Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 147)

Щодо армії смертних Джуріанa, яка складалася із солдатів Ґрайсена та інших… Треба віддати їм належне, вони не здалися. Не порушили строю, навіть коли гинули один по одному.

Якби Котел завдав ще одного смертельного удару…

Коли Кассіан приземлився так важко, що аж земля затремтіла, Неста лежала, поклавши голову на траву. Він наблизився до неї, тяжко дихаючи.

— Що є, то є…

— Знову затихнув, — прошепотіла Неста, дозволяючи іллірійцю, який уважно дивився на неї, посадити її.

На його обличчі були гнів і обурення. Чи він здогадався, що Неста волала до нього, знаючи, що він прийде, що гукала, щоб урятувати його?

— Повертайся до загону, — коротко наказав Різ. — Ти потрібен солдатам.

Кассіан вищирився:

— Що ми можемо, трясця, зробити проти цього?

— Я полечу туди, — сказав Азріель.

— Ні! — гарикнув Різ.

Але Азріель уже розгорнув крила. Промені сонця яскраво блищали на свіжих шрамах.

— Прикуй мене до дерева, Різе, — тихо сказав Азріель. — Нуж-бо!

Він став застібати свої пояси зі зброєю.

— Я висмикну його із землі й понесу із собою на спині.

Різ тільки дивився на нього — на його крила. Потім на шереги іллірійців, які зазнали нищівного удару. Якби ж то ми мали якісь шанси на перемогу…

Неста не була в змозі йти. Ледь могла сидіти. А Елейн… Амрен тримала її, коли та блювала на траву. Не через Котел. З жаху.

Якщо, однак, ми не стримаємо Котел, перш ніж він наповниться, щоб ударити знову… Іще кілька таких хвиль, і наша армія буде знищена. Я зустрілася поглядом з Амрен, подумки спитала: «Чи можливо це зробити мені самій?»

Вона примружила очі: «Можливо. Не було сказано, скільки мусить бути осіб. Ти і я. Цього може бути досить».

Я звелася на ноги. Поле бою звідси мало значно гірший вигляд.

Геліон, Тарквен і Калліас намагалися тримати ряди. Джуріан, Темлін і Берон досі билися на північному фланзі, тоді як іллірійці й перегріни знову стикнулися з літальним легіоном.

Провісники Темряви Кейра серед цього хаосу тепер нагадували смужки диму, однак… Однак цього було не досить. Сама чисельність гайбернійської армії… Нас стали відтісняти назад. Здобувати перевагу.

Навіть якщо ми з Амрен зможемо пройти через величезне поле бою. Що ми зможемо? Хто виживе?

Тоді заграв наступний ріг. Я знала, що він не належить жодному з наших союзників. Подібно до того, як я знала, що король Гайберну вибрав це місце для битви не з огляду на переваги місцевості, а зважаючи на політичні переваги…

Із заходу, пливучи до нас від Гайберну, з’явилася армада. Багато кораблів. Із солдатами.

Я вловила погляди, якими обмінялися Кассіан, Азріель і Різ, побачивши кораблі, що наближалися. Позаду нас. Не чергова армія. Решта армії Гайберну. Ми були затиснуті між ними.

Амрен вилаялася.

— Мабуть, ми мусимо відійти, Різенде. Перш ніж кораблі пристануть до берега.

Ми не мали шансів у боротьбі з обома арміями, бо не могли дати ради навіть з однією.

Різ звернувся до мене через наш зв’язок: «Якщо ти зможеш вчасно дістатися на той бік поля бою, зроби це. Спробуй затримати цю армію. Короля. Однак якщо ти не даватимеш ради, якщо все піде не так… Коли нікого з нас уже не буде…»

«Ні, — благала я його. — Не говори так».

«Я хочу, щоб ти врятувалася. Мене не обходить, якою ціною. Тікай. Відійди далеко й живи, щоб колись знову мати змогу битися. Не озирайся».

Я заперечно похитала головою: «Ти сказав, жодних прощань».

— Азріелю, — озвався тихо і хрипко Різ. — Ти проведеш решту іллірійців на північний фланг.

Почуття провини — коли видавав цей наказ, в очах мого друга було почуття провини. Знаючи, що Співець тіней ще не видужав.

Азріель не дав Різові часу передумати. Не попрощавшись ні з ким з нас, він здійнявся в повітря на своїх крилах, що ще тільки почали загоюватися, і полетів до дезорганізованого північного флангу.

Армада наблизилася. Гайбернійці, відчуваючи, що підмога вже незабаром надійде, атакували з новою силою.

Потужно. Так потужно, що сили іллірійців похитнулися. Азріель наближався, смужки його Сифонів пливли за ним у повітрі.

Різ якусь мить спостерігав за ним, кадик у нього здригався.

— Кассіане, — нарешті озвався він, — ти візьмеш на себе південний фланг.

Досить. Останні хвилини, востаннє, коли я ще могла їх бачити.

Я не тікатиму. Навіть якщо все буде найгірше, я зроблю все, що зможу. Навіть коли це коштуватиме мені життя, я знищу цю армію та її короля. Однак тепер…

Армада Гайберну пливла до віддаленого берега. Якщо я не піду тепер, муситиму згодом через них пробитися. Ткаля вже сповільнювалася на східному фланзі, її смертельний танець гальмувався через кількість ворогів. Бріаксіс досі бив шереги, залишаючи по собі смугу знищення. Але цього було не досить. Ще вчора я вірила у всемогутність втручання Косторіза і Бріаксіса… Цього було замало.

Кассіан звернувся до Різа, до мене, до Нести:

— Побачимося по той бік.

Я знала, що він має на увазі не поле бою. Його крила зарухалися, готові піднести його в повітря.

Ураз повітря розітнув звук другого рогу. Десяток рогів звучали в ідеальній потужній гармонії.

Різ застигнув. Він стояв непорушно, слухаючи звук, що долинав здалеку. Зі сходу — від моря. Різ повернув до мене голову, упіймав на півдорозі і здійнявся зі мною в небо. За мить біля нас опинився Кассіан з Нестою на руках — немовби вона зажадала, щоб він дав їй змогу поглянути.

А там… Від східного обрію пливли…

Я не знала, на що дивитися. На крилатих солдатів — цілі тисячі, — що летіли просто до нас високо понад поверхнею води, чи на армаду кораблів, що колихалися під ними на хвилях. Численніших, ніж у гайбернійській армаді. Набагато, набагато численніших.

Коли я побачила білі крила легіонів, що летіли, то зрозуміла, хто саме прибував.

Серафими. Легіон Дрейкона.

Але ці кораблі… Їх було стільки… Тисячі суден з різних країн. Люди Міріам. Однак решта кораблів…

З-поміж хмар до нас спустився темноволосий серафим зі смаглявою шкірою. Придушений сміх Різа підказав мені, хто то був. Хто лопотів крилами, широко усміхаючись до нас.

— Гадаю, ви мали попросити про допомогу, — процідив іронічно Дрейкон. — А не дати нам дізнатися новини від когось іще. Здається, ми прибули вчасно.

— Ми шукали вас і не знайшли, — відповів Різ, і в його очах забриніли сльози. — За таких умов складно просити про допомогу.

Дрейкон пирхнув.

— Так, ми розібралися. Міріам здогадалася, чому досі ніхто з вас із нами не поспілкувався. — Його білі крила засліплювали на сонці. — Три століття тому ми мали дрібний клопіт уздовж наших кордонів, тож створили ілюзію, щоб захистити острів. Пов’язану з… Ну, ти знаєш. Так, щоб той, хто дістанеться острова, побачив лише руїни й повернув назад.

Він підморгнув Різу.

— Це вигадала Міріам, яку надихнуло твоє місто. — Він трохи скривився. — Здається, задум був вдалий і завдяки йому ми сховались як від ворогів, так і від друзів.

— Ти хочеш сказати, — тихо спитав Різ, — що ви були на Крітеї весь цей час?

Дрейкон скривився.

— Так. Поки… не почули про Гайберн. Про те, що Міріам… знову розшукують.

Через Джуріанa. Обличчя Лорда запалало гнівом, але він кинув оком на мене, потім на Несту й Кассіана.

— То як? Допомогти вам чи ми так і будемо махати крилами й теревенити?