Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 140)

Я похитала головою.

— Ні, це я дякую, що ти мені розповіла. Це для мене честь.

— Я хотіла тобі сказати, коли ви переносилися з Азріелем до табору гайбернійців. І думка, що я вже не матиму можливості… — Вона стиснула мої пальці. — Я пообіцяла Матері, якщо ви щасливо повернетеся, то розповім тобі.

— Отже, вона погодилася на пропозицію, — сказала я й усміхнулася.

Мор витерла лице й широко мені усміхнулася, однак одразу посерйознішала.

— Ти мусиш вважати, що я жахлива, адже вводжу в оману Азріеля… і Кассіана.

Я замислилася.

— Ні, я так не вважаю.

Багато речей тепер стали мені зрозумілими. Те, що Мор відвертала голову, побачивши полум’я в очах Азріеля. Що уникала романтичної близькості, але водночас захищала його завжди, коли йому фізично чи емоційно щось загрожувало. Азріель її кохав, щодо цього не було сумніву. Але Мор… я була страшенно сліпа, коли не бачила цього. Не розуміла, що мусив існувати справді добрий привід, щоб протягом п’ятисот років Мор не прийняла того, що Азріель так відверто пропонував.

— Вважаєш, Азріель здогадується? — спитала я.

Мор відняла руку й стала ходити сюди-туди.

— Можливо. Не знаю. Він надто уважний спостерігач, щоб цього не зауважити, але… Гадаю, я його збиваю з пантелику щоразу, коли обираю чоловіка.

— А як щодо Геліона? Чому?

— Він мав потребу відволіктися від власних проблем, а я… — Вона зітхнула. — Щоразу, коли Азріель намагається виявити свої почуття до мене, як зробив тоді з Ерісом… Це безглуздо, я знаю. Безглуздо й жорстоко, що переспала з Геліоном, щоб нагадати Азріелеві… О боже, я навіть не можу цього сказати, тоді це прозвучить іще гірше…

— Щоб нагадати йому, що тобі це не цікаво.

— Я мушу йому сказати. Мушу. Найвища Мати, після вчорашньої ночі справді мушу. Але… — Вона перекинула хвилю золотавих кучерів через плече. — Це триває так довго. Мене жахає думка про те, щоб віч-на-віч сказати йому: те, чого він прагнув п’ятсот років, неможливе. Потенційні наслідки. Мені подобається такий стан речей, як тепер. Навіть якщо я не можу… бути собою…. Так, як є, уже добре.

— Я не вважаю, що ти повинна задовольнятися цим, — промовила я тихо. — Але я розумію. А коли… коли ти вирішиш, що готова, буде це за п’ять чи за сто років… Я тебе підтримаю.

Мор знову закліпала, щоб відігнати сльози. Я відвернулася в бік табору, і на моїх устах з’явилася м’яка усмішка.

— Що? — спитала вона, стаючи біля мене.

— Я подумала, — відповіла я, відчуваючи, що усміхаюся ширше, — що, коли ти будеш готова… Приємно буде стати твоєю свахою.

Усмішка, яку послала мені у відповідь Мор, була ясніша за сяйво Двору Дня.

Амрен сховалася в наметі й нікого не хотіла впускати. Ані мене, ані Варіанa, ані Різенда.

Я намагалася. Я аж шипіла, пробиваючись крізь її захист, але навіть сила Геліонa мені не допомогла. Не важливо, вимагала я, переконувала чи то просила — вона не відповідала. Те, що суріель сказав про Книгу… очевидно, було для неї набагато важливішим, ніж те, із чим я прийшла, — тобто допомогти мені з Бріаксісом. Імовірно, я дала б раду сама, а надто що я вже зняла захист навколо неї, але присутність Амрен була б бажана. У кожному разі, на мій погляд.

Мабуть, це була легкодухість з мого боку, але стати віч-на-віч із цією істотою, втілити її в якійсь матеріальній формі і врешті напучити знищити армію Гайберну. Амрен краще дала б раду — принаймні у словах та наказах.

Але позаяк я не мала наміру сповіщати про мої плани на терені табору, то лише вигукнула прокляття на адресу Амрен і розлючена повернулася до свого намету. Тільки для того, щоб дізнатися, що мої плани знову порушено. Бо навіть якщо я й відвела б Бріаксіса до гайбернійської армії… її там уже не було б.

Навколо величезного столу зібралися верховні правителі й командувачі.

Я схрестила руки. Геліон перемістив дуже велику кількість фігурок у нижню половину мапи Прифії.

— Мої розвідники твердять, що гайбернійці рушать сьогодні опівдні.

Азріель, який сидів на стільці з досі перебинтованими крилами й сірим від крововтрати обличчям, кивнув.

— Мої шпигуни кажуть те саме.

Його голос іще був хрипкий.

Сяйливі бурштинові очі Геліонa звузилися.

— Однак він змінив напрямок. Планував перемістити армію на північ, щоб повернути нас назад. Тепер іде на схід.

Різ обіперся руками на стіл, вивчаючи мапу, і його шовковисте волосся впало йому на обличчя.

— Отже, тепер він рухається поперек острова. Куди? Йому було б зручніше обпливти його. Бо я сумніваюся, щоб він змінив думку щодо того, щоб дати нам бій. Навіть Темлін тепер його ворог.

Усі сприйняли цю інформацію з тихим подивом, хоча частина зітхнула з полегшенням. У нас не було можливості довідатися, чи вирішив Темлін підтримати нас своїми невеликими силами. Ми не мали також жодних звісток від Берона.

Тарквен наморщив чоло.

— Втрата Темліна не буде йому надто відчутною, але сили Гайберну можуть іти назустріч іншому союзнику на східному узбережжі. Щоб долучитися до військ королев смертних з континенту.

Азріель похитав головою і скривився, коли про себе нагадали м’язи хребта.

— Він відіслав королев назад на континент, додому. І там вони й повинні залишатися, вони навіть армії не зібрали. Він не скористається цією підтримкою, поки сам не прибуде на континент.

Коли поквитається з нами. І якщо завтра ми програємо… чи на континенті знайдеться хтось, хто може протистояти гайбернійцям… А надто коли королеви пообіцяли йому допомогу…

— Мабуть, він знову намагається нас обдурити, — розмірковував уголос Калліас, насупивши брови.

Вівіана, яка стояла поруч, теж придивлялася до мапи.

— Це не в його стилі, — промовила Мор. — Він не поводиться згідно з шаблонами. Знає, що ми вже розгадали його намагання розпорошити наші сили. Тепер спробує щось інше.

Коли вона говорила, Кейр, який прибув з двома капітанами Провісників Темряви, уважно придивлявся до неї. Я вже очікувала паскудної посмішки, але він лиш повернувся до вивчення мапи. Ці зустрічі були єдиними моментами, коли Мор узагалі помічала участь свого батька у війні. І навіть цієї миті ледве дивилася на нього.

Однак це було краще за відверту ворожість, попри те що я не мала сумніву стосовно розважливості Мор, щоб не входити з Кейром у відкритий конфлікт, коли в нас була потреба в його Провісниках Темряви. Особливо в ситуації, коли його загін зазнав таких дошкульних втрат у другій битві. Кейр не виказував поганого настрою, так само як і жоден з його воїнів, які, зрештою, не розмовляли ні з ким з інших загонів, хіба що за нагальної необхідності. Як на мене, мовчання в цій ситуації було єдино прийнятне. А інстинкт самозбереження Кейра, певно, підказував йому на цих зустрічах припнути язика і схвалювати всі отримані накази.

— Король намагається затримати битву, — пробуркотів Геліон. — Чому?

Я кинула оком на Несту, яка сиділа з Елейн біля одного із чарівних світильників.

— Бракує зниклої частини. Немає цілісної сили Котла, — обізвалася вона. — А Котлу дуже потрібна ця викрадена частина.

Різ схилив голову, придивився до мапи, а потім до моїх сестер.

— Кассіане… — Він указав на велику річку, яка перетинала землі Двору Весни. — Якби ми вирушили на південь від нашої поточної позиції в бік людських земель… ти наважився б її форсувати чи оминув би, просунувшись досить далеко на захід?

Кассіан скинув бровою. На його обличчі вже не видно було вчорашньої блідості й болю. І це добре. З протилежного боку столу лорд Девлон мав такий вигляд, немовби негайно хотів висловити свою думку щодо цього. На противагу Кейру, командувач іллірійців не намагався навіть приховати відразу. Особливо щодо наказів Кассіана. Однак перш ніж він встиг щось сказати, Кассіан відповів:

— Форсування річки в цьому місці складне й небезпечне. Річка заширока. Навіть беручи до уваги можливість перенесення, треба сконструювати плоти або мости. З такою численною армією… Ми муситимемо піти на захід і лише потім повернути на південь.

Сказавши це, Кассіан зблід.

Я поглянула туди, де перебувала армія Гайберну, яка йшла на схід, на південь від великої річки. З нашої відправної позиції.

— Він хоче, щоб ми втомилися від безперервного перенесення наших загонів. — Геліон зрозумів думку Кассіана. — Від безперервних сутичок. Щоб ми, коли дійде до цього, не мали сили перестрибнути цю річку. Щоб мусили йти пішки. Треба обрати довшу дорогу, щоб уникнути подолання перешкоди.

Тарквен вилаявся.

— Щоб він міг спокійно провести свої війська на південь, маючи певність, що ми відстаємо від нього на кілька днів. І завдяки цьому легко ступити на землі людей.

— Він міг би зробити це відразу, — заперечив йому Калліас, і в мене затремтіли коліна. — Чому ж тепер?

На це запитання відповіла Неста зі свого місця біля світильника з другого боку намету.

— Тому що ми його зневажили. Я… і мої сестри.

Усі очі звернулися до нас. Елейн поклала долоню на шию.

— Він вирішив вступити на землі людей, — прошепотіла вона, — убити їх… через нас?

— Я вбила його жрицю, — промовила я й звернулася до Нести: — Ти забрала частину його Котла. А ти… — Я поглянула на Елейн. — Викрадення тебе було останньою образою.

— Лише безумець зібрав би таку армію, щоб помститися трьом жінкам, — зауважив із сумнівом Калліас.