Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 69)

— Теж невдалий досвід, Дананне?

Брайс зловила себе на тому, що уважно дивиться на брата. Рунн ніколи не розповідав їй про похід до Провидиці. Але він лише знизав плечима і сказав:

— Ага,

Гант розвів руками.

— Гаразд, придурки. Я піду. Ніколи там не був. Мені це завжди здавалося позерськими прийомчиками.

Але це було не так. Брайс відігнала спогад про золотого сфінкса, який сидів перед отвором у підлозі тьмяно освітленої чорної кімнати, — і як його жіноче обличчя стежило за кожним її рухом.

— Тобі треба записатися заздалегідь, — лише змогла сказати вона.

Запала тиша. Її перервало дзижчання телефона, і Гант, діставши свій, зітхнув.

— Треба відповісти, — сказав він і, не чекаючи на їхню відповідь, збіг бібліотечними сходами нагору. За мить хлопнули вхідні двері галереї.

Пам’ятаючи про Лехабу, яка досі дивилася свій серіал, Рунн тихенько сказав сестрі:

— Мені завжди було начхати на те, який у тебе рівень сили, Брайс. Ти ж це знаєш?

Вона продовжила перегляд місць перебування Даніки.

— Ага, знаю, — тоді запитально звела брову. — А що у тебе сталося з Провидицею?

Його обличчя витягнулося.

— Нічого. Вона сказала мені усе, що хотів почути Король Осені.

— То що… ти засмутився, що твоє передбачення не було таким катастрофічним, як моє?

Рунн підвівся, блиснувши пірсингом у першосвітлі.

— Слухай, у мене після обіду зустріч з Допоміжними силами, до якої мені треба підготуватися, але пізніше побачимося.

— Звісно.

Рунн зупинився, ніби збираючись додати ще щось, але потім рушив до сходів і покинув бібліотеку.

— Твій кузен просто чарівний, — зітхнула Лехаба на диванчику.

— Я думала, твоє єдине справжнє кохання — Аталар, — сказала Брайс.

— Хіба я не можу мати обох?

— Зважаючи на те, як жахливо вони вміють ділитися, думаю, ні для кого з вашої трійці це добром не скінчиться.

На ноутбук надійшов імейл. Оскільки її розтрощений телефон лишився серед уламків «Ворона», Гант написав на електронну пошту: «Бачив, твій кузен пішов. Через п’ять хвилин збираємося до Коміціуму».

Вона відповіла: «Не треба мені наказувати, Аталаре».

«Чотири хвилини, крихітко».

«Я вже казала: не називай мене крихіткою».

«Три хвилини».

Загарчавши, вона підвелася з-за стола, потираючи ногу. Її високі підбори буквально вбивали її, а знаючи Аталара, вона була впевнена, що він змусить її обійти весь комплекс Коміціуму пішки. З іншим взуттям її сукня виглядатиме сміховинно, але, на щастя, у нижній шухляді бібліотечного стола вона зберігала змінний одяг, переважно на випадок, якщо трапиться дощ, здатний зіпсувати її парадне вбрання.

— Це приємно — коли сюди заходять гості, — промовила Лехаба.

У грудях Брайс защеміло, але вона сказала:

— Я скоро повернуся.

30

Тримаючись на невимушеній відстані, Гант крокував поруч із Брайс вестибюлем Коміціуму до ряду ліфтів, які доставляли до казарм 33-го. Інші ліфтові відсіки, розосереджені у заскленому атріумі у центрі комплексу, вели до інших чотирьох веж: одна містила конференц-зали і кабінети Правителів Міста, друга була резиденцією й офіційною приймальнею Михея, третя призначалася для загальної адміністративної дурні, а четверта — для громадських зібрань і публічних заходів. Десятки тисяч душ жили і працювали у стінах Коміціуму, але навіть у метушливому вестибюлі Квінлан якось вдавалося виділятися.

Вона перевзулася у червоні замшеві балетки, вдягнула білу блузку на ґудзиках, яку заправила в обтислі джинси, і зібрала свою шовкову копну у високий кінський хвіст, який зухвало погойдувався у такт її крокам, які анітрохи не відставали від Гантових.

Він приклав долоню до диска на панелі біля дверей ліфта, щоб отримати доступ і піднятися на свій тридцятий поверх. Зазвичай він підлітав до казарменого балкона, де було їхнє місце посадки, на крилах — почасти тому, що так було простіше, а почасти для того, щоб уникнути натовпу проноз, які навіть зараз витріщалися на їхню парочку з різних кутків вестибюля, однозначно гадаючи, чи привів він Квінлан сюди щоб трахнути, чи щоб допитати.

Легіонеру, який розвалився на низенькому диванчику і крадькома зиркав на її задницю, поганенько вдавалося робити це непомітно. Брайс озирнулася через плече — ніби якесь шосте чуття підказало їй, що на неї дивляться, — і всміхнулася солдату.

Легіонер завмер. Брайс прикусила нижню губу і легенько опустила вії.

Гант із силою вдарив кулаком по кнопці ліфта. І хоча легіонер слабко усміхнувся Брайс у відповідь, Гант був упевнений, що покидьок з радістю кинувся б на першу-ліпшу жінку, яка трапилася б йому на шляху. Будучи рядовими піхотинцями, легіонери — навіть із прославленого 33-го — не були вибагливі.

Двері ліфта відчинилися, і з них вийшли легіонери й різні бізнесмени. Ті, хто не мав крил, були обережні, щоб не наступити на чиєсь пір’я, але всі вони намагалися не дивитися Ганту у вічі.

Не те щоб він мав недружелюбний вигляд. Якщо хтось усміхався до нього, він зазвичай намагався усміхнутися у відповідь. Але усі вони чули історії. Усі знали, на кого він працює — кожного з його хазяїнів, — і знали, що саме він для них робить.

Вони почувалися б комфортніше, якби зайшли до ліфта зі зголоднілим тигром.

Тому Гант тримався осторонь, зводячи будь-які можливі контакти до мінімуму. Брайс розвернулася до ліфта, ледь не зачепивши його обличчя своїм кінським хвостом.

— Обережніше, — огризнувся Гант, коли кабіна ліфта зрештою спорожніла і вони зайшли усередину. — Ти мені так очі виколеш.

Брайс байдуже притулилася до дальньої скляної стінки. На щастя, з ними більше ніхто не зайшов. Але Гант був не настільки дурний, щоб подумати, що це сталося випадково.

Дорогою до Коміціуму вони зробили одну зупинку — щоб купити їй телефон на заміну того, який вона втратила у клубі. Брайс навіть виклала кілька додаткових марок за стандартний пакет захисних заклинань.

Магазин із хрому й скла був здебільшого порожній, але Гант не міг не помітити, що багато потенційних покупців, побачивши його крізь вітрину, вирішували триматися подалі. Утім, Брайс, схоже, цього не помітила, і поки вони чекали, коли їй винесуть новий телефон, попросила в Ганта його власний, щоб подивитися, чи немає новин про напад на клуб. Якимсь чином, під кінець вона вже передивлялася його фотографії. Чи радше їхню відсутність.

— На цьому телефоні тридцять шість світлин, — сухо промовила вона.

— То й що? — насупився Гант.

Брайс прогортала мізерну колекцію фото.

— За чотири роки, — саме чотири роки тому він прибув до Місяцеграда, отримав свій перший телефон і відчув смак життя без чудовиська, яке над ним панувало. Брайс відкрила світлину відірваної ноги на закривавленому килимі, і її ледь не знудило. — Що це за хрінь?

— Іноді мене викликають на місце злочину, і мені доводиться робити знімки для доказів.

— Чи хтось із цих людей був частиною вашої угоди з…

— Ні, — відповів він. — Я їх не фотографую.

— На твоєму чотирирічному телефоні тридцять шість світлин і на всіх них розчленовані тіла, — промовила вона. На іншому боці торгової зали хтось ахнув.

Гант заскрипів зубами:

— Давай іще голосніше, Квінлан.

Вона спохмурніла.

— Ти ніколи не робиш інших фотографій?

— Фотографій чого?

— О, ну не знаю — життя? Красивої квітки, смачної страви абощо?

— Який у цьому сенс?

Вона закліпала, а тоді похитала головою.

— Збоченець.