Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 159)
— Коли ви плануєте відплисти? — поцікавився Різ.
— Уже хочеш нас здихатися? — усміхнувся Дрейкон.
— За кілька днів, — відповіла Міріам. — Коли поранені матимуть змогу подорожувати.
— Гаразд, — сказала я.
Усі поглянули на мене. Я проковтнула клубок у горлі.
— Тобто… Не йдеться про те, що я радітиму, коли ви відпливатимете.
В очах Міріам затанцювали бісики, і я теж усміхнулася.
— Я хочу, щоб ви були тут. Позаяк хочу влаштувати прийом.
Наступного дня… Я не розуміла, як це сталося так швидко. Щойно я пояснила, чого хочу, що ми мусимо зробити, а вже… Різ і Дрейкон усе влаштували.
Ми не мали відповідного місця для такої зустрічі — у таборах панував страшенний безлад. Але було одне місце — за кілька миль звідси.
Отже, коли сонце вже сідало, напівзруйнована резиденція моєї родини заповнилася Лордами Дворів та іншими впливовими особами, генералами й командувачами, смертними та Фе. Мені бракувало слів, щоб описати, що я відчувала, коли всі ми зібралися у величезному залі, єдиному придатному до вжитку приміщенні в резиденції.
Уночі я спала глибоко і спокійно, з Різом поруч зі мною на ліжку. Я не випускала його з обіймів усю ніч, поки сонячні промені не пробилися крізь шпарини до нашого намету. Табір був залитий кров’ю, заповнений пораненими й убитими. А ми ж мали організувати зустріч різних армій, таборів, людей.
Ми готувалися весь день, і нарешті я опинилася в напівзруйнованому залі, з Різом і рештою. Позаду нас на мармуровій підлозі лежав розбитий канделябр.
Першими прибули Лорди Дворів. Передусім Берон.
Берон, який навіть не поглянув на свого «сина, який не був його сином». Люсьєн, який стояв ліворуч від мене, також вдавав, що не бачить ні Беронa, ані Ерісa, який ішов за батьком.
Спадкоємець трону Двору Осені був такий понівечений і зранений після бою, що мав справді поганий вигляд: уздовж щоки й шиї в нього тягнувся жахливий шрам, ледь трохи залікований. Мор задоволено щось промуркотіла, чи, може, то був звук розчарування, що рана не смертельна.
Еріс пройшов повз нас, ніби того не почув, принаймні не скрививши обличчя в іронічній посмішці. Натомість лише кивнув Різові. То була тиха обіцянка: мовляв, невдовзі Еріс доможеться того, чого прагне, а від нас домагатиметься сплатити борг.
Ми не кивнули у відповідь. Жоден із нас. Особливо Люсьєн, який невідступно ігнорував свого старшого брата.
Але коли Еріс нас минав… Можу заприсягнутися, що його обличчям промайнуло щось схоже на смуток, коли він зиркнув на Люсьєнa.
За мить поріг переступив Темлін. У нього були забинтовані шия й рука. Він прибув на цю зустріч, як і на попередню, сам.
Я розмірковувала, чи знає він, що наш знищений дім був куплений за гроші, які він дав моєму батьку. З його ласки. Але Темлін навіть не поглянув на мене. Він вдивлявся в того, хто стояв ліворуч від мене. У Люсьєнa.
Люсьєн ступив уперед, високо піднісши голову; його штучне око затремтіло. Мої сестри вже були в залі, готові показати гостям підготовлені для них місця. Ми дуже ретельно спланували розсадження гостей.
Темлін зупинився за кілька кроків. Жоден з нас не сказав ані слова. Врешті Люсьєн промовив:
— Темлінe…
Але увагу Лорда Двору Весни цілком поглинуло вбрання Люсьєнa. Іллірійський шкіряний обладунок. Він так само міг би бути вбраний у чорні обладунки Двору Ночі.
Я ледь стрималася від пояснення, що в Люсьєна із собою не було одягу й це не є свідченням його лояльності.
Темлін тільки похитав головою і проминув нас з глибоким обуренням у зелених очах. Не сказав ані слова.
Я поглянула на Люсьєнa саме вчасно, щоб помітити, як у його здоровому оці промайнули розпач і почуття провини. Різ розповів Люсьєнові про секретну допомогу Темлінa. Про те, як він привів сюди Беронa. Як урятував мене в таборі. Однак Люсьєн залишився поруч із нами, тоді як Темлін знайшов місце в залі праворуч від нас. Він жодного разу не подивився на свого друга.
Люсьєн не був такий нерозсудливий, щоб вибачатися. Ця розмова, ці пояснення… на це ще буде час. Іншого дня, можливо, тижня чи місяця.
Я вже загубила лік тим, хто приходив. Дрейкон і Міріам з купкою своїх підданих. Разом з ними…
Я вдивлялася в темноволосу жінку, яка йшла праворуч від Міріам. Її крила були значно менші, ніж в інших серафимів.
Я поглянула на Азріеля, що стояв з другого боку від Різа, досі в перев’язках на тілі і вкритих лускою крилах, — виснаженого після вчорашньої битви. Співець тіней ствердно кивнув. Нефелла.
Я усміхнулася легендарній воїтельці, коли та нас минала. Вона помітила мій погляд і відповіла широкою усмішкою.
Увійшли Калліас із Вівіаною і жінкою, котра таки була її сестрою. Потім Тарквен і Варіан. Тезан і підтоптаний капітан перегрінів — його рука була міцно прив’язана до тіла.
Останнім з Лордів на зустріч прибув Геліон.
Я не наважилася поглянути крізь зруйнований дверний отвір туди, де тепер зупинився Люсьєн, — у залі біля Елейн, яка разом з Нестою стояла неподалік уцілілих вікон.
Берон розсудливо тримався подалі — а Еріс лише зиркав раз-по-раз. Щоб стежити за всім.
Геліон ішов, кульгаючи, в оточенні кількох генералів і командувачів. Він похмуро усміхнувся.
— Краще радіймо цьому, поки маємо час, — звернувся він до мене й Різа. Маю сумніви, що, виходячи звідси, ми будемо однаково одностайні.
— Дякую за слова підтримки, — насилу відповіла я, і Геліон засміявся й зайшов до зали.
Дедалі більше прибулих заповнювало зал. Було чути схвильовані розмови, раз-по-раз вибухи сміху або привітання. Нарешті Різ звелів нашій родині увійти досередини — а ми двоє чекали.
Ми чекали й чекали, доволі довго.
Я думала, що прибуття сюди для них забере більше часу. Адже вони не могли перестрибувати і швидко переміщатися світом.
Я вже збиралася повернутися й піти в залу, щоб почати без них, коли в темному коридорі з’явилися дві чоловічі постаті.
Джуріан. І Ґрайсен.
А за ними… купка людей.
Я проковтнула клубок у горлі. Тепер на нас чигає найважча частина.
Ґрайсен справляв таке враження, немовби хотів повернути назад. Його щоку спотворював свіжий шрам, і він поморщився, похмуро подивившись на нас. Але Джуріан підштовхнув його вперед. У нього самого було підбите ліве око. Я розмірковувала, чи це зробила Міріам, чи Дрейкон його так прикрасив. Закладаюся, це вона.
Ґрайсен лише коротко кивнув. Джуріан усміхнувся мені.
— Я розмістила вас із протилежних боків залу, — промовила я.
І від Міріам, і від Дрейкона, і від Елейн подалі.
Ніхто з них не відповів, і, гордо випроставшись, вони увійшли до заповненого залу.
Різ поцілував мене в щоку й увійшов за ними. Що йому залишалося…
Як і обіцяв Люсьєн, коли землю оповила темрява, мене знайшла Васса.
Прибула остання — останній учасник зустрічі. Вона переступила поріг, затамувавши подих, і зупинилася за крок від мене.
Її розпущене волосся було золотаво-руде, а темні брови й вії являли оправу для найпрекрасніших блакитних очей, які я колись бачила. Вона була прекрасна. Її веснянкувата золото-брунатна шкіра аж сяяла. Мабуть, вона була на кілька років старша за мене, але… поширювала навкруг себе ауру молодості. Чарівно-грайлива. Прудка й невгамовна попри прокляття, що тяжіло над нею.
Васса озвалася, трохи пришіптуючи:
— Ти та сама Фейра Визволителька?
— Так, — відповіла я.
Я відчувала, що Різу було весело дослухатися до нас із залу, де натовп саме притих. Очікуючи на мене.
Повні губи Васси підібгалися.
— Співчуваю твоїй втраті. Він був чудовою людиною.
Неста, що саме виходила із залу, зупинилася, почувши ці слова. Вона оглянула Вассу з ніг до голови. Васса вчинила так само.
— Ти Неста, — сказала королева, і я замислилася, як описав її наш батько, адже Васса так легко її впізнала. — Я також співчуваю твоїй втраті.
Неста дивилася на неї з холодною байдужістю.