Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 121)
І саме тоді почнеться бійня. З обох боків.
Це якщо вірити Джуріану. Кассіан вдавився, коли ми переказали йому Джуріанові поради щодо бою. За словами Азріеля, це була ліпша версія першої його реакції.
Я запитала у Мор, сидячи в ногах укритого хутром шезлонга, який ми наразі ділили з подругою:
— А ти ніколи не думала, що Джуріан може бути… здатний на хороші вчинки?
Мор ковтнула вина і відкинулася на подушки. Мої сестри були в іншому наметі, не такому великому, але не менш розкішному, прикритому з боків наметами Азріеля і Кассіана, а спереду — наметом Мор. Ніхто не міг дістатися до них без нашого з друзями відома. Навіть попри те, що Мор зараз сиділа тут, зі мною.
— Не знаю, — відповіла вона, накриваючи ноги важким хутряним простирадлом. — Ми з Джуріаном не сходилися так близько, як це було в мене з іншими, але… ми билися поруч. Ми рятували одне одного. А потім я просто вирішила, що Амаранта його зламала.
— У певному сенсі зламала, — сказала я, здригаючись від спогадів і почуттів, які побачила в його розумі. І теж накрила коліна теплим хутром, забравши частинку в Мор.
— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.
Я схилила голову до плеча, готова спитати, але Мор встигла першою.
— Елейн… З нею все гаразд?
— Ні, — коротко відповіла я.
З Елейн усе було погано.
Вона мовчки плакала, коли ми переносилися сюди. І багато годин по тому, доки армія прибувала, доки ставала табором. Елейн не зняла обручки. Просто впала на лежак у своєму наметі, в гніздо з хутра і покривал, і втупилася в порожнечу.
Увесь прогрес, уся ясність розуму зникли. Мені дуже кортіло повернутися й переламати Ґрайсену всі кістки, але я трималася — почасти тому, що це давало шанс Несті розібратися з ним самій. А смерть від рук Нести… Цікаво, чи доведеться вигадувати для смерті нове слово після того, що сестра зробить із Ґрайсеном.
Мовчазні сльози Елейн досі не припинялися, наче її серце стікало солоною прозорою кров’ю. Останній промінчик її надії сьогодні згаснув. Надії, що Ґрайсен усе одно любитиме її, готовий буде одружитися… Надії, що любов сильніша навіть за зв’язок суджених.
Увірвалась остання її прив’язка до життя у світі людей.
Тепер тільки наш батько, хай би де він був, поєднував її з людьми й минулим.
Мор, вочевидь, щось прочитала в мене на обличчі, бо відставила келих на маленький дерев’яний столик біля шезлонга.
— Нам слід виспатися. Не знаю навіть, навіщо п’ю.
— Сьогоднішній день був несподіваний.
— Коли вороги перетворюються на друзів, — Мор скинула мені на коліна решту простирадла і підвелася на ноги, — завжди тяжко. Та й навпаки не легше. Чого я в них не помітила? Чого не бачила, від чого відмахнулася? Я завжди сумніваюсь
— Ще одна радість війни?
Мор усміхнулася, прямуючи до виходу.
— Ні. Це радість життя.
Тієї ночі я майже не спала. Різ не прийшов до мене в намет, навіть не зазирнув.
Я вислизнула з нашого ліжка ще вдосвіта, коли небо ледь почало сіріти, і пішла туди, куди звав мене зв’язок суджених, як колись у Підгір’ї.
Він стояв на скельному виступі, вкритому ділянками криги, і дивився, як одна за одною згасають зорі над сонним табором.
Я мовчки обняла його за талію, і Різ змахнув крилами, щоб пригорнути мене ближче.
— Багато хто з них сьогодні загине, — тихо сказав він.
— Знаю.
— До цього ніколи неможливо звикнути, — прошепотів він.
Сильні риси його обличчя стали лагідними, срібло заблищало в очах. Він подивився на зорі. Лише тут, лише зараз Різ міг показати своє горе — свої тривоги і біль. І ніколи перед своїми арміями, ніколи перед ворогами.
Він глибоко зітхнув.
— Ти готова?
Я разом із Мор мала залишатися позаду, щоб стежити за битвою. За потоками, жахом, структурою. Мої сестри залишаться тут, доки не стане безпечною можливість розсіятися з ними після бою. Якщо все не полетить під три чорти раніше.
— Ні, — зізналася я. — Але в мене немає виходу, тому готова.
Різ поцілував мене в маківку, і ми вдвох мовчки продовжили дивитися, як згасають зорі.
— Я вдячний долі, — сказав він за деякий час, коли табір під нами заворушився у вранішньому світлі, — за те, що ти зі мною. Не знаю, чи казав я тобі про те, наскільки я вдячний, що ти на моєму боці.
Я моргнула, щоб прогнати сльози з очей, і взяла його за руку. Поклала собі на груди, над серцем, щоб Різ відчув його биття, і поцілувала судженого — востаннє, бо решта зірок уже зникла у світлі. Армія ж під нами остаточно прокинулася, готова до бою.
Розділ 56
Джуріан мав рацію.
Попри те що дізналися найпотаємніші його думки, ми досі йому не довіряли. Адже не знали, чи, діставшись на місце, побачимо, що загони Гайберну перегрупувалися або що збираються напасти деінде. Але армія гайбернійців перебувала саме там, де, за словами Джуріанa, і мала перебувати.
Коли їх згори атакували загони іллірійців під час переходу кордону між землями Весни й Літа… гайбернійці запанікували.
Різ захистив наші сили тінню — усі. Він докладав неймовірних зусиль, і його скронями стікали струмки поту, адже приховувати таку кількість людей від чужих очей, вух та нюху під час тривалого польоту було складно. Мої крила не були досить сильні, тож Мор допомагала нам переноситися так, щоб ми не відставали від армії.
Ми дісталися одночасно з ними. Різ прибрав захисний щит, відкривши спраглих крові іллірійців, що ринули з неба на чіткі, рівні лінії ворожих сил. А коли ще й оприявнив загін Провісників Темряви Кейра, оповитих тінню й зі зброєю ясною, як зоряне сяйво… Побачивши паніку армії Гайберну, важко було не зрадіти.
Але ця армія простягнулася уздовж і впоперек. Вона мала знищити все, що стане на її шляху.
— Щити! — заревів з лінії зіткнення Кассіан.
Один по одному зблиснули червоні, зелені й блакитні щити, вкривши озброєних іллірійців, наче риб’яча луска: розташовані нахлистом, металеві щити, які воїни тримали в лівицях, захищали їх від плеча аж до кісточки. Унизу захвилювалися загони Кейра, щити яких здавалися примарними тінями.
Мор перенесла нас на лісисте узвишшя над полем бою. Покладаючись на інформацію розвідки Азріеля, Кассіан вирішив, що це буде найкраще місце для нападу. Тут був положистий, порослий травою схил, що давав нам перевагу. Ми мали кращу позицію: за позиціями загонів гайбернійців текла вузька мілка річка. Успіх у боротьбі, як сказав мені того ранку під час квапливого сніданку Кассіан, часто полягає не в кількісній перевазі, а у відповідному виборі поля бою.
Гайбернійські командувачі невдовзі усвідомили незручність свого положення.
Потім іллірійці приземлилися побіля воїнів Кейра. Кассіан, Азріель і Різ у чорних іллірійських обладунках, так само як решта крилатих воїнів: кожен зі щитом у лівій руці, з іллірійським мечем у правій, у шоломах і з кинджалами, — розосередилися на першій лінії.
Шоломи — єдине, що їх вирізняло. На відміну від решти воїнів у гладких шоломах, Азріель, Різ і Кассіан були в чорних шоломах, коване забороло яких вигиналося вгору подібно до воронячих крил, — гострих як бритва крил з обох боків на рівні вух. Ефект, мусила я визнати, був жахливий. Особливо в поєднанні з додатковими двома мечами на спині, рукавицями, що захищали руки, і блискучими чорними Сифонами на зброї Кассіана й Азріеля.
Сила Різa вирувала навколо нього, готова вдарити у правий фланг, тоді як Кассіан цілив у лівий. Різ мав заощаджувати свою силу на той випадок, якщо з’явиться сам король. Ба гірше — Котел.
У цій армії, попри те що вона була величезна… здавалося, короля не було. Ані Темлінa. Ані Джуріанa. Тільки зловісні шереги воїнів, досить численні, щоб завдати серйозної шкоди. Ми бачили спустошення, яке вони залишали по собі, й дими пожеж, що розцвічували безхмарне літнє небо.
Ми з Мор небагато розмовляли в той час.
Я не могла примусити себе говорити вголос, не могла висловити жодної виразної думки, поки ми так стояли й дивилися. На щастя, і це нас здивувало, не було помітно використання отрути для фейрі. Я готова була дякувати за це Матері.
Навіть попри те що кожен воїн у таборі додав протиотруту Нуани до своєї вранішньої каші, це не зарадило проти зброї, змоченої отрутою: вона все одно могла пробити наші щити. Це лише уповільнило б дію магії в разі контакту чи то завдяки цьому клятому порошку, чи то через враження зброєю, змоченою цією речовиною. Ми тішилися, що сьогодні минулося без використання отрути для фейрі.
Я дивилася на різню на вузькій лінії зіткнення. Для мене не було місця там, між іллірійцями, які билися пліч-о-пліч, вірячи у свою могутність, силу зброї й соратників поряд. Навіть воїни Кейра билися як скажені — слухняні й незламні, вони вражали ворогів тінями і сталлю. Я була б лише пробоїною в суцільній броні. Але дивитися, як Кассіан разом з іллірійцями обрушилися на гайбернійців…
Він ударив у лівий фланг. Із Сифонів струменіла сила, яка то відбивалася від щитів, то влучала в ціль, розривала тіла й трощила кістки.
А туди, де щити гайбернійців витримали, Різ, Азріель і Кассіан посилали магічні хвилі, які вщент їх розбивали. Це робило супротивників вразливими до дії Сифонів або холодної іллірійської сталі решти воїнів. А якщо і це їх не вразило… Кейр і його Провісники Темряви довершували знищення. Точно. Безпристрасно.
Поле перетворилося на суцільну велику калюжу кривавого місива. Усюди лежали тіла, промені світла відбивалися від зброї. Гайбернійці запанікували, розбиті незламними загонами іллірійців, які відтісняли їх щораз далі. Це їх зламало. А коли лівий фланг розпався й нажахані командувачі втекли, решта воїнів Гайберну також злякалася. Лише один кінний воєначальник не хотів полишити поля. Він не повернув коня й не кинувся навтьоки до річки.