Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 135)

Мені стало зле. Двоє інших були прикуті біля неї. Те, як вони висіли, які рани були на їхніх голих тілах…

Клара. З ними зробили те саме, що з Кларою. І, так само як її, їх залишили гнити, щоб ворони, які з’являться на світанку, мали поживу. Та одна, третя дівчинка, витримала довше.

Я не могла. Не могла… Просто не могла залишити її тут.

Однак якщо я забарюся, мене помітять. Я приверну забагато уваги.

Чи зможу я із цим жити? Колись я вбила двох невинних істот, щоб урятувати Темліна і його люд. Якщо я залишуся, щоб урятувати сестру, це буде рівнозначне її вбивству.

Чужа. Вона була мені чужа.

— Я шукав тебе, — процідив твердий чоловічий голос.

Я обернулася й побачила між наметами Джуріанa, як він застібав пасок, що на ньому висів його меч. Поглянула на кам’яну брилу. І раптом немовби невидима рука розсіяла дим.

Там сидів король Гайберну, розвалившись на своєму стільці й підперши кулаком голову. На обличчі він мав вираз легкої нудьги, коли спостерігав за забавою, тортурами і стратою. І навколо — радість натовпу, який подеколи звертався до короля з тостом або поклоном.

Я промовила голосом лагідним, майже співучим:

— Я опікувалася своїми сестрами, — відповіла я Джуріану.

Джуріан довго дивився на мене, а тоді поглянув на Сифон на моїй голові. Я побачила, що він зрозумів, хто я: його карі очі зблиснули.

— Де вона? — прошепотіла я самими губами.

Джуріан зухвало посміхнувся мені. Не безпосередньо мені, але всім, хто на нас дивився.

— Ти залицялася до мене протягом кількох тижнів, — пробурмотів він. — Поводься відповідно.

Горло мені стиснулося. Однак я поклала долоню на його передпліччя, змахнувши віями, і присунулася. Він весело пирхнув.

— Щось я сумніваюся, що в такий спосіб ти здобула його серце.

Я змусила себе не кинути на нього гнівного погляду.

— Де вона?

— У безпеці. Недоторканна.

Я зітхнула з полегкістю.

— Однак не надовго, — додав Джуріан. — Його трохи вивело з рівноваги, коли вона раптом з’явилася перед Котлом. Він наказав її схопити. А тоді прийшов сюди подумати, що з нею зробити. І як примусити тебе за це заплатити.

Я провела долонею по його плечу, а тоді поклала її на його серце.

— Де вона?

Джуріан нахилився, немовби мав намір мене поцілувати, а тоді наблизив губи до мого вуха.

— Чи ти хоч мала стільки розуму, щоб її вбити, перш ніж приміряти її подобу?

Моя рука стиснула тканину його камзола.

— Вона дістала те, на що заслуговувала.

Я відчула, як Джуріан посміхається біля мого вуха.

— Вона в його наметі. Скута крицею й легеньким закляттям з його улюбленої книжечки.

Дідько… Дідько… Може, мені треба було взяти із собою Геліонa, який може зняти майже будь-яке…

Джуріан стиснув моє підборіддя великим і вказівним пальцями.

— Ходи до мого намету, Аянтo. Побачимо, що ще вміє цей чарівний ротик.

Я ледь примусила себе не відступити, коли Джуріан поклав руку мені на талію. Він коротко засміявся.

— О, у тебе є власна криця. Тоді моя не стане в пригоді.

Я послала йому чарівну сяйливу усмішку.

— Що з тією бідолашною дівчиною?

У його очах промайнув сум.

— Не вона перша, і не вона остання.

— Я не можу її так просто залишити, — процідила я крізь зуби.

Джуріан провів мене крізь лабіринт наметів до їх центру.

— Або твоя сестра, або вона. Ти не зможеш врятувати їх обох.

— Доправ її до мене, а я дам раду.

— Скажи, — промуркотів він, — що ти хотіла б помолитися перед Котлом, перш ніж ми підемо до розваг.

Я закліпала очима, побачивши перед величезним наметом кольору кістки вартових.

Склавши на грудях руки, я голосно звернулася до Джуріанa:

— Перш ніж ми підемо до розваг, хочу помолитися перед великим Котлом. Щоб подякувати за сьогоднішню перемогу.

Джуріан поглянув на мене спідлоба — погляд людини, якій нетерпеливиться.

— Але ж поквапся, — сказав він, а тоді кивнув на вартових, які стояли обабіч входу.

Я спіймала погляд, який він їм кинув: чоловік чоловікам. Вони навіть не намагалися приховати хтивих посмішок, коли я минала їх.

А позаяк я була Аянтою… послала їм чуттєву посмішку, оглянувши з голови до ніг як потенційних об’єктів, не схожих на прифійські. Посмішка, яку послав мені у відповідь той, що стояв праворуч, сказала мені, що він уже мій.

«Згодом, — повідомила я йому поглядом. — Коли закінчу із цим».

Ідучи до намету, я бачила, як він поправляє свій пасок.

Понуро… Холодно. Як досвітнє небо. Таке враження справляв цей намет. Жодних вогняних печей, жодного магічного світла. Але всередині величезної утроби… темрява, що поглинає світло. Котел.

Мої передпліччя вкрилися сиротами.

Джуріан прошепотів мені у вухо:

— У тебе п’ять хвилин, щоб витягти її. Забери її на західний край. На прибережні скелі. Зустрінемося там.

Я здивовано закліпала.

Джуріан вищирив зуби в посмішці, яка зблиснула в темряві.

— Якщо почуєш вереск, не панікуй.

Відвертатиме увагу. Він криво посміхнувся в темряву.

— Маю надію, що ти зможеш забрати трьох, Співцю тіней.

Азріель не підтвердив, що почув.

Джуріан подивився на мене.

— Сховай один кинджал біля серця. Якщо тебе візьмуть живою, король…