Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 123)

А коли Неста закінчила й зарухалася, немовби хотіла відсунутися, Кассіан схопив її пальці здоровою рукою. Вона підвела очі, щоб поглянути на нього.

— Дякую, — прохрипів він.

Неста не вирвала руки. Не розтулила рота, щоб заперечити. Лише дивилася на нього, на його широкі плечі, які в прекрасному чорному обладунку здавалися ще міцнішими, на масивну шию, на його крила. Врешті, на його пильні горіхові очі.

Кассіан провів великим пальцем по тильному боці її долоні.

Неста нарешті розтулила рота, і я вже очікувала…

— Ти поранений?

Почувши голос Мор, Кассіан прибрав руку і звернувся до неї з ледачою посмішкою.

— Нічого, нема про що турбуватися.

Неста відвела погляд від обличчя Кассіана й поглянула на вільну долоню, пальці якої досі були складені так, ніби відчували доторк його руки. Іллірієць не поглянув на Несту, коли вона встала, забрала дзбан і пробурмотіла, що принесе іще води з намету.

Кассіан і Мор, як зазвичай, вдалися до звичного взаємного пікірування щодо цієї битви й наступних.

Нести довго не було.

До пізньої ночі ми допомагали пораненим. Мор і Неста працювали разом зі мною.

Для нас це був довгий день, так, але для решти… Вони довго билися. Мор, стиснувши щелепи, перев’язувала поранених, як Провісників Темряви, так і іллірійців, і з того я зрозуміла, що всілякі нагадування про минулу битву не впливали на неї добре — не тому, що йшлося про славу й кров, а головним чином тому, що її там не було.

Однак між Провісниками Темряви й іллірійцями… Мені було цікаво, на чий бік наважилася б пристати Мор. Ким би командувала або кому підкорялася б. Напевно не Кейрові, але… Я досі про це розмірковувала, коли врешті заслизнула між теплими ковдрами на ліжку і притулилася до Різa. Він негайно обійняв мене за талію і присунувся ближче.

— Відчуваю кров, — пробурмотів він у темряві.

— Вибач, — відповіла я.

Я помила долоні й передпліччя, перш ніж піти до ліжка, але купатися… Я ледь змогла доповзти до намету.

Різ торкнувся моєї талії й посунув руку на стегно.

— Мабуть, ти втомлена.

— А ти вже маєш спати, — промовила я, присуваючись ближче, щоб мене оповили тепло і запах його тіла.

— Не можу, — визнав він, торкаючись губами моєї скроні.

— Чому?

Його долоня перемістилася на мою спину, і я інстинктивно зігнулася, коли він провів пальцями уздовж хребта.

— Потрібен час, щоб заспокоїтися після битви.

Від битви минуло вже багато часу. Губи Різa розпочали мандрівку від моєї скроні уздовж щелепи. Попри неймовірне виснаження, коли його губи торкнулися мого підборіддя, коли він ледь прикусив мою нижню губу… я зрозуміла, про що він просить.

Різ шумно втягнув повітря, коли я стала водити пальцями уздовж рельєфних м’язів на його животі, насолоджуючись м’якістю шкіри його сильного тіла.

Делікатно, неначе дотик пір’їнки, він поцілував мене в губи.

— Якщо ти занадто втомлена… — промовив він, хоча я відчула, як він увесь напружився, коли моя долоня перемістилася на живіт і нижче.

Я відповіла поцілунком. Потім знову. Поки його язик не прослизнув до моїх вуст.

Коли ми врешті стали одним цілим, це відбувалося швидко й дико. Мої нігті залишали на його спині виразні сліди, аж врешті я провела долонями по його крилах, і ми поринули в безодню насолоди.

Якусь мить ми лежали непорушно; мої ноги були закинуті на його плечі, наші груди дихали в одному ритмі. Нарешті він вийшов з мене й опустив мої ноги обабіч свого тіла, поцілувавши шкіру під моїми колінами, а тоді сам став навколінки. Татуювання на його колінах були частково приховані зім’ятою постіллю і змінили форму через розтягнення шкіри в цій позі.

Я повела пальцями по витатуйованих вершинах гір, трьох зірках над ними, а він не рухався й лише дивився на мене зверху вниз.

— Я думав про тебе майже щомиті, яку провів на полі бою, — сказав Різ м’яко. — Завдяки цьому мені було легше зосередитися, сконцентруватися і я зміг через усе це пройти.

Я знову провела пальцями по татуюваннях на колінах.

— Добре, що якась частина мене була там із тобою під час битви.

Я поглянула на його обладунки, вичищені й повішені на манекені поблизу невеличкої вбиральні. Його крилата каска сяяла в напівтемряві, як похмура зірка.

— Коли я спостерігав за сьогоднішньою битвою… Це було геть по-іншому, ніж в Адріаті.

Різ терпляче спостерігав за мною.

— В Адріаті не так. — Я не могла дібрати слів. — Попри хаос битви в Адріаті мені було легше. Не те щоб легко, я не про це…

— Я знаю, про що ти.

Я зітхнула й сіла обличчям до нього так, що ми торкалися колінами.

— Те, що я так незграбно намагаюся висловити… У таких битвах, як в Адріаті чи у Веларісі… я в змозі була битися. Там є люди, яких треба захищати, і конкретна проблема. Я охоче беру участь у таких сутичках. Але те, що я бачила сьогодні, така війна… — Я проковтнула клубок у горлі. — Чи буде тобі за мене дуже соромно, якщо я скажу, що навряд чи готова до такої боротьби? Одна шерега по одній, змахи і штовханина — аж врешті ти не розумієш, де гора, а де низ, а й кров стирає відмінності між союзником і ворогом. Коли ти мусиш покладатися на воїнів, які поруч, як на власні вміння. І цей натовп, шум і сам масштаб цієї різні…

Різ узяв моє обличчя в долоні й поцілував.

— Ніколи. Ніколи я не зможу тобі дорікати. І вже напевно не з такого приводу. — Його обличчя було так близько до мого, що наші дихання змішалися. — Сьогоднішня битва була інакша, не така, як в Адріаті чи Веларісі. Якби ми мали більше часу, щоб потренуватися в шикуванні, певний, ти з легкістю впоралася б із командним боєм. Звісно, якби ти цього хотіла. А поки що ці перші сутички… Ця бійня не є місцем, у якому я хотів би тебе бачити.

Він знову поцілував.

— Ми суджені, — прошепотів він просто в мої вуста. — Якщо ти колись захочеш битися пліч-о-пліч зі мною, це буде для мене честю.

Я відхилила голову й насупила брови.

— Тепер я почуваюся як остання боягузка.

— Ніхто не міг би так подумати про тебе; не після того, що ти зробила, Фейро. — Він замовк на мить. — Війна паскудна, брудна й безумовна. Ті, хто в ній воює, — то лише невелика її частина. Ти не можеш не цінувати, як багато означає для них сама твоя присутність тут, коли вони бачать, що ти перев’язуєш поранених і береш участь у всіх цих зустрічах і нарадах.

Я замислилася на мить, мандруючи руками по іллірійських татуюваннях, що вкривали його груди і плечі.

І… можливо, це від ейфорії після кохання, може, після сьогоднішньої битви, але я повірила йому.

Армія Тарквена не змішалася з нашою так, як загін Кейра, — вони, напевно, вважали за краще стояти табором біля нас, ніж з нами. Азріель провадив одну розвідку за другою, щоб знайти решту загонів гайбернійців, зрозуміти, як вони рухатимуться далі. Але безрезультатно — жодних слідів.

Я розмірковувала, чи був з ним Темлін — чи розповів гайбернійцям усе, про що говорили на зустрічі в палаці Тезана. Про слабкості окремих Дворів. Завести про це розмову я не наважувалася ні ким.

Але я знайшла в собі досить сміливості, щоб поцікавитися в Нести, чи відчуває вона силу пробудження Котла. На щастя, вона відповіла, що не відчуває нічого незвичного. Усупереч тому… я знала, що Різ залишається в постійному контакті з Амрен у Веларісі — щоб дізнатися, чи є якийсь прогрес у справі з Книгою Дихання.

Але навіть якщо вона знайшла б якийсь інший спосіб стримування Котла, ми мусили передусім дізнатися, де ховається король Гайберну з рештою армії. І не заради того, щоб зіткнутися з ним — не самотужки, — а задля того, щоб ми могли допомогти решті владнати справу.

Однак найперше ми мусили дізнатися, де вони й де мені треба випустити Бріаксіса. Було б неприпустимо, щоб гайбернійці дізналися про його існування і змінили свої плани.

Ні, я задію Бріаксіса тільки тоді, коли ми зіткнемося з цілою армією. Тільки тоді я випущу його на них.

Під час перших трьох днів після битви в арміях лікували поранених і відпочивали. Четвертого дня Кассіан доручив їм різні фізичні роботи, щоб зменшити ризик невдоволення, яке могло б обернутися на більш серйозні заворушення. Його першим наказом було викопати рівчак навколо табору.

П’ятого дня, коли рівчак був наполовину виритий, у нашому наметі з’явився Азріель, який тяжко дихав.

Загони Гайберну якимось дивом оминули нас, і тепер вони просувалися біля кордону між землями Двору Літа і Двору Осені, прямуючи до Двору Зими. Ми не розуміли, чому так сталося. Азріель також нічого про це не дізнався. Тепер вони були за пів дня польоту від нас. Співець тіней надіслав повідомлення Калліасу й Вівіані.

Різ, Тарквен та решта дебатували годинами, зважуючи різні можливості. Якщо ми залишимо наш пост біля кордону, то зробимо саме те, на що розраховує король. Але, якщо ми залишимо його армію у спокої, це дасть їй можливість подальшого безперешкодного просування на північ.

Ми не могли дозволити собі розділити наші війська навпіл: нам бракувало воїнів.

Аж ось Варіану спало на думку зробити таке.

Він відпустив усіх капітанів і генералів, що не сподобалося Кейру і Девлону. Відпустив усіх, крім своєї сестри Крессиди, Тарквена й моєї сім’ї.

— Ми вирушимо на північ… і водночас залишимося тут.