Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 138)

Я не мала сили пояснити їй, що я фейрі, а то були ясеневі стріли. Мені була потрібна допомога цілителя, перш ніж рана почне рубцюватися, закриваючи скалки всередині. Я лише поцікавилася, як її звати.

«Бріар», — відповіла вона голосом, захриплим від крику на дибі. Її ім’я Бріар.

Здавалося, їй не заважала багнюка, що чвакала в неї під ногами й заляпувала їй литки. Дівчина придивлялася до наметів і воїнів, які з них виходили. Один з них побачив Азріеля й гукнув, щоб покликали цілителя до намету короля шпигунів.

Різ перенісся до нас незадовго до того, як ми проминули першу лінію наметів. Він одразу окинув поглядом крила Азріеля, потім рану на моєму плечі, завважив, як зблідло моє обличчя. Потім поглянув на Елейн і врешті на дівчину.

— Я не могла її покинути, — сказала я, здивувавшись, що мій голос звучить хрипко.

Почувся тупіт ніг, і з намету вибігла Неста, посковзнувшись, коли намагалася стишити ходу. Вона схлипнула, побачивши Елейн, яку підтримував Азріель. Я ніколи не чула від неї такого звуку. Жодного разу.

«З нею все гаразд», — сказала я їй подумки, адже слова… Я була не в змозі бодай щось промовити.

Різ наблизився до нас. Обличчя в нього було бліде й похмуре.

Але Неста його випередила. Я тільки ойкнула від болю, стишивши голос, коли її руки оповили мою шию й вона притулила мене так міцно, що мені аж дух перехопило. Її тіло здригалося від ридань, коли вона повторювала:

— Дякую, дякую.

Різ кинувся до Азріеля, забрав у нього Елейн і акуратно поставив на землю.

— Нам потрібен Геліон, щоб зняти з неї ці кайданки, — прохрипів Азріель, хитаючись.

Елейн, здавалося, воліла їх не зауважувати, коли стала навшпиньки й поцілувала Азріеля в щоку, а тоді підійшла до мене й Нести, яка відсторонилася так, щоб зазирнути в її чисте обличчя та ясні очі.

— Ми мусимо відвезти тебе до Тезана, — звернувся до Азріеля Різ. — І то негайно.

Перш ніж я встигла відвернутися, Елейн обійняла мене за шию. І тоді я теж заплакала. А її худенькі руки тримали мене в міцних обіймах.

Не пригадую цілителя, який мене перев’язував, ані коли Різ мене купав. Як я розповідала йому про те, що сталося з Джуріаном і Темліном. Не пам’ятаю, як Неста опікувалася Елейн, коли Геліон прийшов, щоб зняти з неї кайданки, проклинаючи роботу короля, хоча мусив визнати, що вона була високої якості.

Але пам’ятаю, як я лежала на ведмежій шкурі вже після всього. Пам’ятаю, як Елейн умостилася біля мене і притулилася своїм маленьким тілом — обережно, щоб не вразити мого забинтованого плеча. Я не розуміла, як страшенно зимно мені було, поки мене не оповило тепло її тіла.

За мить ліворуч від мене з’явилося друге тепле тіло. Я відчула запах Нести: вогонь, крицю і непохитну волю.

Мов крізь сон, я чула голос Різа, який когось просив довідатися, як почувається Азріель, що він тепер перебував під опікою Тезана.

Не знаю, як довго ми лежали втрьох. Як колись, коли ділили різьблене ліжко у старенькій хатинці. Тільки тоді — тоді ми штурхали одна одну й крутилися, відвойовуючи найліпше місце, часточку простору.

Однак того ранку, коли сонце сходило над світом, ми міцно пригорнулися одна до одної. І не хотіли розтискати обіймів.

Розділ 66

Армія Калліасa прибула опівдні.

Мене розбудило відлуння війська, що надходило, вихопивши зі сну, у який ми запали, лежачи на землі на ведмежій шкурі. Шум і настирна думка, яка не давала мені спокою.

Темлін.

Його дії напевно приховають зраду Джуріанa. Тепер я не мала сумніву: коли по тій нараді Темлін повернувся до табору гайбернійців, він зробив це не для того, щоб нас зрадити, — але щоб шпигувати.

Хоча після минулої ночі… сумнівно, щоб він знову зміг зажити милості короля. Не тоді, коли король сам став свідком усього цього.

Я не знала, що про це думати. Про те, що він мене врятував, а сам через те був викритий. Куди він подівся, коли перенісся? Я не чула нічого про зібрання сил Двору Весни.

Ну, і той вітер, який він послав і який підняв мене в повітря. Ніколи раніше я не бачила, щоб він застосовував таку силу. Фактично філософія Нефелли. Слабкістю, яка перетворилася на силу, не були мої крила. Моє вміння літати з’явилося лише завдяки Темліну. Якби він не долучився… Я воліла навіть не думати про це.

Елейн і Неста ще спали на розстеленій шкурі, коли я обережно вилізла з-поміж них. Я вмилася в мідному тазові, що стояв неподалік ліжка. Подивившись у люстро, я вирішила, що мала і кращі дні. Тижні. Місяці.

Я відсунула комір сорочки й критичним зором оглянула забинтоване плече. Повела рукою, скривившись, але і спостерігаючи з подивом, як швидко загоювалася рана. Однак моя спина… Її простромив біль. Низ живота також. Через м’язи, які я напружила щосили, намагаючись здійнятись у повітря.

Я насупилася, дивлячись у люстро. Заплела волосся в косу і вдягнула шкіряну куртку, постогнуючи під час кожного руху плеча. Ще день, два, і біль буде мінімальний, такий, щоб я могла тримати в руках меч. Можливо.

Я молилася, щоб Азріель був у кращій формі. Якщо ним опікувався сам Тезан, то хто знає. Може, нам пощастить.

Я не знала, як Азріель тримався в повітрі. Як узагалі він міг зберігати спокій у такій ситуації. Воліла не думати про те, як, де й чому він навчився терпіти такий біль.

Я тихенько попросила найближчу куховарку приготувати їжу для моїх сестер. Елейн, мабуть, помирала з голоду, та й Неста, напевно, нічого не їла, поки нас не було.

Крилата жінка лише спитала, чи і я щось їстиму, а коли я відповіла, що нічого не хочу, вона прицмокнула і сказала, що мусить проконтролювати, щоб я не лишилася голодна.

Я не наважилася поцікавитися, чи вона підгодовує Амрен ласими шматочками. Адже вона напевно мала потребу — після її… вчорашніх розваг з Варіаном. Хіба що він…

Я не хотіла про це думати, ідучи до її намету. Ми знайшли армію Гайберну. І, побачивши її минулої ночі, я була ладна запропонувати Амрен будь-яку допомогу, якої вона зажадає, щоб їй пощастило розшифрувати закляття, про яке казав суріель. Щоб можна було спинити Котел. А коли вже ми оберемо місце остаточної битви — тоді, й лише тоді, я кину на гайбернійців Бріаксіса.

Я вже майже дісталася її намету, сумно усміхаючись у відповідь на привітання іллірійських воїнів, коли зауважила метушню на краю табору.

Ще кілька кроків, і я опинилася на межі трави й болота — між нашими силами й табором Двору Зими, зведення якого було в розпалі.

Командувачі Калліасa весь час передислоковувалися: спочатку перекидали запаси, тоді загони, що складалися переважно з фейрі зі сніжно-білим або чорним волоссям і шкірою відтінків від молочно-білого до брунатного. Фейрі… Правитель Двору Зими привів із собою більше фейрі за будь-кого з нас, очевидно, за винятком іллірійців. Мені було складно не вдивлятися в них із цікавістю, тож я зупинилася коло їхнього табору й вивчала їх.

Повз мене проходили істоти, які нагадували живі шматки криги. Високі, довгоногі, вони легко кріпили кобальтово-срібні прапори до верхівок наметів. Вози тягли північні олені з широкими копитами й величезні білі ведмеді в оздобленій збруї. Деякі з них, минаючи мене, здавалися такими розумними, що я не здивувалася б, коли б з’ясувалося, що вони вміють говорити. Між ними бігали песці, які розносили послання, причеплені до вишиваних одежин.

Наші іллірійські воїни були брутальні й практичні — на них було небагато прикрас, хіба що еполети. Армія Калліасa — або, може, краще сказати армія, яку Вівіана врятувала під час правління Амаранти, — була складним, прекрасним, ідеально збалансованим організмом. Упорядкована, але водночас стихійна. Кожен у ній мав своє місце, і кожен волів виконувати свої завдання охоче, з гордістю і якнайкраще.

Я побачила Мор, яка прогулювалася з правителькою Двору Зими й іншою засліпливо прекрасною дівчиною, яка скидалася на її близнючку або ж старшу чи молодшу сестру. Вівіана сяяла, а Мор здавалася похмурою, але коли вони обернулися…

Я здивувалася. Смертна дівчина — Бріар — була з ними. Ішла під руку з Вівіаною, обличчя її було в синцях, але вона несміло усміхалася дамам Двору Зими.

Вівіана кудись вела Бріар, весело теревенячи, а Мор і нібито як сестра Вівіани дивилися їм услід. Мор сказала щось незнайомці, і та несміливо усміхнулася. То була дуже стримана усмішка, яка швидко зникла з її уст. Особливо коли один із солдатів Вищих Фе, минаючи їх, широко усміхнувся й кинув щось жартівливе, а тоді пішов далі. Мор уважно спостерігала за жінкою. Та поплескала її по плечу і заквапилася вслід за Вівіаною і Бріар.

Коли Мор обернулася до мене, я згадала нашу сварку. Пригадала слова, яких не повинна була говорити, а також невисловлені. Однак вона труснула золотавою гривою і попрямувала до мене. Перш ніж вона встигла щось сказати, я попередила її:

— Ти передала їм Бріар?

Ми повільно рушили до нашого табору.

— Азріель описав стан, у якому ви її знайшли. Гадаю, що перебування поміж спраглих боротьби іллірійців не допоможе їй повернути рівновагу.

— Хіба армія Двору Зими набагато краща?

— У них є пухнасті тварини.

Я пирхнула і покрутила головою. Цих великих білих ведмедів можна було назвати пухнастими — попри ікла й кігті.

Мор подивилася на мене скоса.

— Урятувати Бріар — то дуже сміливий вчинок з твого боку.

— Кожен би так зробив.

— Ні, — відповіла вона, поправляючи обтислий іллірійський камзол. — Не певна. Навіть не певна, чи намагалася б її врятувати. Чи визнала б я це вартим ризику. Забагато схожих моїх рішень закінчилися погано, отже…