Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 139)

Вона похитала головою.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Як Азріель?

— Живий. Зі спиною все гаразд. На жаль, у Тезана небагато досвіду з лікування іллірійських крил, тож вони загоюються… повільно. Вони відрізняються від крил перегрінів. Різ послав по Маджу, цілительку з Веларіса. Вона буде тут сьогодні опівдні або завтра вранці. Тож і опікуватиметься ним.

— Чи… чи зможе він знов літати?

— Беручи до уваги, що крила Кассіана були в значно гіршому стані, то сподіваюся, що так. Але до боїв у повітрі Азріелю ще далеко. Хоча він упертий.

Я зауважила:

— Це йому не сподобається.

— Нікому не сподобається.

Відсутність Азріеля на полі бою…

Мор, здавалося, знала, про що я думаю, бо додала:

— Це краще, ніж згинути.

Вона провела рукою по золотавому волоссю.

— Учора щось могло піти не так. А коли я побачила, як ви обоє зникаєте… У мене промайнула жахлива думка, що можу вас більше не побачити… щоб усе владнати.

— Я сказала речі, про які жалкую.

— Ми обидві наговорили зайве.

Мор провела мене до межі між таборами, і я зрозуміла, що вона хоче сказати мені щось призначене лише для моїх вух. Щось, заради чого варто було відкласти зустріч із Амрен. Вона сперлася спиною на розложистий дуб і постукала ногою об землю.

— Більше жодної брехні між нами.

— Так, — відповіла я, але почуття провини не давало мені спокою. — Вибач, що тебе надурила. Я знаю, що… припустилася помилки. Вибач.

Мор потерла обличчя.

— Однак ти мала рацію щодо мене. Ти…

У неї затремтіла рука, коли вона її опускала. Мор прикусила губу і проковтнула клубок у горлі. Коли відшукала зором мій погляд, я побачила в її очах страх і розпач. Голос її тремтів, коли вона промовила:

— Я не кохаю Азріеля.

Я не наважувалася поворухнутися, вбираючи кожне її слово.

— Ні, не зовсім так. Я… його люблю. Як родича. Часом розмірковую, чи могло б бути між нами щось більше… але. Я не кохаю його. Не так… як він мене.

Останні слова були сказані пошепки тремтливим голосом.

— А ти колись його кохала?

— Ні. — Мор обняла себе за плечі. — Ні, ніколи. Розумієш…

Я ще не бачила, щоб їй бракувало слів, але здавалося, що це саме та мить. Вона заплющила очі й стиснула пальці в кулаки.

— Я не можу покохати його.

— Чому?

— Тому що мені подобаються жінки.

У мене перехопило дух.

— Але… ти спала з чоловіками. Ти спала з Геліоном.

І мала жахливий вигляд наступного дня. Виснажена й геть незадоволена. Не тільки через Азріеля, а… тому що не цього вона прагнула.

— Я можу діставати задоволення як від жінок, так і від чоловіків. — Її руки тремтіли так, що вона стиснула їх ще сильніше. — Але відколи була маленькою дівчинкою, я знала, що мені більше подобаються жінки. Вони мене дужче приваблюють. Я краще їх розумію, з ними в мене утворюється глибокий духовний зв’язок. Але в Кам’яному Місті… Єдине, що їх цікавить, — це забезпечення спадковості родів, утворення союзів через шлюб. А щодо мене… Якби я одружилася з кимось, кого обрало моє серце, нащадків у мене не було б. Рід мого батька згаснув би разом зі мною. Я знала… знала, що не можу їм цього сказати. Ніколи. Таких, як я… вони зневажають. У їх розумінні ми безсовісні егоїсти. Ми ставимо свої пристрасті вище за продовження роду. Тож я нікому не казала. А тоді… батько заручив мене з Ерісом, і… перспектива бути його дружиною мене жахала. Ні, я знала, що зможу впоратися з його брутальністю, жорстокістю й байдужістю. Я була… сильніша за нього. Але перспектива бути кобилою для розплоду, пожертвувати цією частиною себе…

Побачивши, як тремтять губи Мор, я торкнулася її руки, що стискала зап’ястя другої. Я обійняла її, і сльози потекли її щоками.

— Я спала з Кассіаном, позаяк знала, що для нього це також небагато значило. Я знала, що це дасть мені шанс на свободу. Якби я сказала батькам, що віддаю перевагу жінкам… Ти бачила мого батька. Вони з Бероном прикували б мене до ліжка Еріса. Прицурували б. Мотузками. Але якщо я втрачу невинність… У цьому я бачила свій порятунок. Я бачила, як Азріель на мене дивиться… знала про його почуття до мене. Коли б я вибрала його…

Мор похитала головою.

— Це було б нечесно. Отже, спала з Кассіаном, і Азріель подумав, що я вважаю його негідним себе, а тоді все це сталося, і…

Вона стиснула мої пальці.

— Коли Азріель знайшов мене з тією запискою… я намагалася йому пояснити. Але він зізнався у своїх почуттях до мене, і я запанікувала, тож, щоб стримати його від подальших слів про кохання, просто повернулася й пішла. А тоді не насмілювалася поглянути йому в очі й усе пояснити. Езові, всім.

Вона зітхнула.

— Я спала з чоловіками не так від задоволення, як більше для того, щоб ніхто занадто мною не цікавився.

— Різу однаково. Як усім у Веларісі…

Вона кивнула головою.

— Веларіс є пристановищем для таких, як я. Власниця «У Ріти» така сама, як я. І багато таких, як ми, туди ходить. Але ніхто цього не помічає.

Отже, недивно, що вона майже мешкала в цьому притулку.

— Однак десь глибоко всередині… — Мор витерла сльози другою рукою. — Відторгнення родиною не так багато для мене важило. Коли мене називали шльондрою і хвойдою. Коли мене кривдили. Позаяк це… не було частиною мене. Це не було справжнім, не було суттєвим для мене. Це не могло мене зламати, адже… не торкалося мого внутрішнього я. Вони ніколи не здогадувалися. Все ж таки я приховувала це… приховувала, адже…

Вона схилила голову й поглянула в небо.

— Я досі живу у вічному страху, що моя сім’я дізнається. І зганьбить мене, знищить цю єдину річ, яка є справді моєю. Цю єдину частину мене. Я не можу їм дозволити… Я не дам їм знищити її. Чи навіть спробувати це зробити. Отже, це трапляється зрідка. Під час війни я нарешті наважилася на першу… коханку.

Зо хвилину вона мовчала, намагаючись кліпанням повік утамувати сльози.

— То була Нефелла та її коханка. Тепер, гадаю, вже дружина. Це через них я наважилася спробувати. Я дуже їм заздрила. Не їм особисто, а… тому, що було між ними. Тій відкритості. Вони мешкали між людей, які цим не переймалися. Була війна, люди переміщалися по всьому світі. Протягом довгих місяців я не бачила нікого з родини. Тимчасово я була в безпеці. І одна з королев смертних… — Друзі, про яких вона так згадувала, яких знала так добре. — На ім’я Андромаха. Вона була… така гарна. І лагідна. І я кохала її… дуже.

Людина. Андромаха була смертною жінкою. У мене запекло в очах.

— Але вона була людиною. До того ж королевою, яка мусила подбати про продовження королівського роду, а надто в ті неспокійні часи. Отже, я пішла від неї… Після останньої битви я повернулася додому. І тільки там зрозуміла, якої помилки припустилася. Нехай моє щастя з нею тривало б усього кілька десятків років… Але того дня з’явилася Стіна.

З горла Мор вихопився короткий схлип.

— Я не могла й не мала можливості її подолати. Але намагалася. Протягом трьох років намагалася. І коли врешті знайшла в Стіні пролом і змогла її подолати… то дізналася, що вона вийшла заміж. За чоловіка. Народила донечку… і чекала другу дитину. Я навіть не пішла до замку. Не намагалася з нею побачитися. Просто повернулася додому.

— Мені прикро, — прошепотіла я.

— Вона народила п’ятеро дітей. І померла старою жінкою, у безпеці, у власному ліжку. Я знову побачила її душу… в цій золотій королеві. Її спадкоємиці.

Мор заплющила очі й зітхнула. Губи в неї тремтіли.

— Якийсь час я оплакувала її. І коли вона жила, і коли померла. Протягом кількох десятиліть я не мала… коханок. А тоді… одного дня прокинулася і зрозуміла, що хочу. Не знала лише чого. Чогось на неї не схожого. Я знаходила… жінок і чоловіків. Протягом усіх цих століть я мала небагато жінок, і завжди таємно. Гадаю, їх це мучило, тому вони завжди припиняли стосунки зі мною. Я ніколи не говорила про це відверто. Ніхто не міг мене з ними бачити. Що стосується чоловіків, стосунки ніколи не були глибокі. Я ніколи не відчувала зв’язку. Навіть якщо час від часу хотіла… ну знаєш…

Вона коротко засміялася, і я теж усміхнулася.

— Але це не було так, як з Андромахою. Я не відчувала цього тут, — прошепотіла вона, поклавши руку на серце. — І коханців… я використовувала, щоб стримати Азріеля від розмірковувань, чому я його не помічаю. Чому не роблю цього кроку. Ти знаєш його. Знаєш, який він чудовий. Який неймовірний. Але якби я з ним наважилася переспати, навіть лише раз, щоб спробувати, щоб упевнитися… Боюся, що згодом він сприйняв би це за кульмінацію. За щасливий кінець. І… боюся, його могло б зламати, якби я згодом зізналася, що не певна, чи змогла б віддати йому серце. А я люблю його дуже сильно, щоб прагнути, аби він знайшов когось, хто зможе щиро його покохати. Так, як він на це заслуговує. Я люблю також себе… Досить, щоб не хотіти ні з ким зближуватись, поки також не зустріну ту єдину людину. — Вона знизала плечима. — Не знаю, коли я наважуся оприявнити свій секрет. Моїм даром є правда… Але все життя я жила у брехні.

— Скажеш їм, коли будеш готова. — Я знову стиснула її долоню. — А до того часу… твій секрет у безпеці. Я не скажу нікому. Навіть Різові.

— Дякую, — прошепотіла вона.