Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 150)

Я сумнівалася в нашій перемозі. Навіть попри допомогу Дрейкона та армію смертних, нам усе одно велося дуже тяжко.

Підйом був крутий. Я підтягувалася, хапалася за скелясті виступи, напружуючи тіло, тоді як Амрен долала сходження на нього легко. У мене була надія, що Неста незабаром вивабить короля, бо нам доведеться зустрітися з ним віч-на-віч.

Мою увагу привернула чиясь постать біля підніжжя гори. Я скам’яніла від несподіванки. Там стояла прекрасна темноволоса жінка і дивилася на нас, мружачись і ніби до чогось принюхуючись. Її червоні губи, вологі від крові, розтягнулися в усмішці. Вона усміхалася нам, показуючи зуби, так само закривавлені.

То була Стрига, тобто Ткаля. Вона причаїлася, чекаючи нашого прибуття. Красуня провела сніжно-білою долонею по татуїровці у формі півмісяця на передпліччі. Знак угоди з Різом. Нагадування — і попередження, щоб ми поквапилися.

Стрига повернула на кам’янисту стежку, майже невидиму, що пролягала ліворуч від нас. Коштовність Аянти на її голові була заплямована кров’ю. Стрига підійшла до вартових, що там стояли. Вони стали цілити в неї.

Стрига посміхнулася до них страшною, жахливою посмішкою. Вони злякалися і хотіли мерщій покинути кручу, щоб її уникнути. Та не встигли — Стрига кинулася на них. Деякі з них у паніці просто зіскочили в прірву.

По тому — димова завіса.

Амрен здригнулася. Та все одно ми хутко перемкнули увагу на своє завдання. Решта вартових, що стояли віддалік, була стурбована різнею, яку вчинила Ткаля, і полишила свої позиції, щоб оточити її.

Швидше, швидше. У нас було замало часу. Я вже відчувала силу Котла, що чимдуж наростала. Ні. Не силу Котла. Ця сила… виходила звідкілясь позаду нас.

Неста.

— Смілива дівчина, — прошепотіла Амрен.

За кілька секунд вона схопила мене за комір і штовхнула просто на каміння, змушуючи ухилитися. Саме тієї миті, коли я почула кроки. Хтось ішов вузькою стежкою.

Я впізнала цей звук. Я чула його в найгірших кошмарах. Король Гайберну пройшов зовсім поряд із нами. Він був цілковито зосереджений на Стризі й на віддаленому гуркоті сили Нести.

Ткаля на мить припинила бійню, щоб поглянути, хто йде. Вона посміхнулася. З її підборіддя стікала кров.

— Яка ж ти прекрасна, — промурмотів король Гайберну звабливим голосом. — Яка потужна, предковічна.

Ткаля відкинула назад своє волосся. Воно темною хвилею впало на її тендітне плече.

— Можеш мені вклонитися, королю. Як за давніх часів.

Король Гайберну сміливо підійшов до неї. Усміхнувся, дивлячись на її прекрасне обличчя. По тому взяв його у свої широкі долоні й швидким рухом скрутив їй шию.

Мабуть, це її не вбило б. Адже Ткаля була богинею смерті — саме її існування заперечувало смерть. Отож її не вбило б те, що їй скрутили шию. Але король кинув її тіло двом нагам-гончакам, гарчання яких розлягалося біля підніжжя скелі. Ті прожогом кинулися рвати тіло Ткалі своїми жахливими зубищами.

Навіть Амрен з огидою скрикнула, спостерігаючи за тією картиною.

А король, розправившись із Ткалею, рушив на північ. Просто до Нести.

Ця сила — її сила — невпинно зростала і кликала його так само, як Котел на вершині гори кликав мене. Він поглянув у бік моря — на битву, що кипіла там. Можу заприсягнутися, що він, ідучи, посміхався від задоволення.

— Час настав, — прошепотіла Амрен.

Я не могла поворухнутися. Кассіан і Неста… Навіть Різ вважав, що в нього не було шансів вижити.

— Нехай що буде. Принаймні покладу край непевності, — мовила Амрен.

У її очах був справжній розпач. Вона знала, що зараз станеться. Яка була ціна купленого для нас часу.

Я змусила себе забути про свій розпач, про свій несусвітенний жах і рушила далі вгору — у бік скель. Туди, де стояв Котел. Без охоронців. Він чекав на нас.

У маленьких руках Амрен з’явилася Книга Дихання. Котел був високий, майже такий, як вона. Лиховісна прірва ненависті й могутності.

Я не могла цього стримати. Просто зараз. Стримати цілу армію. І короля, перш ніж він уб’є Несту й Кассіана.

Амрен розгорнула Книгу. Поглянула на мене очікувально.

— Поклади руку на Котел, — сказала вона тихо.

Я послухалася.

Неймовірна сила Котла вдарила в мене хвилею, яка загрожувала змити мене просто в центр нестримної бурі. Я ледь трималася однією ногою в нашому світі, ледве пам’ятала, як мене звуть. Я судомно хапалася за все, що бачила в Уроборосі, — кожний відбиток і спогад, який пронісся переді мною, добрі, погані й нейтральні вчинки, що їх я здійснила у своєму житті. Ким я була, ким я була, ким я була…

Амрен довго дивилася на мене. Вона чомусь не читала заклять із Книги Дихання. Не передала її мені. Вона раптом згорнула золоті сторінки й одним рухом відштовхнула від себе магічний скарб.

Амрен нам збрехала. Вона не мала наміру воювати з королем, перемагати, задіявши Котел і Книгу, його та армію, з якою прийшов на наші землі.

Хоч яку пастку вона розставила… потрапила простісінько в неї не хто інший, як я.

Розділ 74

Я судомно хапалася за свою сутність перед загрозою чорних щелеп Котла. Трималася як могла.

Амрен сказала лише:

— Вибач, що надурила тебе і решту.

Я не могла відірвати руку від Котла. Була не в змозі відчепити від нього пальці. Відчувала, як він повільно, методично ніби розриває мене на шматки.

Я відчайдушно кидала свою магію вусібіч, шукаючи якоїсь зачіпки в цьому світі, щоб не дати можливості Котлу, який намагався втягнути мене всередину, поглинути мене.

Вогонь, вода і світло. Вітер, лід і ніч. Усе збурилося. І все зрадило. Якийсь ретязь луснув, і я відчула, як мій розум сповзає дедалі ближче до глибокого отвору Котла. Відчувала його дотик.

Раптом половина мене зникла. На півдорозі я мовчки стояла біля Котла, моя долоня притиснулася до чорного краю. А половина мене була… деінде.

Я летіла через світ. Шукала. Котел шукав тієї сили, яка підійшла так близько, а тепер його дражнила. Він шукав Несту. Котел шукав її, як і король. Летів над полем бою, як комаха над поверхнею плеса.

Ми програвали. Це було очевидно. Серафимів та іллірійців, покривавлених і понівечених, скинули з неба. Азріель був змушений боротися на землі: його крила борсалися за ним у кривавому місиві, коли він відбивав нескінченну навалу мечів. Шереги наших піхотинців були порушені в кількох місцях. Кейр, кидаючи від себе смуги тіней, наказував своїм Провісникам Темряви, щоб вони поверталися на позиції.

Я побачила Різенда. У самісінькому центрі порушених рядів. Закривавлений, він бився на диво красиво. Я бачила, як він оцінює поле бою і при тому змінюється. Передусім у нього з’явилися кігті. Вони замінили нігті на руках і ногах.

Потім його вкрила темна луска чи, може, пір’я — я не могла вгледіти, що вкрило його ноги, руки й тулуб. Усе тіло переінакшилося — воно скоцюрбилося, кістки та м’язи почали рости й перетворюватися на інші форми. З’явилося звірине єство, яке Різ приховував, не любив випускати. Вдавався до цього хіба що тоді, коли не було виходу.

Перш ніж Котел цілком мене захопив, я побачила, що коїться з його обличчям. Воно стало чимось із найгірших кошмарів: не належало ані людині, ані фейрі. Обличчя створіння, яке живе в найглибших земних отворах і вилазить лише вночі, щоб полювати й жирувати. Це обличчя… То була одна з масок, які прикрашали стіни Двору Жахіть. Які були вирізьблені на троні. Троні, який презентував не лише його силу, але також те, що чигало всередині. А ще крила.

Солдати Гайберну кинулися навтьоки.

Геліон, побачивши це, теж побіг — але до Різа. Також на ходу змінюючись.

Якщо Різ уособлював летючий жах, висічений із тіні й холодного місячного сяйва, то Геліон був його денним відповідником. Золоте перо й жахливі кігті. Крила, вкриті пір’ям.

Разом мій суджений і Лорд Двору Дня кинулися на гайбернійців, аж раптом зупинилися. З-поміж рядів ворожої армії до них вийшов низенький, маленький чоловічок — напевно, один з командувачів.

Різ заревів так гучно, що аж земля загуготіла. Але Геліон, ясніючи білим світлом, встромив кігті в місиво й виступив назустріч супротивнику, щоб помірятися з ним силою.

А той навіть зброї не мав. На ньому були багаті сірі шати, а обличчя осявала широка посмішка. Навколо нього вирувало аметистове світло. Геліон дав знати Різові, щоб той покинув їх. Різ кивнув йому у відповідь, і закривавлені шматки чужого м’яса злетіли з його звіриного писка. Він притьмом повернувся в гущу битви, полишивши Геліона й Того, що знищує чари — віч-на-віч.

Закляття проти закляття. Солдати з обох боків розбіглися вусібіч.

Однак, коли Геліон стрілив у командувача снопом білого світла, Котел захопив мене й поніс далі. На цьому полі бою він не знайшов своєї мети.

«Ходи сюди, — вабила сила Нести. — Ходи мерщій до мене».

Котел відчув її запах і кинувся туди, куди його вабили.

Ми випередили короля.

Котел раптом зупинився на галявині. Здавалося, він звивався, як змія, що готується до атаки.

Неста й Кассіан стояли, видобувши з піхов мечі. Очі Нести ясніли несамовитим внутрішнім вогнем.

— Приготуйся, — прошепотіла вона. — Він іде.

Ця сила, яку вона стримувала, мала вбити короля Гайберну.

Кассіан же повинен був лише привернути його увагу, коли вона вимірюватиме удар, якого завдасть.