піти в те місце, яке я колись намагалася описати Косторізу.
— Коли настане час туди піти, — тихо сказала я, — ми підемо разом.
— Домовилися, — сказав він, ніжно мене цілуючи.