Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 9)

Треба було хильнути і третю чарку джину.

Коннор і далі стояв стовпом у дверях.

— Одне побачення не викличе у мене напад власництва. Це навіть не обов’язково має бути побачення. Просто… піци поїмо, — закінчив він, глянувши на складені коробки.

— Та наче ж і так часто їмо, — так і було: вечорами, коли Даніку викликали на зустріч Сабіна чи інші командири Допоміжних сил, Коннор частенько приносив із собою їжу або зустрічався з Брайс у якомусь із безлічі ресторанів, вишикуваних уздовж їхнього пожвавленого кварталу. — Якщо це не побачення, то в чому різниця?

— Це буде репетиція. Репетиція побачення, — процідив Коннор.

Брайс здивовано звела брову.

— Пробне побачення, на якому я вирішу, чи хочу піти з тобою на справжнє?

— Ти нестерпна, — він відштовхнувся від одвірка. — Ще побачимося.

Подумки усміхнувшись, Брайс вийшла вслід за Коннором з кухні, кривлячись від гучності телевізора, який дуже, дуже зосереджено дивилися вовки.

Навіть Даніка знала, що існують межі того, як сильно можна тиснути на Коннора без серйозних наслідків.

На мить Брайс замислилася, чи не схопити їй першого заступника Даніки за плече і не пояснити, що краще йому знайти милу, приємну вовчицю, яка хоче мати цілий виводок вовченят, і що йому насправді не потрібна прибацана, яка досі гульбанить не гірше за тих славнозвісних студентів, що оббльовують Стару Площу. І яка до кінця не впевнена, що зможе полюбити когось — не тоді, коли всім, що їй було потрібно, була Даніка.

Але вона не стала чіпати Коннора. На той час, коли вона вигребла з керамічної миски ключі, він уже плюхнувся на диван — знову на її місце — і демонстративно втупився в екран телевізора.

— Бувайте, — промовила вона до зграї.

З дальнього кута кімнати на неї звела погляд Даніка. У її досі настороженому погляді слабко зблиснули веселі вогники. Вона підморгнула подрузі.

— Запали там, шельмо.

— Запалю, бестіє, — автоматично промовила Брайс їхні звичні слова прощання.

Вона вже вислизнула на брудний сходовий майданчик, коли почула, як Даніка додала: «Люблю тебе», — і її рука затрималася на дверній ручці.

У Даніки пішло кілька років на те, щоб навчитися промовляти ці слова, і вона досі доволі рідко ними користувалася. Почувши їх від Брайс, Даніка спершу їх зненавиділа — навіть коли подруга пояснила, що говорить їх протягом усього свого життя, просто про всяк випадок — раптом це буде останця розмова. На той випадок, якщо не встигне попрощатися з найдорожчими людьми. І знадобилося пережити одну з їхніх найстрьомніших пригод — яка скінчилася розтрощеним мотоциклом і буквально приставленими до їхніх голів стволами, — щоб Даніка вимовила ці слова. Але тепер вона принаймні їх казала. Іноді.

Справа не у звільненні Бріґґса. Напевно, Даніці неслабо дісталося від Сабіни.

Клацаючи підборами по затертій кахляній підлозі, Брайс рушила до сходів у кінці коридору. Можливо, варто скасувати побачення з Рідом. Вона могла би прихопити пару відерець морозива у магазині за рогом і, обійнявшись із Данікою, дивитися у ліжку їхні улюблені абсурдні комедії.

Можливо, варто подзвонити Ф’юрі й дізнатися, чи не зможе та навідатися до Сабіни.

Але… вона ніколи б не попросила Ф’юрі про таке. Ф’юрі тримала свою професійну діяльність подалі від їхнього життя, і вони знали, що не варто засипати подругу запитаннями. Таке сходило з рук лише Юніпер.

Чесно кажучи, здавалося дивним те, що вони потоваришували: майбутня Альфа усіх вовків, наймана вбивця, яка працювала на багатих клієнтів, що вели війну по той бік моря, приголомшливо талановита танцівниця і єдина фавна, яка увійшла до складу балетної трупи Міста Півмісяця, і… вона.

Брайс Квінлан. Помічниця чаклунки. Горе-танцівниця з «непідхожою статурою». Хронічна любителька побачень з чепурними, крихкотілими людськими самцями, які гадки не мали, що з нею робити. А тут ще й Даніка, яку незрозуміло куди потрібно буде дівати, якщо хтось із них колись пройде кола випробувань побаченнями і піде далі.

Брайс затупотіла сходами униз, похмуро зиркаючи на одну з куль першосвітла, яка відкидала мерехтливі брижі на облуплену сіро-блакитну фарбу. Домовласник страшенно економив на першосвітлі, ймовірно, викачуючи його з електромережі замість того, щоб платити за нього місту, як усі городяни.

Відверто кажучи, у цьому будинку гівняним було все.

Даніка могла дозволити собі краще житло. Брайс точно цього не могла. І Даніка, достатньо добре знаючи подругу, навіть не пропонувала самостійно оплачувати квартиру в якійсь блискучий багатоповерхівці на березі річки або у ЦДР. Тому після закінчення університету вони розглядали лише ті варіанти, які відповідали зарплатні Брайс, — і ця задрипана халупа виявилася найкращим із них.

Іноді Брайс шкодувала, що не взяла грошей від свого жахливого татуся — що не вимкнула свою моральність тоді, коли покидьок пропонував їй гори золотих марок в обмін на її вічне мочання про нього. Принаймні тоді вона б зараз відпочивала біля басейну на даху якогось хмарочоса, пускаючи бісики напомадженим янголам, які б з поважним виглядом походжали повз неї, і не уникала би хтивого погляду прибиральника, який витріщався на її груди щоразу, коли їй доводилося скаржитися на знову забитий сміттєпровід.

Скляні двері у кінці сходів вели на присмеркову вулицю, вже заповнену туристами, гульвісами і втомленими містянами, які, намагаючись протиснутися крізь гучний натовп, поверталися додому після довгого спекотного літнього дня. Повз Брайс промчав дракієць у костюмі та краватці. Його наплічна сумка билася об стегно, поки він швидко обминав родину якихось перевертнів — імовірно, коней, судячи з їхнього аромату чистого повітря і зелених луків. Вони були такі зайняті фотографуванням усього підряд, що не помічали тих, кому заступали дорогу.

На розі стояла пара знуджених малахимів у чорних обладунках 33-го Легіону, щільно притискаючи крила до своїх богатирських тіл і дбаючи про те, щоб якийсь квапливий пасажир чи п’яний ідіот їх не зачепив. Торкніться крила янгола без дозволу — і вам пощастить, якщо втратите тільки руку.

Міцно зачинивши за собою скляні двері, Брайс занурилася у переплетіння відчуттів, з яких складалося це древнє й повне життя місто: суха літня спека, яка загрожувала дістати до самих кісток; гудіння автівок, яке прорізалося крізь шумні потоки музики, що лилася з розважальних закладів; вітер з річки Істрос, що протікала за три квартали звідси, який колихав пальми і кипариси та шелестів їхнім листям; слабкий солоний присмак недалекого бірюзового моря; ніжний, спокусливий аромат жасмину, що обвивав залізну огорожу сусіднього парку, в нічному повітрі; різкий запах блювотиння, сечі та прокислого пива; звабливі димні аромати спецій на баранині, яку на повільному вогні смажив вуличний торговець на розі… Усе це вдарило Брайс у ніс і розворушило її.

Стараючись не вивихнути ноги, Брайс рушила бруківкою, вдихаючи нічні дари Міста Півмісяця, впиваючись ними, — і зникла у кінці переповненої вулиці.

4

Ресторан «Перлина і Троянда» втілював у собі все, що Брайс ненавиділа у цьому місті.

Але принаймні Даніка тепер була винна їй п’ятдесят срібних марок.

Викидайли її пропустили, і Брайс, піднявшись на три сходинки, пройшла у відчинені бронзовані двері ресторану.

Та навіть п’ятдесят срібних марок були мізерною сумою в порівнянні з тією, яку доведеться сплатити, аби розрахуватися за вечерю. Ні, тут згодилися б виключно золоті.

Рід, безперечно, міг це собі дозволити. Враховуючи розмір його банківського рахунку, він, найімовірніше, навіть не глянув би на чек, перш ніж простягнути свою чорну картку.

Сидячи за столом у центрі помпезної зали, під кришталевими люстрами, що звисали з вигадливо розписаної стелі, в очікуванні Ріда Брайс випила дві склянки води і пів пляшки вина.

Через двадцять хвилин у її чорному шовковому клатчі задзижчав мобільний. Якщо це Рід скасовує побачення, то вона його вб’є. Вона нізащо не зможе дозволити собі заплатити за вино — хіба що доведеться відмовитися від уроків балету на наступний місяць. Власне, на два місяці.

Але повідомлення були не від Ріда, і Брайс тричі їх перечитала, перш ніж кинула мобільний назад у сумочку і налила собі ще келих дуже, дуже дорогого вина.

Рід був багатий. До того ж він запізнювався. Він їй завинив.

Зокрема тому, що вища знать Міста Півмісяця розважалася тим, що глумливо усміхалася, споглядаючи її голу спину, фейські вуха і явно людське тіло.

«Напівкровка», — вона наче чула в їхніх думках ненависне слово. Вони вважали її у кращому випадку прислугою. У гіршому — здобиччю і другосортною поживою.

Брайс дістала мобільний і вчетверте перечитала повідомлення.

Коннор написав: «Ти знаєш, я не майстер гарно говорити. Але я хотів сказати — до речі, перед тим, як ти спробувала зі мною посваритися, — що, на мою думку, це того варте. Ти і я. Дати нам шанс».

Він додав: «Я шаленію за тобою. Мені більше ніхто не потрібен. І вже давно. Одне побачення. Якщо не вийде — я з цим змирюся. Але просто дай мені шанс. Будь ласка».

Брайс сиділа, втупившись поглядом у повідомлення, відчуваючи, як від цього клятого вина паморочиться у голові, коли нарешті з’явився Рід. Спізнившись на сорок п’ять хвилин.

— Вибач, крихітко, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її у щоку, а тоді опустився на своє місце. Наприкінці дня його темно-сірий костюм усе одно виглядав бездоганно, а над коміром білої сорочки сяяла золотиста шкіра. Усі темно-каштанові волосинки на його голові охайно лежали на своїх місцях.