Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 131)

Я не змогла усміхнутися Амрен. Ледве тримала голову прямо.

Амрен поглянула кудись позаду мене, немовби могла побачити шлях, який я подолала, відчути мою сварку з Мор.

— Будь обережною, — застерегла вона мене, коли я рушила повз неї до нашого намету, — коли з нею розмовляєш. Є деякі речі, з якими Морріґан не може впоратися.

Гнів у мені змінило холодне й тяжке відчуття неспокою.

— Усі ми подеколи сперечаємося, — кинула Амрен. — Тож маємо дати собі спокій. Поговорите завтра.

— Добре.

Амрен поглянула на мене уважно, обернувши голову так швидко, що аж волосся в неї заколихалося, але ми дісталися намету.

Різ і Азріель, які підтримували Кассіана, обережно допомогли йому сісти на стілець біля захаращеного паперами столу. Обличчя генерала досі було сіре, але його вже переодягнули в свіжу сорочку й обмили від крові. З вигляду Кассіана було зрозуміло, що він наполіг на своїй присутності. Обійшовши стіл, Різ пригладив йому сплутане волосся. Видно було, що й ця рана загоїлася.

Різ скинув бровою, побачивши, як я зайшла до намету, досі трохи сердита. Я похитала головою, сказавши зв’язком: «Згодом поясню».

Я відчула пестливий доторк кігтів на моїй ментальній стіні — заспокійливий дотик.

Амрен поклала Книгу Дихання на стіл, гупнувши нею так, що земля під нами затремтіла.

— Друга й передостання сторінки, — сказала я, намагаючись не здригнутися, коли відчула силу Книги, що поширилася наметом. — Суріель твердив, що ти знайдеш там те, що шукаєш. Спосіб знищення сили Котла.

Я гадала, що Різ розказав Амрен, що сталося, так само як і те, що хтось покликав Несту. Бо вона з’явилася за мить, раптом відкинувши полу намету.

— Ти принесла її? — спитав Різ Амрен, коли Неста тихо підійшла до столу, досі забруднена.

Вона зупинилася навпроти Кассіана, з другого боку столу. Неста дивилася на нього зором, позбавленим емоцій, однак її руки… присягаюся, ледь тремтіли, але вона одразу стиснула їх у кулаки й розвернулася до Амрен. Кассіан дивився на неї якусь мить, а тоді також перевів погляд на Амрен. Як довго Неста стояла на цьому узвишші, спостерігаючи за битвою? Чи бачила вона, як Кассіан упав?

Амрен сягнула до кишені свого сірого плаща й кинула на стіл чорний оксамитовий мішечок. Коли він вдарився об дошку, всередині щось стукнуло й заторохтіло.

— Кістки й каміння.

Неста схилила голову, побачивши мішечок.

«Твоя сестра прийшла одразу, коли я сказав, що нам потрібно, — пояснив мені Різ. — Гадаю, що вигляд пораненого Кассіана остудив у ній сьогодні бажання сперечатися з ним».

Або примусив посперечатися з кимось іншим.

Неста підняла мішечок.

— Отже, я повинна просто розсипати це, як якийсь шарлатан на ярмарку, і таким чином знайти Котел?

Амрен засміялася.

— Ну, більш-менш.

Неста розв’язала мішечок, воліючи не помічати бруду під нігтями, і витрусила вміст. Три камені й чотири кістки. Кістки були брунатні через вік, камені білі, як місяць, і гладкі як скло. На кожному висічена вузька літера. Я жодної не розпізнала.

— Три камені для трьох облич Матері, — пояснила Амрен, помітивши подив Нести. — Чотири кістки для… чогось, що вигадали шарлатани, а я не змогла запам’ятати.

Неста пирхнула, а Різ її підтримав.

— Гаразд. І що? — спитала сестра. — Я маю потрусити їх у долонях і кинути ось так на стіл? Як ми із цього щось зрозуміємо?

— Ми знайдемо спосіб, — сказав Кассіан стомленим і хрипким голосом. — Спочатку потримай їх у долонях і зосередься на Котлі.

— Ідеться не лише про те, щоб ти про нього подумала, — додала Амрен. — Ти мусиш поринути в ці думки. Знайти зв’язок, який тебе з ним з’єднує.

Я застигла, почувши ці слова. Неста, яка тримала в руці кістки й камені, не мала наміру заплющувати очі.

— Я маю… до нього… доторкнутися?

— У жодному разі, — застерегла Амрен, — тільки підійти близько, як тільки зможеш. Знайти його, але нічого з ним не робити.

Неста не рухалася. Вона навіть досі не могла користуватися ванною, як зізнавалася мені. Через спогади, які він спричиняв.

— Тобі ніщо не загрожує, — промовив до неї Кассіан.

Він зітхнув, тихо застогнав і звівся зі стільця. Азріель немовби хотів його стримати, але Кассіан оминув його і підійшов до моєї сестри. Ставши поруч, він тяжко сперся рукою на стіл.

— Тобі ніщо тут не загрожує, — повторив він.

Неста дивилася на нього ще мить, а тоді заплющила очі. Я ледь посунулася, щоб краще їх бачити.

Неста стояла перед мапою, стискаючи у стиснутій долоні кістки й камені. Кассіан був поруч — другу руку він поклав їй на поперек. Дивно, що вона дозволила йому такий дотик, так само як те, що простягнула вперед забруднену руку. Обличчя її було зосереджене. Очі рухалися під заплющеними повіками, немовби вона роззиралася навсібіч.

— Нічого не бачу.

— Іди далі, — наполягала Амрен. — Знайди зв’язок, що вас з’єднує.

Неста застигла, але Кассіан присунувся ближче, і вона заспокоїлася.

Минали хвилини. На чолі моєї сестри раптом затремтів м’яз. Голова її захиталася. Вона тяжко дихала крізь стиснуті зуби.

— Несто… — прошепотів Кассіан.

— Тихо! — гарикнула Амрен.

Раптом Неста видала тихий звук… Вигук жаху.

— Де він, дівчино? — наполягала Амрен. — Розгорни долоню, покажи нам.

Однак пальці Нести лише міцніше стиснули утримувані в долоні предмети, аж побіліли фаланги її пальців. Заглибоко… Хоч би де вона опинилася, це було заглибоко.

Я кинулася до неї. Не фізично, подумки.

Якщо розумові ворота Елейн нагадували приспаний сад, то в Нести вони були брамою стародавньої фортеці, непохитною, повною гострих залізних прутів. Таких, на які в моїй уяві колись насаджували людей.

Однак вони були широко розчинені. А всередині… Темрява. Темрява, якої я ніколи раніше не бачила, навіть у Різенда.

— Несто…

Я ступила крок до її свідомості. Мене вразила серія картин, одна по одній. Я побачила армію, що розтягнулася до обрію. Зброя, ненависть, надзвичайно велике військо.

Король, який стояв над мапою в наметі командувача, біля нього — Джуріан і кілька командувачів, а за ними, посеред приміщення, — Котел.

Я побачила також Несту. Вона стояла в цьому наметі, вдивляючись у короля, в Котел. Заклякла на місці зо страху.

— Несто…

Здавалося, вона мене не чує, адже дивилася на них. Я простягнула до неї руку.

— Я бачу, що ти його знайшла. Я бачу… бачу, його.

Врешті я все ж таки привернула її увагу, але обличчя в неї, коли вона до мене повернулася, здавалося позбавленим бодай краплі крові.

— Фейро…

У її розширених зо страху очах був подив.

— Повертаймося, — сказала я.

Вона кивнула, і ми обернулися. Однак я щось відчула — ми обидві відчули.

Не короля, що радився зі своїми командувачами. Не Джуріанa з його небезпечною грою. А сам Котел. Немовби якась величезна істота розплющила очі. Здавалося, Котел знає, що ми за ним спостерігаємо. Він відчував нас. Так само, як я відчувала, що він рухався — немовби хотів напасти на Несту. Я схопила її за руки, і ми кинулися навтьоки.

— Розгорни долоню, — наказала я їй, коли ми помчали до залізних воріт, що вели до її свідомості. — Негайно.