Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 137)

Перш ніж я змогла поквапити Азріеля, решта двоє собак наздогнали нас. Один скочив до мене. Я піднесла лук, щоб стримати могутні щелепи. Чудовисько перегризло його навпіл і відкинуло деревину вбік. Я схопилася за ніж саме тієї миті, коли на мене скочило друге чудовисько.

Мене оглушило потужне ричання. У вухах задзвеніло. Чудовисько, що притиснуло мене, було скинуте з мене раптовим ривком.

Я впізнала це ричання, упізнала його.

Золотаве чудовисько із закрученими рогами впало між собаками.

— Темліне! — вихопилося в мене.

Його зелені очі зіщулилися, немовби кажучи: «Тікай!»

Він біг зовсім поряд з нами, намагаючись нас відшукати.

Він рвав і шарпав, і собаки тепер зосередили увагу на ньому. Король зупинився, на його обличчі відбився подив.

Негайно тікати. Саме цієї миті стати на рівні й тікати.

Я підвелася із землі і, зціпивши зуби, з коротким вигуком вихопила стрілу.

Азріель хутко підбіг до мене. Іллірієць схопив мене за комір, і павутина блакитного світла оповила мою руку. Це затамує кров до часу, коли цілитель…

— Ти мусиш полетіти, — промовив він.

До нас бігло шестеро псів. Темлін бився. Було зрозуміло, що він виграє — здобуває перевагу.

— Ми мусимо злетіти в повітря, — кинув Азріель, поглядаючи одним оком на короля, який знову поволі наближався. — Ти даси собі раду?

Дівчина досі стояла в тому самому місці на краю скелі. Дивилася на нас широко розплющеними очима. Хльостаючи по обличчю, її чорним волоссям грався вітер.

Я ще ніколи не злітала з розгону. Ледь трималася в повітрі. Навіть якщо Азріель упіймає дівчину вільною рукою. Я воліла не думати про свої можливості. Повинна була здійнятися в повітря. Мусила.

Головне — злетіти зі скелі й опинитися поза полем дії закляття. А потім я можу перенестися.

Темлін заскавчав, очевидно з болю, а тоді знову видав оглушливий рик. До нього добігла решта собак. Однак він не піддався, не відступив ані на крок, тримаючи позиції.

Я закликала крила. Їхня вага й напруження, яке вони спричиняли у спині… Навіть попри сифонові пов’язки біль мені добряче дошкуляв. Я ледве дихала крізь стиснуті зуби.

Раптом Азріель кинувся вперед і змахнув крилами. На скельному виступі не було досить місця, щоб ми могли злетіти разом. Я спостерігала за тим, як він злетів, як махав крилами, як змінював позу у просторі.

— Хапайся за нього! — гукнула смертній дівчині Елейн, коли Азріель пірнув до неї.

Дівчина дивилася на них великими нажаханими очима. Неначе лань, яку за мить уполює вовк. Вона не простягнула рук, коли він наблизився.

— Якщо хочеш жити, зроби це негайно! — крикнула їй сестра.

Дівчина відсунула плащ і широко розкинула руки. Її чорне волосся розвіялося, уплітаючись у крила Азріеля, коли він схопив її й поринув угору. На бігу я побачила, як бліді долоні Елейн злетіли, обплели шию дівчини. Саме вчасно. Її руки з ланцюгом кайданків стали живою скобою.

Один пес відірвався від Темліна і стрибнув до нас. Я намагалася ухилитися, водночас готуючись до удару. Однак він не цілив у мене. Зробив два стрибки кам’яним виступом і знову підскочив.

Рик Азріеля луною відбився від скель, коли пес упав на нього, встромивши потужні кігті уздовж його хребта, крил.

Дівчина зойкнула, але Елейн лише змінила позицію. Поки Азріель бився, щоб утриматися в повітрі й не випустити їх, моя сестра послала в писок чудовиська потужного копняка. Просто в око. Потім іще і ще.

Чудовисько завило, коли Елейн вдарила його забрудненою босою ногою просто в писок. Очевидно, вона влучила в чутливу ділянку, тому що звір жалісно заскімлив, ослабив кігті і впав зі скелі.

Так швидко. Усе сталося так швидко. І ця кров — кров, що струменіла з його спини, з його крил…

Однак Азріель зміг утриматися в повітрі. Павутинки блакитного світла затягнули рани на спині і крилах. Я ще бігла в бік скелі, коли він повернувся, — його обличчя сполотніло з болю, але він міцно тримав обох жінок і спостерігав за тим, що мене переслідувало. Я прискорилася. Він дивився, як я намагаюся злетіти, і тоді я вперше побачила в очах Азріеля жах.

Я змахнула крилами, висхідний потік підхопив мене, але я одразу опустилася на скелю. Спіткнулася, але побігла далі, махаючи крилами й ігноруючи нестерпний біль у спині.

Іще один пес відірвався від Темліна і тепер засапано біг вузькою скельною стежкою. Його кігті впиналися в кам’янистий ґрунт. Присягаюся, що за спиною я чула сміх короля.

— Швидше! — заревів Азріель.

З кожним ударом крил дедалі більше крові виливалося через роздерту перетинку.

— Угору!

Скеля аж тремтіла від потужних стрибків собаки, що гнався за мною.

Переді мною забовванів край виступу. За ним на мене чекало падіння. Я знала також, що звір стрибне за мною.

Король був зацікавлений спіймати мене за будь-яку ціну, навіть якщо моє тіло розіб’ється об каміння, що стирчало з річки далеко внизу. Із цієї висоти я розбилася б, як яйце, скинуте з вежі. А він зберіг би рештки, подібно до того як зберіг рештки Джуріанa, — живі, здатні думати.

— Тримай крила високо!

Я розпростерла їх так широко, як тільки змогла. Від брівки урвища мене відділяло тепер зо тридцять кроків.

— Ноги вгору!

Двадцять кроків. Сонце зійшло на сході, заливши золотом закривавлену зброю Азріеля.

Король випустив одну стрілу, потім другу. Одну в мене, другою прицілився в оголену спину Елейн. Азріель відкинув їх блакитним щитом. Я навіть не поглянула, щоб подивитися, чи захистив він також Темліна.

Десять кроків. Я змахнула крилами, напруживши виснажені м’язи. Кров сльозила вже навіть через сифонову пов’язку. Я змахнула ними, ловлячи висхідний потік вітру, який наповнив еластичну перетинку, хоча кістки й сухожилля напружилися безмежно.

Мої ноги піднеслися над землею. Потім знову стали на неї. Я знову несамовито замахала крилами. Гончак уже майже наздоганяв мене.

П’ять кроків. Я знала — знала, що та сила, яка змусила мене навчитися літати… Знала, що та сама мить настане. Що все це заради цієї миті. Коли до брівки урвища лишилося не більше ніж три кроки…

Теплий вітер, що приніс із собою запах бузку й свіжої трави, виринув з-під мене. Вітер весни. Він підхопив мене, наповнив мої крила. Мої ноги підносилися над землею. Дедалі вище.

Собака стрибнув за мною.

— Обережно! — гукнув Азріель.

Я відхилилася вбік, широко розпростерши крила. Народжений світанок і небо заколивалися й завирували, перш ніж я змогла стабілізувати політ.

Оглянувшись, я побачила, як пес клацнув щелепами в тому місці, де за мить були мої ноги. А потім упав в ущелину, де текла річка.

Король знову випустив стрілу. Її вістря цього разу палало фіолетовим блиском його магії. Щит Азріеля ледве витримав, а сам він аж застогнав з болю. Однак зміг прохрипіти:

— Лети…

Я повернула назад у бік, куди мала летіти, тремтячи від зусиль, щоб утримати тіло прямо. Азріель розвернувся. Дівчина застогнала зо страху, коли він різко збавив висоту, по тому вирівнявся й летів біля мене.

Король видав наказ, і з табору в наш бік полетіла ціла хмара стріл. Щит Азріеля затремтів, але витримав. Я махала крилами, намагаючись не верещати. Притиснула долоню до своєї рани, коли відчула, як на мене тисне обмежувальний бар’єр. Тисне, немовби хоче затримати мене й Азріеля, який уперто лопотів крилами попри кров, що знову заструменіла з пошарпаної спини.

Я випустила сніп білого світла Геліонa. Воно обпікало, палило, затоплювало. У бар’єрі з’явилася діра. Така, крізь яку можна було пролетіли.

Не вагаючись ані хвилині, ми шугнули в неї. Я поглянула назад. Лише раз.

Темлін був досі оточений псами. У подобі чудовиська, закривавлений, він тяжко дихав.

Король був десь футів за тридцять від нього. Розлючений, він аж закипів, побачивши діру в його бар’єрі.

Темлін скористався його розгубленістю якнайкраще. Він навіть не поглянув на нас і кинувся до брівки урвища. Стрибнув далеко — подалі від берега. Далі, ніж якесь чудовисько чи фейрі могли стрибнути. Той самий вітер, який допоміг мені злетіти, тепер підтримував його, скеровуючи в бік діри, крізь яку ми вилетіли.

Діставшись її, він розсіявся, навіть не глянувши на мене. Я схопилася за руку Азріеля, і ми також зникли.

Сила Азріеля вичерпалася на приступах до нашого табору.

Дівчина попри опіки й рани, що ними була вкрита її молочно-біла шкіра, могла йти сама.

Сіре вранішнє світло поволі осявало все навколо, коли ми прямували в бік табору. Азріель ніс на плечах Елейн. Він позначив наш шлях кров’ю, хоча це були лише смужки, а не струмки, які мали б текти з таких ран. Їх тамували пов’язки. Азріель потребував допомоги цілителя — і то негайно.

Нам обом потрібен був цілитель. Я притискала долоню до рани на плечі, щоб утамувати кровотечу. Дівчина запропонувала мені навіть шматки свого пошарпаного одягу, щоб перев’язати рану.