Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 130)

Різ вищирився.

— Ніколи більше не втинай такої штуки! — суворо звелів він.

Очі Кассіана одразу проясніли, коли він відчув кинутий йому виклик. Знетямлений, він навіть спробував сісти. І засичав, кинувши погляд на свіжий червоний рубець, що розтинав його торс.

— У тебе всі кишки випали, бараняча твоя макітро, — гарикнув Різ. — Азріель мусив їх притримувати.

Руки Співця тіней були вкриті засохлою кров’ю — кров’ю Кассіана. А його обличчя… застигло — в гніві.

— Я солдат, — безстрашно відповів іллірієць. — Це частина моєї роботи.

— Ти дістав наказ чекати! — не витримав Різ. — І зігнорував його.

Я поглянула на Мор, потім на Азріеля — з мовчазним запитанням: вийти нам чи лишитися. Однак вони були надто зосереджені на розмові Різа й Кассіана, щоб звернути на мене увагу.

— Фланг був порушений, — промовив Кассіан. — Твій наказ був до дупи.

Різ сперся руками на ліжко обабіч ніг іллірійця і промовив йому просто в обличчя:

— Я твій верховний правитель. Ти не маєш права ігнорувати наказ лише тому, що він тобі не подобається.

Кассіан сів, проклинаючи біль, що вразив його.

— Не дошкуляй мені ієрархією тільки тому, що ти гніваєшся.

— Цей твій клятий драматизм на полі бою мало не скінчився твоєю смертю. — Попри те що Різ кипів злістю, в його очах і голосі був переляк. — Я не гніваюся, я просто шаленію від люті.

— Отже, тобі можна казитися через наше рішення захистити тебе, а ми не можемо розлютитися, коли ти вирішуєш пожертвувати собою?

Різенд подивився на нього. Однак Кассіан не опустив погляду.

— Ти міг загинути, — повторив він хрипко.

— Так само, як і ти.

І знову хвилини тиші, під час яких гнів обох ущух.

— Після подій у Гайберні… я не в змозі цього стерпіти, — тихо визнав Різ.

Стерпіти його болю, болю будь-кого з нас.

Побачивши, як говорить Різ, як Кассіан нахилився і водночас скривився від болю, схопивши Різа за руку…

Я вийшла з намету. Нехай вони поговорять наодинці. Азріель і Мор рушили за мною.

Я примружилася від блідого надвечірнього світла. Коли зіниці призвичаїлися до нього, я побачила Несту, яка стояла біля найближчого намету, поставивши біля ніг порожнє відро. Волосся в неї було вогке й брудне. Вона похмуро дивилася, як ми виходимо.

— Усе гаразд. Рана залікована, прокинувся, — сказала я швидко.

Плечі Нести опустилися. Вона позбавила мене клопоту шукати її, щоб поцікавитися, чи пильнує вона Котел. Краще зробити це наодинці з нею. Перш ніж з’явиться Амрен.

— Хіба ти не повинна була наповнити це відро? — холодно звернулася до неї Мор.

Неста застигла й кинула на неї похмурий погляд, який, однак, не справив на Мор враження. Вона підняла відро й пішла собі, чвакаючи багнюкою, що бризкала на її й без того забруднені литки.

Я обернулася й побачила Азріеля, який прямував до намету командувачів, але обличчя Мор… було сердите. Розпашіла, вона повернулася до мене й кинула в обличчя:

— Навіть не сповістила нікому, що полишаєш табір.

То ось звідки цей гнів.

— Несті можна закинути багато чого, але не брак відданості. Вона не видала мене.

Мор не усміхнулася на мої слова.

— Ти збрехала.

Сказавши це, вона увійшла до свого намету.

Після таких слів у мене не було вибору, крім як піти за нею.

Більшість місця всередині забирало ліжко і невеликий стіл, завалений зброєю й мапами.

— Я не збрехала. — Я трохи скривилася. — Просто… не сказала тобі, що намислила.

Мор вибалушила очі.

— Ти заохочувала мене залишити тебе, наполягаючи, що будеш у безпеці в таборі.

— Вибач, — промовила я.

— Вибач? Ти кажеш «вибач»?

Вона виструнчилася, розбризкавши навколо бруд. Я не знала, як поглянути їй в очі. Бачила її й раніше у гніві, але на мене вона не гнівалася ніколи. Я не знала, як сваритися з подругами, бо до Мор у мене їх не було.

— Я знаю, що ти тепер скажеш! — вигукнула вона. — Усі ці виправдання стосуватимуться того, що ти не хотіла, щоб я пішла з тобою. Але ніщо не може виправдати твою брехню. Якби ти пояснила, я тебе відпустила б. Це — якби ти мені довірилася. А може, відмовила тебе від цього дурного задуму, який міг закінчитися твоєю смертю. Вони на тебе полюють. Хочуть схопити тебе, щоб використати. Скривдити. Ти побачила лише дещицю того, на що здатний король. Як розважається. Він не відступить ні перед чим, щоб зламати тебе і примусити скоритися його волі.

— Ми потребували цієї інформації.

Я не знала, що їй іще відповісти.

— Очевидно, що так. Але як я почувалася, коли мусила поглянути Різові в очі й визнати, що не знаю, де ти? Коли я зрозуміла, що ти зникла і, найімовірніше, обдурила мене? — Вона потерла забруднене обличчя, лише розмазуючи кривавий слиз. — Я вважала, що ти мудра. Краща.

Її слова обпекли мене.

— Я не хочу цього слухати.

Я обернулася до виходу, але Мор уже була там і схопила мене за руки.

— О ні, ти вислухаєш. Різ може собі бути солоденьким і пробачливим, але ти повинна відповідати перед нами. Ти моя Вища Леді. Чи ти розумієш, що означає, що ти не довіряєш нам тією мірою, щоб попросити про допомогу? Що ти не віриш, що ми поставилися б з повагою до твого рішення піти самій? Що ти нас надурила?

— Ти хочеш поговорити про брехню?

Сама не знаю, чому я це сказала. Я майже хотіла вбити Аянту власноруч, щоб лише позбутися того гніву, що розпирав мені груди.

— Що ти таке кажеш, коли й сама обманюєш себе й нас усіх щодня?

Мор нашорошилася, але не послабила хватки.

— Я не знаю, про що ти говориш.

— Чому ти не зробиш кроку назустріч Азріелю, Мор? Чому ти запросила до свого ліжка Геліонa? Адже тобі не сподобалося. Я бачила, який вигляд ти мала наступного дня. Тому, перш ніж обвинувачувати мене у брехні, краще подумай про себе.

— Годі.

— Невже? Тобі не подобається, як хтось тобі на щось киває? Критикує твій вибір? Ось і мені не подобається.

— Геть.

— Прошу.

Я пішла не озираючись. Розмірковувала, чи вона чула, як гупало моє серце, коли я йшла вкритим багнюкою табором.

Десь за двадцять кроків мене наздогнала Амрен. У її руках був згорток.

— Щоразу, коли я залишаюся вдома, хтось у щось устрягає.

Розділ 62