Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 8)

Тому так, Брайс дуже старалася не наступити на пухнастий хвіст Зельди.

Принаймні Торн співчутливо усміхнувся до Брайс. Він сидів у напіврозваленому шкіряному кріслі біля телевізора, а його кепка університетської команди з сонцеболу була розвернута козирком назад. З усіх присутніх у кімнаті Торн був єдиним, хто, як і Брайс, розумів, наскільки настирливою може бути зграя. І кого, крім неї, також хвилював зіпсований безжальним вчинком Сабіни настрій Даніки.

Те, що такого Омегу зграї, як Торна, помітить така Альфа, як Даніка, було малоймовірним. Не те щоб Торн колись робив натяки в цей бік, але Брайс бачила її — силу тяжіння, яка з’являлася між ними щоразу, коли Даніка з Торном разом опинялися в одній кімнаті. Вони були наче дві зорі, які оберталися одна навколо одної.

На щастя, Брайс дісталася своєї спальні без будь-яких коментарів услід про таку собі майстерність її хлопця у ліжку, і з силою захлопнула за собою двері, даючи зграї знак відчепитися.

Не встигла вона і трьох кроків зробити до свого перекошеного зеленого комода з дзеркалом, як квартирою прокотився гавкучий сміх. Але за мить його обірвало злісне, нелюдське гарчання. Низьке, гуркітливе й абсолютно смертельне.

Це була не Даніка, чиє гарчання було втіленням смерті — тихим, хрипким і холодним. Це було гарчання Коннора. Палке, темпераментне і пристрасне.

Брайс змила з себе пил і бруд, які, здавалося, вкривали її щоразу, коли вона долала відстань у п’ятнадцять кварталів, які відділяли її квартиру від елегантної будівлі з піщаника, в якій була розташована галерея «Грифон».

Кілька акуратно вставлених шпильок урятували її зазвичай пишне винно-червоне волосся, яке під кінець дня безвольно спадало на плечі, і Брайс поспішно нанесла свіжий шар туші для вій, щоб оживити свій бурштиновий погляд. Від моменту, як вона стала під душ, до того, коли вона сунула ноги до чорних туфель на високих шпильках, минуло загалом двадцять хвилин.

Ось і доказ того, усвідомила вона, як насправді мало її хвилювало це побачення. Щоранку вона витрачала на зачіску і макіяж цілу годину. Плюс іще пів години на душ, щоб до блиску відмитися, поголитися і намаститися зволожувальним кремом. Але ж двадцять хвилин? Перед вечерею у «Перлині і Троянді»?

Так, Даніка мала рацію. І Брайс знала, що ця сучка стежить за годинником і, ймовірно, спитає, чи не відображає така коротка підготовка час, який Рід зможе протриматися.

Брайс зиркнула у бік дверей своєї затишної спальні, за якими розважалися вовки, а потім оглянула свою тиху гавань. Усі стіни були прикрашені афішами легендарних вистав міської балетної трупи. Колись Брайс уявляла себе там, серед гнучких ванірів, які кружляли на сцені та змушували глядачів ридати від щемливих сцен смерті. Колись вона думала, що на цій сцені знайдеться місце і для напівкровки.

Хоча їй знову й знову повторювали, що в неї непідхожа статура, вона не перестала любити танці. Вона не перестала відчувати п’янкий захват від живих виступів, не полишила уроки балету для любителів і продовжувала стежити за танцівниками міської балетної трупи так, як Коннор, Ітан і Торн слідкували за спортивними командами. Ніщо не могло заглушити тієї пристрасті до відчуття польоту, яке вона відчувала під час танцю — чи то в балетному класі, чи у клубі, чи взагалі на вулиці.

Принаймні Юніпер це не зупинило. Вона вирішила, що вона у цій справі всерйоз і надовго, що фавна здійснить неможливе і стане окрасою сцени, створеної для фейок, німф і сильфід, — і заткне їх усіх за пояс. І їй це вдалося.

Брайс протяжно зітхнула. Час іти. До «Перлини і Троянди» було двадцять хвилин пішки, а на цих підборах — усі двадцять п’ять. Викликати таксі не було сенсу: машина просто стоятиме у заторах серед хаосу на Старій Площі, який виникав у вечір четверга.

Брайс вставила у вуха перлові пусети, особливо не сподіваючись, що вони додадуть трохи вишуканості її доволі скандальній сукні. Але їй було двадцять три роки, тож вона могла насолоджуватися своїми формами, якими її щедро наділила природа. Крутячись перед високим дзеркалом, приставленим до стіни, Брайс усміхнулася своїм ногам, ніби присипаним золотим пилом, помилувалася вигином сідниць в обтислій сірій сукні, з вирізу якої виднівся текст нового татуювання, яке досі боліло, і знову вийшла до вітальні.

Даніка глузливо зареготала, перегукуючи телепередачу про природу, яку дивилися вовки.

— Ставлю п’ятдесят срібних марок на те, що викидайли не пропустять тебе у такому вигляді.

Вовки зафиркали від сміху, і Брайс показала подрузі середній палець.

— Вибач, якщо я змушую тебе соромитися власної кістлявої дупи, Даніко.

— Принаймні Даніка компенсує це своєю харизмою, — весело гаркнув Торн.

Брайс натягнуто посміхнулася симпатичному Омезі зграї.

— Напевно, це пояснює, чому я йду на побачення, а в неї їх не було… скільки вже? Три роки?

Торн закліпав і ковзнув блакитними очима на насуплене обличчя Даніки.

— Мабуть, саме тому.

Даніка згорбилася у кріслі й закинула голі ноги на журнальний столик. Усі нігті на пальцях її ніг були пофарбовані різними кольорами.

Тільки два роки, — буркнула вона. — Придурки.

Пройшовши повз подругу, Брайс скуйовдила її шовковисте волосся. Даніка куснула її за пальці, блиснувши зубами.

Хихикнувши, Брайс зайшла до вузенької кухні. Вона почала нишпорити по навісних шафках, брязкаючи посудом, шукаючи…

О. Джин.

Брайс вихилила чарку. Потім ще одну.

— Попереду важка ніч? — спитав Коннор, який стояв, притулившись до одвірка і хрестивши руки на своїх мускулястих грудях.

Крапля джину впала їй на підборіддя. Брайс ледь не стерла спокусливу червону помаду з губ тильним боком долоні, але, схаменувшись, вирішила промокнути її серветкою, що лишилася з піцерії. Як і належить пристойній дівчині.

— Цей колір повинен називатися «мінетно-червоний», сказала Даніка тоді, коли Брайс уперше нафарбувала губи цією помадою. — Тому що будь-який чоловік, побачивши тебе, думатиме тільки про мінет.

Погляд Коннора і справді був прикутий до її губ. Тому Брайс якомога невимушеніше відповіла:

— Ти ж знаєш, що я люблю гулянки по четвергах. Чому б не розпочати раніше?

Вона стала навшпиньки, аби заховати пляшку джину назад у шафку, і поки вона це робила, поділ її сукні піднявся дещо зависоко. Коннор роздивлявся стелю так, ніби на ній було щось цікаве, і перевів погляд на Брайс, тільки коли вона знову торкалася підлоги стопами повністю. У вітальні хтось збільшив гучність телевізора настільки, що ледь шибки не затряслися.

Дякую, Даніко.

Навіть вовчий слух не здатен розібратися з такою какофонією і підслухати. Кутики чуттєвого рота Коннора смикнулися, але він лишався стояти у дверях.

Брайс важко ковтнула, замислившись, наскільки гидким буде залити пожежу в роті від джину пивом, яке грілося на стільниці.

— Послухай, — сказав, Коннор. — Ми вже давно знайомі…

— Це що, відрепетирувана промова?

Він випростався, і його щоки залив рум’янець. Перший заступник Даніки, найстрашніший і найнещадніший вовк Допоміжних сил зашарівся.

— Ні.

— А як на мене, це відрепетируваний виступ.

— Ти дозволиш запросити тебе на побачення чи спершу я маю посваритися з тобою через побудову фраз?

Вона пирхнула, але всередині неї усе стиснулося.

— Я не ходжу на побачення з вовками.

Коннор зухвало усміхнувся.

— То зроби виняток.

— Ні, — відповіла Брайс, але при цьому ледь усміхнулася.

Тоді Коннор просто, з твердою самовпевненістю, якої може досягнути лише безсмертний хижак, промовив:

— Ти хочеш мене. Я хочу тебе. Це триває вже давно, й ігри з людськими самцями аніскільки не допомагають тобі про це забути, хіба не так?

Так, не допомагають. Але Брайс, попри шалене калатання серця у грудях, ласкаво сказала:

— Конноре, я з тобою не зустрічатимуся. З мене досить і Даніки, яка любить покомандувати. Мені не потрібен ще один вовк, особливо самець, який намагатиметься керувати моїм життям. Не потрібен ще один ванір, який пхатиме носа у мої справи.

Його золоті очі потьмяніли.

— Я не такий, як твій батько.

Він мав на увазі не Рендалла.

Відштовхнувшись від стільниці, Брайс рушила до нього. І до дверей квартири за його спиною. Так вона запізниться.

— Це тут абсолютно ні до чого — і справа не в тобі. Моя відповідь — «ні».

Коннор не поворухнувся, і Брайс зупинилася за кілька сантиметрів від нього. Навіть попри те, що вона була на підборах і мала вищий за середній зріст, Коннор усе одно височів над нею. Займав собою весь простір, просто дихаючи.

Як і будь-який альфа-козел. Як і її фейський татусь, що повівся так із дев’ятнадцятирічною Ембер Квінлан: переслідував її, спокусив, намагався втримати і зайшов так далеко у своїй власницькій фантазії, що тієї ж миті, коли Ембер зрозуміла, що вагітна від нього — вагітна Брайс, — вона кинулася навтьоки. Утім, він зміг вистежити її і, знайшовши, тримав у зачині на своїй віллі у П’яти Трояндах, доки вона не постарішала настільки, що перестала його цікавити.

Брайс не дозволяла собі думати про таке. Не після того, як зробила аналізи крові й вийшла з кабінету медвідьми, знаючи, що успадкувала від свого фейського татуся не тільки червоне волосся і загострені вуха.

Колись їй доведеться поховати матір — і Рендалла також. Коли ти людина — такий кінець цілком очевидний. Але від думки про те, що вона житиме ще кілька століть, а про їхні голоси й обличчя нагадуватимуть лише фотографії і відеозаписи, у неї защеміло серце.