Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 158)

Розділ 79

Усміхнене обличчя Міріам, здавалося, більше пасувало б людині, ніж Вищій Фе. Адже вона — як пригадала, коли вони з Дрейконом встали, щоб мене привітати, — була лише наполовину фейрі. Мала ледь загострені вуха, але… було в ній щось людське. Може, у широкій усмішці й у карих очах.

Вона одразу сподобалася мені. Її шкіра — не така, як іллірійська, але також призначена для тих, хто літає, і така, що дає змогу зберегти тепло в повітрі, була забризкана брудом.

На золотаво-брунатній шкірі шиї й на руках видно було бризки крові, але вона воліла цього не помічати. Або не надавала цьому ваги. Вона простягнула до мене руки і стиснула їх, мовивши:

— Вітаю тебе, Леді.

Акцент у неї був той самий, що й у Дрейкона, — мелодійний, співучий.

Я взяла її руки, напрочуд сухі й теплі.

— Я стільки про вас чула, — сказала. — Дякую, що прибули.

Я кинула оком на Різа, який лежав на подушках і здивовано спостерігав за нами.

— Як на того, хто нещодавно був мертвий, ти занадто розслаблений.

Різ усміхнувся:

— Я тішуся з того, що ти повернулася до своєї звичайної чудової форми, люба Фейро.

Дрейкон пирхнув і взяв мої руки, стиснувши їх так само міцно, як за мить до цього його подруга.

— Чого він не хоче вам сказати, моя пані, так це того, що він надто старий, щоб устояти на ногах.

Я обернулася до Різа:

— Тобі…

— Усе гаразд. — Різ заспокоїв мене помахом руки, хоча й тихо застогнав. — Може, принаймні тепер зрозумієш, чому я так довго не з’являвся в гостях у цієї парочки. Бачиш, які вони жорстокі?

Міріам розсміялася, відкинувшись на подушки.

— Ваш друг саме розповідав нам вашу історію, а нашу, я так розумію, ви вже чули.

Так, але, коли Лорд Дрейкон граційно повернувся на свій стілець, я сіла на той, що стояв збоку, і придивилася до прибулої пари. Я хотіла знати всю історію. Колись — не завтра й не післязавтра, але… одного дня хотіла б почути їхню розповідь. А поки що…

— Я бачила… вас двох. Ви билися з Джуріаном.

Дрейкон одразу напужився, а Міріам помітно засмутилася, коли я поцікавилася:

— Він… Ви його вбили?

— Ні, — відповів Дрейкон.

— Мор, — додала Міріам, зморщивши чоло, — переконала нас не мститися.

Отже, вони б так і вчинили. З виразу обличчя Дрейкона легко було зробити висновок, що він і зараз не був переконаний, що вчинив правильно, не поквитавшись із ним. Але розгублений вираз обличчя Міріам свідчив, що під час цієї боротьби щось трапилося, про що вони не розповідають. Тому я поцікавилася:

— Де він тепер?

Дрейкон знизав плечима.

— Після того як ми його не вбили… не знаю, куди він подівся.

Різ посміхнувся.

— Він з людьми Лорда Ґрайсена, — пояснив. — Допомагає доглядати поранених.

Міріам спитала обережно:

— Чи ти… дружиш із Джуріаном?

— Ні, — відповіла я. — Мабуть, це неможливою. Однак… усе, що я від нього почула, було правдою. Він допомагав мені. Дуже.

Жоден з них навіть не кивнув у відповідь. Вони обмінялися довгими поглядами, розмовляючи без слів.

— Мені здавалося, — озвався Різ, — що я бачив під час битви Нефеллу. Є шанс, що вона привітається, чи тепер така пихата, що не зверне на мене уваги?

У його очах танцювали бісики.

Я виструнчилася, усміхнувшись.

— Вона тут?

Дрейкон скинув бровою.

— Ти знаєш Нефеллу?

— Я знаю її з розповідей, — відповіла я, кинувши оком у бік входу до намету, немовби вона там мала з’явитися. — То… довга історія.

— Ми маємо час її послухати, — сказала Міріам і додала: — Ну, принаймні трохи часу.

Було справді багато, надто багато речей, що вимагали обговорення й обмірковування, але…

— Пізніше, — сказала я Міріам і її другові.

Дивлячись на них, я думала, що світ міг існувати і без Угоди.

— Є щось… — Я передала свої думки Різові через наш зв’язок, здобувши схвальний рух головою. — Чи ваш острів досі є таємницею?

Міріам і Дрейкон глянули одне на одного, відчуваючи провину.

— Вибачте, — сказала, виправдовуючись, Міріам. — Здається, що наше охоронне закляття подіяло аж так, що відігнало також і добрих посланців.

Вона похитала головою, і волосся її пішло хвилями.

— Ми прибули б раніше… Вирушили одразу, коли зрозуміли, у якій ви скруті.

— Ні, — сказала я, похитавши головою й шукаючи відповідних слів. — Ні… я не звинувачую вас. Мати милосердна, ми ваші боржники.

Я зітхнула.

— Ми вам багато чим завдячуємо.

Дрейкон і Міріам запротестували, але я вела далі:

— Я хочу сказати… Якби існував об’єкт жахливої сили, який мусив залишитися в таємниці… Чи була б надійним місцем Крітея, щоб його там сховати?

Вони знову обмінялися поглядами.

— Так, — відповів Дрейкон.

— Ідеться про Котел, — прошепотіла Міріам.

Я кивнула. Його затягнули в наш табір, і тепер його стерегли ті іллірійці, які ще могли триматися на ногах. Жоден з Лордів про нього не питав — поки що. Але я вже бачила цю авантюру. Могло б навіть дійти до ще однієї війни, цього разу з приводу того, хто має охороняти Котел.

— Він повинен зникнути, — сказала я тихо. — Назавжди. Перш ніж хтось згадає, що ним можна скористатися.

Дрейкон і Міріам зважували почуте, спілкуючись без слів, мабуть, через їх власний зв’язок суджених.

— Коли ми відпливемо, — озвався врешті Дрейкон, — один з наших кораблів може бути трохи важчий.

Я усміхнулася:

— Дякую.