Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 149)

— Ні.

Неста зігнорувала його.

— Король достоту чекає біля самого Котла. Навіть якщо ви туди дістанетеся, то найімовірніше зустрінетеся з ним. Відтягнімо його кудись подалі. Кудись дуже далеко. До мене.

— Як? — тихо спитав Різ.

— Це працює в обидва боки, — пробурмотіла Неста, немовби слова мого друга зродили в її голові новий задум. — Він не знає, як багато я взяла. Якщо… я зможу переконати його, що хочу скористатися цією силою… він прибуде туди негайно. Навіть просто для того, щоб мене вбити.

— І вб’є! — вигукнув Кассіан.

Вона стиснула його руку.

— І тут… Саме тут долучишся ти.

Щоб охороняти її. Захищати. Поставити на короля пастку.

— Ні, — заперечив Різ.

Неста пирхнула.

— Ти не мій повелитель. Я можу робити те, що вважаю за потрібне. А позаяк він відчує, що ти тут зі мною… Ти теж мусиш бути десь далеко звідси.

Різ звернувся до Кассіана:

— Я не можу тобі дозволити жертвувати життям заради такої ризикованої затії.

Я була готова з ним погодитися.

Кассіан оглянув шереги іллірійців, яким завдали нищівного удару, тепер знову зімкнуті й сильні, коли ними командував Азріель.

— Азріель дає собі раду.

— Я сказав ні! — вибухнув Різ.

Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив із Кассіаном таким тоном. Та й будь з ким.

Кассіан зміряв його поглядом.

— Ми матимемо шанс, лише якщо зможемо відволікти його увагу. Ми відтягнемо його від Котла.

Він міцніше стиснув у руках Несту.

— Ти вже дав що міг, Різе. Ти пройшов задля нас через муку тривалістю п’ятдесят років.

Ніколи раніше він так відверто про це не згадував.

— Гадаєш, я не знаю, що сталося? Знаю, Різе. Усі ми знаємо. І знаємо також, що ти зробив це, щоб нас урятувати, щоб уберегти.

Він похитав головою; сонце відбилося від його темного крилатого шолому.

— Дозволь нам сплатити цей борг.

— Ви не маєте сплачувати жодного боргу. На цих словах голос Різа затремтів.

Серце моє краялося, коли спостерігала за ним.

Голос Кассіана теж задрижав, коли він повів далі:

— Я ніколи не мав нагоди відплатити твоїй матері… за її доброту. Дозволь мені зробити це бодай зараз. Дозволь дати вам трохи часу.

— Не можу.

Я не знаю, чи в історії іллірійців колись відбувалася така розмова.

— Ти можеш, — м’яко тиснув Кассіан, а потім усміхнувся йому. — Можеш, Різе. Лише поділися згодом дрібкою слави.

— Кассіане…

Однак він уже питав Несту:

— У тебе є все, у чому маєш потребу?

Неста кивнула.

— Амрен показала мені досить, щоб знати, що маю зробити, щоб прикликати до себе цю силу.

Якщо тепер ми з Амрен зможемо взяти контроль над Котлом, то та димна завіса, на яку сподіваються…

Неста глянула вниз. Елейн з жахом спостерігала криваву різню.

— Скажи батьку… дякую, — промовила вона тихо.

Тоді міцно обійняла Кассіана за плечі. Її сіро-блакитні очі засяяли — і за хвилину їх обох уже не було.

Різ мусив стриматися від наказів, коли вони злетіли до купки дерев на острівці поза полем бою.

— Він може вижити, — сказала я м’яко.

— Ні, — заперечив Різ, злітаючи зі мною вниз до Амрен і Елейн. — Не може.

Я попросила Різа, щоб забрав Елейн до найдальшого закутка нашого табору. А коли він повернувся, лише міцно поцілував мене в губи і злетів у небо, спрямувавшись у самісінький центр битви, де точилася найзапекліша боротьба.

Я ледь могла бачити, де він приземлився.

— Зроби нас невидимими й біжи скільки стане сил, — сказала Амрен, коли ми лишилися самі. — Не зупиняйся, не намагайся вбивати. Бо залишатимеш сліди.

Я кивнула і перевірила зброю. Над нами пролетіли серафими. Їхні крила блищали ясно, як сонце на снігу. Я наклала заклинання, щоб укрити нас і притлумити наші звуки.

— Швидше, — повторила Амрен, і її сірі очі потемнішали, стали подібні до хмари. — Не озирайся.

Так я і вчинила.

Розділ 73

Котел стояв на скелястому узгір’ї.

Ткаля сумлінно виконала свою роботу. Сторожові пункти перетворилися на червоні мокрі купи кісток і м’яса. І я знала: коли знову її побачу, вона буде ще гарнішою.

Сила Амрен зростала, долаючи чергові бар’єри на нашому шляху, поки ми не опинилися просто позаду Стриги. Хоч би які закляття наклав король, Амрен була до цього підготовлена. Вона жадала їх. Нищила їх з дикою посмішкою.

Однак сіре узгір’я кишіло гайбернійськими командувачами, готовими кинути своїх солдатів до бою. Полководці вичікували, коли на полі бою залишаться тільки справжні воїни. Я чула, як вони розмірковували, з ким особисто хотіли б поквитатися. Найчастіше було чути імена Геліона і Тарквена.

Згадували також і Темлінa, адже він був дволикий брехун. А ще Джуріанa. Вигадували тортури, яким піддадуть їх усіх.

Варіан. Азріель. Кассіан. Калліас і Вівіана. Мор. Вони називали імена моїх друзів так, немовби говорили про коней на перегонах. Хто витримає доволі довго, коли вони мірятимуться з ними силою. Хто тривалий час залишатиметься живим, щоб протистояти їм. У кого буде можливість привести чарівну подругу Лорда Двору Зими сюди, на це узвишшя.

Хто врешті подолає Морріґан. А хто привезе додому трофей — іллірійські крила.

У мене закипала кров, аж у кістках відгукувалося її бурління. Я мала надію, що Бріаксіс їх усіх поглине, що це вони першими зомліють зо страху.

Я наважилася озирнутися.

Мор і Вівіана нескоро повернуться в табір. Вони відбивалися від цілої юрби солдатів Гайберну. Їм допомагала білявка, напевно сестра Вівіани, яку я бачила в таборі Двору Зими, і загін могутніх білих ведмедів — ті шматували ворожих солдатів помахами своїх величезних лап.

Амрен застережливо зашипіла, тож я швидко повернулася, щоб поглянути на мовчазний схил сірого узгір’я. Ані сліду Стриги. Але ж вона ніби зупинилася тут, біля підніжжя пагорба, на верхівці якого був Котел, жахливу присутність якого я вже відчувала, — він затягував у себе.

Ми з Амрен поволі, дослухаючись до кожного кроку, піднімалися вгору. За нами точилася битва. На небі, на землі, на морі.