Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 145)
— Матір небесна, — видихнув Азріель, коли поряд із вибухом чорного диму з’явилася нова фігура.
Обидві армії ніби заціпеніли від здивування.
— Ти здобула Уроборос, — прошепотів Різ.
Поряд із Гайберном і живим кублом тіней, на який скидався Бріаксіс, стояв Косторіз у тілі фейрі. Спокійний і впевнений. Яким я його вчора й випустила. Обидва мали коритися простим умовам угоди, що зараз чорнилами була записана на моїй спині.
— Так, здобула, — відповіла я.
Різ роздивлявся мене з ніг до голови. Вітер тріпав його волосся.
— Що ти бачила?
Гайбернійці вирували, судомно намагаючись оцінити, хто тепер стояв проти них. Косторіз обрав собі форму іллірійця в розквіті сили. Бріаксіс лишався виром темряви, живим плетінням, яке розкривало його жертвам найгірші кошмари.
— Себе, — сказала я нарешті. — Я бачила себе.
І це, мабуть, єдина річ, яку я ніколи йому не покажу. Нікому не покажу. Як же я лютувала, боялася, плакала! Як я блювала, кричала, кігтила те свічадо! Била в нього кулаками. А потім згорнулася клубком і тремтіла від усіх жахливих, жорстоких, егоїстичних рис, що бачила в тому монстрі… що бачила в собі. Але я дивилася. Не відвернулася.
А коли мене перестало трусити, я стала вивчати. Усе це викривлене і зле. Усю пиху, лицемірство й сором. Усю лють, боягузливість, біль. А потім я побачила й інше. Більш важливе — життєво важливе.
— І те, що я бачила, — промовила я дуже тихо, коли Косторіз підвів руку. — Гадаю… воно мені сподобалося. Я простила це… собі. Усе.
І тільки тоді я зрозуміла, усвідомила, що мав на увазі суріель. Тільки я могла дозволити злу зламати себе. І тільки я могла перемогти його, прийняти. А коли я зробила все це… Уроборос віддався мені.
Різ скинув бровою, попри щирий захват на його обличчі.
— Тобі сподобалось усе? І добре, і погане?
Я усміхнулась.
— Особливо погане.
Дві фігури ніби зупинилися, щоб вдихнути — і від потужного вдихання темна хмара Бріаксіса зібгалася… готова враз розширитися. Я схилила голову до судженого.
— Ось подаруночок на тривалий і щасливий зв’язок суджених.
— Схоже, твій подаруночок трохи більший за мій.
— За твій?
Різ підморгнув мені і вказав на Бріаксіса й Косторіза, біля яких зіткалася третя постать.
Косторіз аж позадкував. І я зрозуміла, я впізнала цю тендітну жіночу постать, довге волосся, знову прекрасне обличчя… я знала, хто вона.
Стрига — Ткаля.
А на темному волоссі Ткалі… мерехтів блакитний камінчик. Тіара
— Не ти одна пропонуєш угоди, кохана, — з лукавою усмішкою промовив Різ.
Ткаля. Різ зумів умовити
— Як?
Він вигнув шию, демонструючи маленький завиток татуювання під вухом.
— Відправив до неї Геліона домовлятися замість мене. Ось чому він був у Середзем’ї, коли знайшов тебе. Щоб зруйнувати закляття, які стримують Ткалю… в обмін на її сьогоднішню допомогу.
Я закліпала очима. А потім усміхнулась, навіть не намагаючись приховати злорадство.
— Гайберн і гадки не має, яке пекло чекає на його людей.
— Чудове об’єднання родини, — відповів мені на те Різ.
За мить Ткаля, Косторіз і Бріаксіс атакували армію Гайберну.
Розділ 70
«Ти таки зробила це», — прошепотіла Амрен, коли троє безсмертних кинулися на гайбернійців і розпочалася різня.
Просто перед ними падали тіла; усі полягли просто там, де стояли. Від когось лишалися сама оболонка, обладунок та зброя. Бо вони висмоктані були Косторізом і Стригою. Дехто втік, лише кинувши погляд на Бріаксіса і побачивши свій найпотаємніший страх.
Різ усміхався до мене, простягнувши руку до військ Гайберну, які намагалися приборкати дикий хаос. Він указав на щось пальцями — і з них вихопилася смолиста чорна сила. Частину ворожої армії… оповив туман. Там, де раніше стояли шереги війська, залишилася червона імла й уламки металу.
Різ тяжко дихав, його очі дико блищали. То був добре виміряний удар. Він розколов армію навпіл.
Азріель випустив другу хвилю — блакитне світло вдарило в розколотий фланг, розкидавши війська.
Іллірійці рушили за сигналом Різа. Вони шугали з неба — саме тієї миті з лав гайбернійців висунувся легіон істот, схожих на Аттора. Схованих поміж солдатами.
Сифони засяяли; піднісши щити, іллірійці надзвичайно влучно випустили стріли. Однак легіон Атторів був підготований. Вони відповіли градом стріл… Ясеневих, з вістрями, вкритими отрутою — кривавою смертю. Попри те що в жилах наших воїнів текла протиотрута Нуан, це не впливало на їхню магію й не захищало від смерті. Смертельні стріли легко вражали Сифонові щити. Король, мабуть, доопрацював — покращив — свій арсенал.
Деякі іллірійці впали, але хтось, утім, зорієнтувався і скористався металевими щитами, хутко знявши їх зі спини.
На землі солдати Тарквена, Геліона й Калліаса розпочали штурм. Король Гайберну спустив гончаків та інших демонів.
Коли армії зійшлися, Різ скерував черговий удар, підтриманий флангом Тарквена, розділяючи і збиваючи шереги ворога в нерівні купки.
А між усім цим Бріаксіс… Усе, що я була в змозі бачити, — це мінливий слід від кігтів, ікл, крил і м’язів, що кружляли всередині темної хмари, яка нищила й розчавлювала все на своєму шляху. Коли вона влучала у ворожий стан, повсюди бризкала кров.
Дехто помирав від панічного страху.
Косторіз бився біля Бріаксіса. У нього не було іншої зброї, крім утримуваної в долоні кривої шаблі кольору слонової кістки — справді кістяної. Він вимахував нею, немовби косив збіжжя. Солдати падали перед ним наче мухи — попри те що декого вістря ледь зачепило. Навіть тіло фейрі, що його Косторіз прибрав, неспроможне було його стримати, завадити смертоносній силі.
Гайбернійці кидалися навтьоки від нього. І від Ткалі. Адже по другий бік від Косторіза, залишаючи по собі порожні оболонки тіл, пробивалася крізь шереги військ Стрига із чорним волоссям і сніжно-білими руками.
Наші солдати, на щастя, не здригнулися, кинувшись на шереги ворога. Я надіслала через наш ментальний зв’язок наказ Бріаксісу й Косторізу, нагадуючи їм, що наші війська не для їхньої забави. Лише гайбернійці та їхні союзники, якщо такі з’являться.
Обидва збурилися, їм би хотілося зірватися з повідка, на якому я їх тримала.
Я зібрала всі доступні мені частинки ночі й зіркового світла і гарикнула, змусивши їх послухатися. Присягаюся, вони видали несамовитий, немовби нетутешній звук. Однак дослухалися. Не повернули проти наших загонів, коли врешті зійшлися з гайбернійцями.
Звук армій, що б’ються, неможливо описати. Елейн скривилася й затулила вуха.
Там були мої друзі. Мор билася разом з Вівіаною, спостерігаючи — як обіцяла — за Калліасом, тоді як він засипав ворогів гострими як бритва уламками криги. Кассіан… Я не могла стежити за ним через багряні сполохи Сифонів на першій лінії, тіні Провісників Темряви Кейра, яких використовували для здобуття переваги. Ті занурювали супротивників у темряву, а потім знову їх засліплювали, миттю розвіювали її й піддавали ворогів пекучим променям сонця. А тоді чатували на них з оголеними вістрями шабель.
— Буде м’ясорубка, — промовила Амрен, попри те що шереги наших воїнів, а особливо іллірійці й перегріни Тезана, тримали бій.
— Поки що ні, — сказав Різ. — Чимала частина військ супротивника ще не взяла участі в сутичці. Ми мусимо бути певні, що увага короля прикута до чогось іншого.
Це означало появу Різа на полі бою.
Я відчула неприємний страх у животі. Гайбернійська армія рушила вперед. Ткаля, Косторіз і Бріаксіс глибоко врізалися в шереги ворога, але ті одразу ж закривали прогалини новими силами. Геліон кричав тим, хто був на лінії фронту, тримати бій. З обох боків летіли стріли. Фейрі відчайдушно відбивали удари. Знов і знов. Немовби король особисто наказав їм вразити ціль.
— Усе скінчиться, перш ніж ми встигнемо зійти із цього пагорба, — нервувала Амрен.
— Не тепер! — гарикнув на неї Різ.
Ураз залунав звук рогу — на півночі. Обидві армії на мить перервали бій, щоб поглянути.
Різ прошепотів мені:
— Зараз. Ви мусите йти зараз.
Адже армія, яка з’явилася на обрії… Три армії. Одна під темно-помаранчевими прапорами Беронa, друга — під зеленими кольорами Двору Весни, а третя… під проводом смертного в залізній зброї. Над нею майоріли кобальтові прапори з готовим до атаки борсуком. Герб Ґрайсена.
Неначе нізвідки, на вершині пагорба з’явився Еріс, одягнений у срібну зброю з червоною пелериною на плечах.