Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 160)

— Я чула, що ти вбила короля Гайберну.

Вона придивлялася до Нести з-під насуплених темних брів, немовби шукаючи під блакитною сукнею ознак войовничості. Нарешті, коли моя сестра не відповіла, Васса знизала плечима і звернулася до мене:

— Він був для мене кращим батьком, ніж мій власний. Я багато чим йому завдячую й шануватиму його пам’ять до кінця моїх днів.

Неста дивилася на королеву поглядом, від якого могла б зів’янути трава за розтрощеними дверима.

— Чи ти можеш зняти прокляття, що тяжіє наді мною, Фейро Арчерон?

— Тому ти погодилася прибути так швидко?

— Частково. — Вона непевно усміхнулася. — Люсьєн сказав, що ти маєш певний дар, подібно до інших Лордів.

Як його батько — його справжній батько. Геліон.

Вона повела далі, перш ніж я встигла щось сказати:

— У мене не так багато часу, перш ніж я муситиму повернутися до озера. До нього.

До володаря смерті, який тримав її в полоні.

— Хто він?

Васса тільки покрутила головою і змахнула рукою, але очі її потемніли.

— Ти можеш зняти моє прокляття? — повторила вона.

— Я… Я не знаю, як зняти таке прокляття, — зізналася я.

Її обличчям промайнуло розчарування.

— Але… ми можемо спробувати.

Вона зважила мої слова.

— Поки солдати одужують, я не зможу вирушити звідси якийсь час. Маю надію, що це допоможе мені скористатися якоюсь… хитрістю, як сказав Люсьєн, щоб лишитися трохи довше. — Васса похитала головою й додала: — Ми поговоримо про це пізніше. Про це й про загрозу, яку являє решта королев.

Серце в мене завмерло. Обличчям Васси промайнула жорстка посмішка.

— Вони намагатимуться цьому запобігти, — пояснила вона. — Будь-яким мирним переговорам. Король Гайберну послав їх перед битвою назад на континент, але я не сумніваюся, що вони були такі розумні, щоб йому це порекомендувати. Вони не хотіли втрачати тут солдатів.

— Але чи вони не зустрінуть такого опору деінде? — спитала Неста.

Васса відкинула волосся на спину.

— Побачимо. А ти подумаєш, як мені допомогти.

Я почекала, поки вона зайде до залу, і здивовано скинула бровами. Або вона не знала, або для неї не важило те, що я теж… що я теж Леді.

— Успіхів. — Неста криво посміхнулася мені.

Я насупилася, відганяючи занепокоєння, яке зростало в мені.

— Куди ти йдеш? Зустріч саме починається.

— Чому я маю там бути?

— Ти почесна гостя. Ти вбила короля.

Її обличчям промайнула тінь.

— Ну то й що?

Я закліпала очима.

— Ти також наша посланниця. Маєш бути на цій зустрічі.

Неста кинула погляд у бік сходів, і я помітила предмет, який вона стискала в долоні. Маленьку дерев’яну фігурку. Я не зрозуміла, що це була за тварина, але розпізнала деревину. Впізнала роботу.

То була одна з маленьких фігурок, вирізьблених нашим батьком протягом тих років, — він небагато їх зробив. Я кинула оком на обличчя сестри, перш ніж вона це помітила.

— Ти вважаєш, що спрацює ця зустріч?

З огляду на таку кількість фейрі в приміщенні позаду нас я не наважилася сказати нічого, крім правди.

— Не знаю. Але готова спробувати. — Я простягнула їй руку. — Я воліла б, щоб ти була там. Зі мною.

Неста подивилася на мою простягнуту руку. На мить я подумала, що вона її відкине.

Але вона взяла мене за руку, і ми разом увійшли до залу, у якому було повно смертних і фейрі. Обидві частини цього світу. Усі частини цього світу.

Вищі Фе зі всіх Дворів. Міріам з Дрейконом та їхніми людьми. Люди з багатьох країн.

Усі дивилися, як я входила з Нестою, як ми наближалися до місця, де, повернувшись до зібраного натовпу, на мене чекали Різ і решта. Я намагалася не супитися, побачивши потрощені меблі, вибрані серед придатних до сидіння. На розідрані шпалери й фіранки. Але це було краще, ніж нічого. Те саме можна було сказати про наш світ.

Запала тиша. Різ ледь підштовхнув мене, заспокійливо провівши рукою по моїй спині, щоб я вийшла на крок уперед. Я підвела голову й оглянула залу. І усміхнулася до всіх зібраних тут: людей і фейрі.

Я виголосила промову чистим і впевненим голосом:

— Мене звуть Фейра. Колись я була людиною — тепер я фейрі. Обидва світи я називаю своєю домівкою. І сьогодні я пропоную обговорити нові засади Угоди.

Розділ 80

Розділений світ не зуміє знайти процвітання.

Та, найперша, зустріч тривала кілька годин, і багато хто зривався просто від втоми, але ми налагодили зв’язки. Обмінялися історіями. Розповіли й вислухали розповіді з обох боків колишньої Стіни.

Я розповіла їм свою історію. Від початку і до кінця.

Я зізналася незнайомцям, які нічого про мене не знали, розкрилася друзям, переповіла це Темліну, який зі скам’янілим обличчям стояв біля дальньої стіни. Я говорила про роки злиденності, про випробування в Підгір’ї, про любов, яку я знайшла й відпустила, про любов, що зцілила і врятувала мене. І голос мій не тремтів. Майже все, що я бачила в Уроборосі, я озвучила їм. Розказала.

А коли закінчила, Міріам і Дрейкон вийшли вперед із власною історією. І знову живий доказ — люди і фейрі не тільки можуть співпрацювати та жити разом, вони можуть стати набагато більшим одні для одних. Я вловлювала кожне слово — і навіть не витирала сліз. Тільки міцніше хапалася за руку Різа, геть відмовляючись відпускати її.

Було й ще кілька історій. Деякі суперечили нашим. У деяких стосунки між людьми і фейрі складалися дуже погано. Були і злочини. Були образи, які ніхто не зумів би пробачити.

Але ми поклали початок.

На нас досі чекало чимало роботи, треба було збудувати довіру, але… створення нової Стіни…

Ми ще не знали, чи зможемо дійти згоди. Дуже багато людей виступало проти. Дуже багато було тих, хто боявся. Та й території інших фейрі лишалися під питанням — у тих, хто вважав обіцянки Гайберну аж надто смачними. Спокусливими.

Вищі Лорди все сперечалися про можливість створення нової Стіни. І з кожним словом, як і провіщав Геліон, наш тимчасовий союз все слабшав і рвався. Кордони Дворів мали проводити заново. Принаймні вони хоч залишилися до кінця — допоки ранок не визолотив небо і ми не вирішили відпочити, щоб продовжити розмову наступного дня. І в іншому місці.

Знадобиться час. Час, зцілення і довіра.

Я міркувала, чи шлях, що на нас чекав — шлях справжнього миру — не буде найважчим та найдовшим з усіх можливих.

Зібрання розходилося, хто пішки, хто розсіявся чи полетів у пітьму до своїх груп, Дворів, загонів. Я дивилася їм услід із розчахнутих дверей маєтку, доки останні не перетворилися на тіні в пітьмі.

Трошки раніше я помітила, як Елейн визирає з вікна — спостерігає, як Ґрайсен зі своїми людьми полишає це місце, не обертаючись. Він дотримав кожного слова, сказаного в той день у фортеці. Чи помітив він, що Елейн досі носить його обручку, довго дивиться йому вслід, я не знала. Нехай — поки що — із цим розбирається Люсьєн.

Я зітхнула, прихилившись чолом до потрісканого каменю одвірка. Від величезних дверей залишилися тільки друзки, що й досі всівали мармур підлоги за моєю спиною.

Я впізнала його запах раніше, ніж почула легкі кроки.

— Куди ти тепер? — спитала я, не обертаючись, коли Джуріан зупинився поруч, вдивляючись у пітьму. Міріам і Дрейкон пішли одними з перших — подбати про своїх поранених і віднести Котел на один зі своїх кораблів, перш ніж інші Лорди схаменуться, куди ж він подівся.

Джуріан прихилився до одвірка з протилежного боку.