Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 136)

Він похитав головою:

— Не давайся їм, — тільки й мовив він.

Джуріан пішов. За мить з глибокої тіні в кутку намету виступив Азріель. Кивнув на фіранку в глибині приміщення. Я заспівала одну з молитов, вдячну пісню, яку багато разів чула від Аянти ще у Дворі Весни.

Ми кинулися килимами всередину приміщення, оминаючи розставлені меблі. Я весь час співала молитву Аянти.

Азріель відсунув фіранку.

Елейн була в нічній сорочці. У роті кляп, руки скуті крицею з фіолетовим блиском. Її очі розширилися, коли вона нас побачила — Азріеля й мене.

Я змінила подобу на свою власну й піднесла палець до рота, Азріель став на коліно біля неї. Я й далі співала одну з молитов, просячи Котлу зробити моє лоно плідним і таке інше.

Азріель акуратно вийняв у дівчини кляп.

— Усе гаразд?

Елейн похитала головою, пильно придивившись до нього, немовби досі не вірила, що це він.

— Ти прийшов по мене.

Співець тіней тільки схилив голову.

— Поквапся, — прошепотіла я, а тоді заспівала черговий куплет.

Ми мали час лише до кінця молитви.

Сифони Азріеля засяяли, і я відчула, як маківкою розходиться тепло. Але їхня магія не подіяла на закови Елейн. Зовсім.

До кінця молитви лишилося кілька рядків. У Елейн були закуті зап’ястя й щиколотки. Вона не могла бігти в цих кайданках.

Я простягнула до неї руку, намагаючись відшукати рештки сили Геліонa, щоб зняти закляття, яким король зачарував ці ланцюги. Однак моя сила була геть виснажена, лишилися її крихти.

— У нас немає часу, — тихо поквапив нас Азріель. — Він іде.

Тоді почулися крики й вереск. Азріель підняв Елейн, закинувши її зв’язані руки собі на шию.

— Тримайся міцно, — наказав він — і мовчи.

Гавкіт і дзявкотіння роздерли морок ночі. Я зняла плащ і сховала Сифон Азріеля, а тоді витягнула два ножі.

— Назад?

Він кивнув.

— Приготуйся бігти.

Серце моє калатало. Елейн поглянула на нас, але не затремтіла, не здригнулася.

— Біжи й не зупиняйся, — кинув Азріель. — Біжімо на захід, до прибережних скель.

— Якщо Джуріанa з дівчиною там не буде…

— Тоді ти перенесешся. А я по неї повернуся.

Я видихнула, намагаючись заспокоїтися.

Гавкіт ставав дедалі голоснішим — він наближався.

— Нуж-бо! — прошипів Азріель. І ми кинулися навтьоки.

Його Сифони зблиснули, і полотно намету розсіялося. Ми вистрибнули через утворену діру, перш ніж вартові змогли щось зауважити. Вони не бачили нас, лише придивлялися до дірки. Азріель зробив нас невидимими — оповив тінню.

Ми мчали між наметами, наші ноги неслися по траві й піску.

— Поквапся, — прошепотів він. — Тіні не захищатимуть довго.

І справді на сході за нами небо заясніло світанком.

Нараз морок ночі роздерло пронизливе виття. Я вже знала: вони відчули, що ми тут. Попри те що не могли нас бачити. Пси короля могли нас учути.

— Хутчій! — гарикнув Азріель.

Земля під нами затремтіла. Я не насмілилася повернутися й поглянути назад.

Ми наближалися до стояків зі зброєю. Я сховала кинджали, щоб звільнити руки, і, коли ми пробігали зовсім поряд, схопила лук і сагайдак зі стрілами. Ясеневими стрілами.

Коли я перекинула собі сагайдак через плече, стріли ледь заторохтіли. Одну я наклала на тятиву.

Азріель раптом повернув праворуч за один із наметів. Націлившись, я обернулася й випустила стрілу. Найближчий собака — то не був собака, я розуміла це, коли стріла вже летіла в бік голови звіра. Це було щось подібне до нага — величезний лускатий звір, що мчав на чотирьох лапах, видаючи жахливе гарчання з гадючого писка, озброєного гострими як кинджали зубами.

Стріла прошила горло. Чудовисько впало тієї миті, коли ми повернули за наметом, щодуху женучи на захід. Я наклала на тятиву наступну стрілу.

Ще три. Нас переслідували ще три чудовиська, наближаючись з кожним стрибком потужних кігтистих лап.

Я відчувала, як вони нас доганяють — а разом з ними гайбернійські командувачі, які довіряли нюху чудовиськ, тому що досі не могли нас бачити. Наступна стріла показала їм, як ми далеко. Тієї миті, коли чудовиська наздоженуть нас, з’являться командувачі. Вони вб’ють нас або затягнуть назад.

Наступні ряди наметів прокидалися, почувши метушню посеред табору. Повітря затремтіло, коли на нас посипалися ясеневі стріли. Їх випустили наосліп, сподіваючись, що влучать.

Блакитний щит Азріеля здригнувся від удару, але витримав. На жаль, тіні, що приховували нас, затремтіли і зблідли.

Чудовиська наближалися. Двоє з них відступили, щоб зайти збоку, заступити нам шлях.

Скеля була вже близько, за краєм табору. Висока круча біля бурхливої річки. А на самому її березі, укутана в темний плащ… Стояла та дівчина.

Джуріан залишив її тут. Де був він сам? Від нього не лишилося навіть сліду.

Просто позаду нас, наповнюючи повітря магією, як звик це робити… заговорив король.

— Які безстрашні злодії, — процідив він, і його слова долинали звідусіль і нізвідки. — Як вас покарати?

Я не мала найменшого сумніву, що дія закляття закінчувалася вже за кручею. Це підтверджував скажений гавкіт собак, які відчували, що здобич ось-ось вислизне їм із лап. Якби ж то тільки нам вдалося стрибнути досить далеко, щоб втекти від них!

— Стрибай із Елейн, Азріелю, — мовила я, тяжко дихаючи. — Я заберу дівчину.

— Але ми всі маємо…

— Це наказ.

Перед нами бовваніла стежка, що вела до скелі й до свободи, яка чекала на нас.

— Ти мусиш.

Мої слова урвав біль. Пронизливий біль у плечі. Ясенева стріла.

Ноги мої підігнулися, заструменіла кров, і я відчула, як падаю на кам’янистий ґрунт, аж кістки застогнали. Азріель вилаявся, але боротися з Елейн на плечах…

Чудовиська наздогнали нас за мить.

Попри несамовитий біль у плечі в одного з них я таки випустила стрілу. І впала, затуляючи все за собою.

Між рядами наметів неспішно, певний у тому, що нас спіймав, ішов король Гайберну, тримаючи в руці лук. Той самий, з якого випустив стрілу в моє плече.

— Твоє катування було б доволі нудним, — промовив він, і його голос прозвучав велично. — У всякому разі, традиційними методами.

Він ішов неквапливо, розмірено.

— Як Різенд казитиметься. Який панічний страх його охопить. Його подруга нарешті наважилася зі мною зустрітися.