Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 134)

Побачивши здивовані обличчя, я перетворилася. Це була не ілюзія, а реальна зміна зовнішності.

— От дідько, — прошепотів Кассіан, коли я змінилася.

Неста підвелася.

— Можливо, вони вже знають, що вона мертва, — сказала вона.

Адже я мала обличчя й волосся, як у Аянти. Це майже виснажило мою й без того вже вичерпану магію. Ще трохи, і в мене не було б досить сил, щоб утримати її подобу. На щастя, були й інші способи. Інші шляхи. Щоб отримати решту того, у чому я мала потребу.

— Мені потрібен один з твоїх Сифонів, — звернулася я до Азріеля.

Його блакитний колір був трохи темніший, але вночі… може, ніхто не помітить різниці.

Він простягнув долоню, у якій з’явився круглий плаский камінь, і кинув його мені. Той був теплий, і, коли я схопила його, у ньому пульсувало серце якоїсь неземної істоти. Я поглянула на Кассіана.

— Де коваль?

Тутешній коваль не ставив запитань, коли я дала йому срібні підсвічники з мого намету й Сифон Азріеля і попросила зробити з них діадему. Негайно.

Людському ковалю на це був би потрібен певний час — може, навіть кілька днів. Але не ковалю фейрі.

Перш ніж він закінчив, Азріель подався до табірної жриці позичити покрив. Може, вони не зовсім схожі, але навряд чи хтось придивлятиметься, у що одягнена жриця, і ставитиме незручні запитання.

Я саме надівала діадему поверх каптура, коли до намету влетів Різ. Азріель полірував Того, що говорить правду, а Кассіан — кинджал, який я мала сховати під покривом, — на іллірійському обладунку.

— Він відчує твою силу, — сказала я йому, перш ніж Різ встиг розтулити рота.

— Знаю, — хрипко промовив Різ.

І тоді я зрозуміла, що решта правителів була не в змозі допомогти.

Руки в мене затремтіли. Я знала, які маю шанси. Здогадувалася, що на мене там чекає. Ми з Нестою бачили це кілька годин тому.

Різ підійшов до мене і взяв за руки. Поглянув на мене, не на обличчя Аянти, немовби зазираючи мені в душу.

— Табір охороняє закляття. Ти не можеш просто туди перенестися. Муситимеш увійти пішки. І потім вийти. Лише тоді ти зможеш перенестися назад.

Я кивнула. Він торкнувся губами моєї скроні.

— Аянта продала твоїх сестер, — сказав він, і його голос набув гострого, твердого звучання. — Це справедливо, що ти скористаєшся її подобою, щоб повернути Елейн.

Різ узяв моє обличчя в долоні, притулився носом до мого носа.

— Не відволікайся. Не затримуйся там довше, ніж потрібно. Ти воїтелька, а воїни знають, коли варто боротися, а коли ні.

Я кивнула. Відчувала, як наші дихання змішуються.

— Вони забрали те, що належить нам, — сказав він. — Але ми не дамо, щоб це минулося їм безкарно.

Його сила захвилювалася й завирувала навколо мене.

— Не бійся, — прошепотів він. — Не піддавайся сумнівам. Будь незламною. Увійди, забери і вийди.

Я знову кивнула, цього разу дивлячись йому в очі.

— Пам’ятай, що ти вовчиця. Ніхто не може замкнути тебе у клітці.

Він іще раз поцілував мене у скроню, і я відчула, як кров у мені закипає жагою кровопролиття.

Я припнула кинджали, які Кассіан склав для мене рівним рядком на столі, а Різ допоміг з пасками й петельками, уклавши їх так, щоб не було помітно під плащем. Єдиним, чого я не могла сховати, був іллірійський меч — не мала жодної можливості зробити його непомітним і водночас залишити можливість легко скористатися ним за потреби. Побачивши це, Кассіан подав мені ще один кинджал.

— Звільни її, а потім поверни обох, Співцю тіней, — звернувся до Азріеля Різ, коли я підійшла до короля шпигунів, намагаючись призвичаїтися до ваги зброї й плаща.

— Не важить, скількох ви вб’єте, щоб це зробити. Ви обидва маєте повернутися.

Азріель серйозно кивнув.

— Присягаюся, верховний правителю.

Урочисті слова, урочисте звернення.

Я схопила руку Азріеля, відчуваючи на чолі, крім каптура, вагу Сифона. Ми поглянули на Різа, на Кассіана і Несту, на Мор, яка, захекана, саме вбігла до намету. Її погляд зупинився на мені, потім на Співці тіней. Я бачила в ньому шок і страх.

А тоді ми зникли.

Темний вітер Азріеля був не такий, як у Різа. Холодніший. Гостріший. Він простромлював матерію світу, як вістря, скеровуючи нас у бік ворожого табору.

Досі тривала ніч. До світанку залишилися, може, зо дві години, коли ми врешті приземлилися в густому лісі, на узвишші на краю величезного табору.

Король скористався тими самими закляттями, якими Різ оповив Веларіс і наші фортеці. Закляттями, що приховували їх і до того ж діяли на тих, хто підходив занадто близько.

Завдяки докладним інструкціям Нести ми змогли приземлитися всередині. Перед нами відкрився велетенський військовий табір. Світло багать спалахувало в темряві ночі, наче безкрає море зірок. На ланцюгах шарпалися дикі звірі, які гарчали й намагалися зірвати окови. Табір розтягнувся уздовж і впоперек. Він мав жахливий вигляд, немовби висмоктував із землі життя.

Азріеля поступово поглинали сутінки, аж врешті мені здалося, що залишилися тільки я й моя тінь.

Я підправила мантію жриці й діадему на голові, а тоді рушила вниз, у долину. Просто до серця гайбернійської армії.

Розділ 65

Перше випробування буде найскладнішим — і дасть мені найбільше інформації. Пройти біля вартових, що охороняють табір, щоб дізнатися, чи вони вже чули про смерть Аянти. А також про вплив жриці в цьому таборі.

Я намагалася зберегти на обличчі той спокійний вираз, який завжди презентувала світу Аянта. Піднесла голову доволі високо, але не надто. Обручку я повернула в бік долоні, а зап’ястя прикрасила кількома браслетами, які Азріель також позичив у нашої жриці. Я дозволила їм гучно дзенькати, подібно до того, як дзенькали вони в Аянти. У мене ці звуки завжди асоціювалися з кішкою із дзвіночком на шиї. Домашнє звірятко — імовірно, саме такою вона була для короля Гайберну.

Я не могла бачити Азріеля, але відчувала його присутність, немовби Сифон, що імітував коштовність Аянти, був ланкою, яка поєднувала нас. Він ховався в кожному клаптику тіней, то залишаючись позаду, то висуваючись трохи вперед.

Шестеро вартових, які стерегли входи до табору, спостерігали за жрицею зі щирою відразою. Я заспокоїла серцебиття, ставши якоюсь мірою нею, кокетливою й завзятою, гонористою й хижою, святою й чуттєвою.

Вони не затримали мене, коли я минала їх, ідучи довгою алеєю між незліченними наметами. Я намагалася не здаватися збентеженою чи невпевненою. Не давала моїм плечам опуститися, не дозволяла собі зітхнути з полегшенням. Не тепер, на цій широкій алеї, утвореній наметами й кузнями, де горіли багаття й звідки долинало перестукування молотів. Я навіть не повернула голови на ці звуки.

Порівняно з табором короля Двір Жахіть нагадував залу, у якій панночки з пристойних сімей вишивали подушки.

І тут десь, посеред цього жахіття… Елейн. Цікаво, Котел уже представив її королеві? Чи вона досі перебувала десь у темному світі, у якому перебував і він сам?

Я побачила намет короля, такий самий, яким його побачила Неста. Він не здавався тоді віддаленим, як тепер, коли височів посеред табору, наче гігантський кільчастий звір. Увійти в нього буде черговим випробуванням. Звісно, якщо нам пощастить дістатися туди без перешкод.

Пізній час сприяв нашому пересуванню табором. Солдати, які не спали, виконували якусь роботу, — якщо різного ступеню неподобства можна назвати роботою, — або несли варту чи тільки вдавали, що пильнують. Решта була занурена в сон.

Коли я так ішла, подзвонюючи біжутерією, у бік центру табору, мені раптом спало на думку, що солдати Гайберну також мають потребу у сні. Раніше я вважала, що міфічних чудовиськ, сповнених сили й шаленства, не обходять звичайні справи. Однак збагнула, що вони також утомлюються. Мають потребу в їжі. І потребу у сні, хоч, може, не такому глибокому й не такому тривалому, як люди. Хай би там як, але ці дві години до світанку дали нам певну перевагу. Бо коли світло сонця прожене тіні, неточності мого костюма стануть надто помітними…

Мені важко було придивлятися до наметів, що їх минала, зосереджуватися на звуках, які до мене долинали, і водночас вдавати, що все це цілком звичне і мене не обходить. Я не знала навіть, чи Аянта мала тут свій намет, чи допускав її король до себе, коли їй заманеться. Я мала великий сумнів стосовно того, що можу отак просто зайти до його намету й дізнатися, де сховали Елейн.

Посеред табору палало величезне вогнище. Перш ніж ми помітили, що там коїлося, до наших вух долинув відголос бенкету.

Я вже знала, що більшість солдатів не спала. Вони були тут. Святкували.

Хтось танцював у якихось страшних рухах, і тіла танцівників відкидали деформовані тіні. Хтось пив із величезних бочок пиво, яке я розпізнала відразу, — воно було із запасів Темліна. Хтось коцюрбився в муках, бо перепив, а хтось на все це просто витріщався.

Однак між сміхом, співом і музикою, поміж гучанням вогню… я почула крик.

Тінь схопила мене за плече, нагадуючи, що я не можу бігти. Аянта не побігла б… її це не зворушило б.

У роті в мене пересохло, коли крик пролунав знову. Я не могла цього витримати… дозволити, щоб це тривало надалі.

Рука тіні Азріеля схопила мою, присуваючи мене ближче. Гнів переповнював його невидиму постать.

Ми обійшли місце грища ледачим кроком, аж врешті зрозуміли. Цей вереск… То була не Елейн. Це не Елейн висіла на конструкції, висіченій зі швидко обтесаних гранітних кам’яних брил. Це одна з «Дітей Благословенних», молода і струнка.