Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 132)
Але вона лише тяжко дихала, тоді як присутність потвори зростала, мов чорна хвиля.
— Розгорни її негайно, бо він увірветься сюди. Негайно розгорни, Несто!
Я почула власні слова, коли вистрибнула з її розуму, — почула, адже прокричала їх у наметі. Раптом, вдихнувши повітря, Неста розчепірила пальці й розкидала каміння й кістки по мапі. Вона похитнулася, але Кассіан упіймав її, засичавши з болю.
— Що, на бога…
— Поглянь, — прошепотіла Амрен.
Таке розташування каміння не могло бути випадковим — хіба що то був випадок, благословенний магією. Каміння ж бо склалося в ідеальне коло, тісно оточивши конкретний пункт на мапі.
Ми з Нестою сполотніли. Я бачила розмір цієї армії — ми обидві бачили. Тим часом як король намагався відтягнути нас на північ, дозволивши битися з ним у двох битвах, він зосередив левову частку своїх військ уздовж західного кордону із землями смертних.
Не більше ніж за півтори сотні кілометрів від володінь нашого батька.
Різ викликав Тарквенa й Геліонa, щоб показати їм результати пошуків.
У нас було мало, дуже мало воїнів. Навіть трьох наших армій було замало, щоб дати відсіч гайбернійцям. Я показала Різендові, що бачила, а він передав це решті.
— Невдовзі прибуде Калліас, — сказав Геліон, провівши долонею по своєму смолисто-чорному волоссю.
— Йому доведеться привести із собою зо сорок тисяч солдатів, — іронічно відповів Кассіан. — Сумніваюся, щоб він міг зібрати бодай половину.
Різ уважно роздивлявся розкладене на мапі каміння й кістки.
Я відчувала, як у нім вирує жахливий гнів не лише на короля Гайберну, а й на себе: не передбачив, що той може навмисно поставити нас на хибний шлях. Скерувати нас сюди навмисно.
У двох битвах ми взяли гору — однак у війні перемагали вони. Знали, що чекає на нас у Підгір’ї. І змусили нас тут зібратися — у цьому місці, — щоб своєю армією монстрів відтіснити нас на північ. Щоб широким рухом з півдня загнати нас у Підгір’я або примусити, щоб ми, бажаючи уникнути непролазних хащ і чудовиськ, які живуть там, — самі розпорошилися.
Якби ми наважилися дати їм бій, то грали б зі смертю. Ніхто з нас не був такий наївний, щоб будувати якісь плани стосовно Джуріанa, навіть якщо він справді був на нашому боці. Нашим єдиним шансом було триматися якомога довше, щоб дати час прибути якнайбільшій кількості союзників. Калліасові. Тезанові.
Темлін уже обрав бік у цій війні. А навіть якщо обрав би Прифію, мав би проблему з приборкуванням Двору Весни по тому, як я цілком знищила їхню віру в нього.
Якщо стосовно Міріам і Дрейкона…
Але завжди залишався Косторіз — якщо я наважилася б погодитися на його пропозицію. Я не хотіла про це згадувати й не пропонувала цього. Принаймні поки не знатиму напевно — коли не впаду через виснаження.
— Завтра вранці буде видніше, — сказав Тарквен, зітхаючи. — Зустрінемося завтра на світанку. Наради після тривалого виснажливого дня нікому ніколи на користь не пішли.
Геліон погодився з ним і вийшов. Мені було важко не витріщатися на нього, не порівнюючи його рис із Люсьєновими. Їхні носи були просто ідентичні. Як таке можливо, що досі ніхто цього не зауважив?
Однак це було найменшою з моїх проблем. Тарквен зморщив чоло, поглянув востаннє на мапу і промовив:
— Ми знайдемо спосіб помірятися з ними силою.
Різ кивнув, тоді як на губах Кассіана заграла крива напівусмішка. Під час розмови він відкинувся на спинку стільця і тримав у долонях кухоль якогось лікувального настою, який йому приніс Азріель.
Тарквен відвернувся від столу тоді, коли поли намету розсунулися і в отворі показалися широкі плечі…
Варіан. Він навіть не поглянув на свого верховного правителя, зосередивши увагу на Амрен, яка сиділа на чолі столу. Немовби зміг відчути її присутність — або хтось йому про неї повідомив. І він, вочевидь, негайно прибув.
Амрен підвела очі від Книги, коли новоприбулий зупинився. Її червоний рот вигнувся в кокетливій усмішці.
Брунатна шкіра Варіанa досі була забризкана кров’ю й брудом, як і його срібляста зброя й коротко підстрижене біляве волосся. Здавалося, він не помічав нікого і був зосереджений лише на Амрен.
Ніхто з нас не наважився озватися, коли Варіан упав перед її кріслом на коліна, узяв її здивоване обличчя у свої долоні й міцно поцілував.
Розділ 63
Жоден із нас довго не витримав після вечері. Амрен і Варіан до нас не долучилися.
Їм було не до нас. Вона лише оповила ногами його талію при всіх, і він встав, піднявши її одним плавним рухом. Я не зрозуміла, як він зміг винести її з намету, коли вони весь час цілувалися. Амрен запустила долоні в його волосся, і, коли вони зникли в глибині табору, видавала звуки, що нагадували муркотіння.
Різ тихо засміявся, спостерігаючи за їх зникненням.
— Ну то що ж, гадаю, в такий спосіб Варіан вирішив дати Амрен зрозуміти: він цінує, що вона послала нас до Адріати.
Тарквен здригнувся.
— Ми проведемо жеребкування, хто матиме з ними справу у вихідні.
Кассіан хрипко засміявся й поглянув на Несту, страшенно бліду й тиху. Те, що вона бачила, що я побачила в її свідомості… Розмір цієї армії.
— Їсти чи до ліжка? — спитав Несту Кассіан, і я не зрозуміла, чи це було запрошення.
Я розмірковувала, чи маю нагадати сестрі, що іллірієць сьогодні не в бойовому стані.
— До ліжка, — коротко відповіла сестра, і в її стомленому голосі не було й тіні кокетування.
Ми з Різом закінчили їсти, тихо обговорюючи побачене.
Однак утома не забарилася взяти гору. Щойно я впоралася з порцією печеної баранини, як лягла в ліжко й заснула на ковдрі. Різ розбудив мене тільки для того, щоб допомогти стягнути черевики й куртку.
Завтра вранці ми обміркуємо, як дати із цим усім раду, завтра вранці. Я поговорю з Амрен про те, як попросити Бріаксіса про допомогу в битві з ворожою армією.
Можливо, сьогодні ми чогось не зауважили. Якоїсь додаткової можливості, крім закляття, яке могло знешкодити Котел.
Уві сні я проривалася крізь закинутий сад, і шипи дряпали мою шкіру. Я бачила суріеля, який стікав кров’ю й усміхався. Бачила Ткалю, яка вгризалася в шию Аянті, а та верещала. Бачила лорда Ґрайсена — такого молодого і смертного. Він стояв на краю табору і кликав Елейн, щоб та пішла за ним. Щоб повернулася з ним додому, що він знайде спосіб знову зробити її людиною. Мені снився Котел у наметі короля Гайберну, похмурий і сонний… Як він прокинувся, коли ми стояли там з Нестою, невидимі й не помічені. Але він за нами стежив. Пізнав нас. Я відчувала, що він на мене дивиться, навіть тепер. У моєму сні. Відчувала, як простягає до мене прадавнє чорне щупальце.
Я раптом прокинулася.
Голе тіло Різа оповилося навколо мого, його обличчя під час сну було лагідне. Лежачи в темряві намету, я прислухалася.
Назовні потріскувало багаття. Долинали тихі голоси вартових. Вітер грав полотнами наметів, майоріли прапори. Я вдивлялася в темряву, прислухаючись.
Раптом у мене волосся стало дибки.
— Різе…
Він прокинувся і сів.
— Що сталося?
— Щось… — Я прислухалася так, що в мене аж вуха заболіли.
— Тут щось є. Щось не так.
Він підхопився з ліжка, натягнув штани, застібнув пряжки.
— Я бачила уві сні, — прошепотіла я, — Котел… що за нами спостерігає.
— Дідько… — прошипів він.
— Гадаю, що ми відчинили ворота… — прошепотіла я, взуваючи черевики. — Гадаю… Гадаю…
Я не докінчила думки, тому що вибігла з намету. Різ — за мною.
Неста. Я повинна знайти Несту.
Золотаво-брунатне волосся блищало у відблисках вогню, коли я побачила, як вона, у нічній сорочці, мерщій прямує до мене.
— Ти також це почула, — промовила вона, тяжко дихаючи.
Чула… Я була не в змозі це почути, але відчула…
Мініатюрна постать Амрен вийшла з намету в чомусь, що скидалося на сорочку Варіанa. Вона сягала їй аж до колін, а її власник виринув за мить з голим торсом, так само як Різ, і з великими, як блюдця, очима.