Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 52)
Принаймні знання найдревнішої з мов фейрі допомагало їй у роботі з тими небагатьма фейськими старожитностями, які не зберігалися у пишних скарбницях її народу.
Гант знову оглянув приміщення.
— Як ти отримала цю роботу?
— Після закінчення університету я нікуди не могла влаштуватися. Музеї мене не брали через брак досвіду, а інші художні галереї у місті належали збоченцям, які дивилися на мене… як на шматок м’яса, — його очі потемніли, і вона змусила себе не звертати уваги на лють, яку помітила у них. Лють через неї. — Але моя подруга Ф’юрі… — Почувши це ім’я, Гант злегка напружився — вочевидь, він знав репутацію її подруги. — Так от, колись вони з Джесібою разом працювали на Панґері. І коли Джесіба сказала, що їй потрібна нова помічниця, Ф’юрі буквально запхала моє резюме їй у горлянку, — Брайс пирхнула, згадавши ці події. — Джесіба запропонувала мені роботу, бо не хотіла наймати якусь манірну білоручку. Робота надто брудна, та й клієнти сумнівні, їй був потрібен хтось комунікабельний з мінімальним знанням стародавнього мистецтва. Ось так усе й сталося.
Гант задумався, а тоді спитав:
— Які в тебе справи з Ф’юрі Акстар?
— Вона на Панґері. Робить те, що вміє найкраще, — це була не зовсім відповідь.
— Акстар колись розповідала тобі, чим вона там займається?
— Ні. І такий стан речей мене цілком влаштовує. Батько багато розповідав мені про те, як там, на війні. Мені неприємно уявляти те, що Ф’юрі бачить і з чим стикається.
Кров, бруд і смерть, наука проти магії, машини проти ванірів, хімічні бомби і бомби першосвітла, кулі та ікла.
Служба в армії була обов’язковою для всіх, хто належав до класу перегринів, окрім Нижчих: усі люди мали відслужити в армії три роки. Рендалл ніколи цього не казав, але Брайс завжди знала, що роки, проведені на фронті, залишили глибокі шрами не лише на його тілі, але й на душі. З примусу вбивати собі подібних — нелегке завдання. Але астері погрожували: той, хто відмовлятиметься, заплатить за це своїм життям. А потім життям своїх рідних. Тих, хто вижив, робили рабами, а на їхніх зап’ястках навічно набивали ті ж літери, що спотворювали й шкіру Ганта.
— Чи може бути, що вбивця Даніки міг бути пов’язаний з…
— Ні, — прогарчала Брайс. Нехай зараз їхні стосунки з Ф’юрі були геть зіпсовані, але вона це знала. — У Ф’юрі з Данікою були різні вороги. Щойно Бріґґс опинився за ґратами, Ф’юрі зникла з мого життя. — Відтоді Брайс її не бачила.
Намагаючись змінити тему, вона спитала:
— Скільки тобі років?
— Двісті тридцять три.
Подумки щось підрахувавши, вона нахмурилася.
— То під час повстання ти був зовсім молодий? І вже командував легіоном? — Невдале повстання янголів відбулося двісті років тому, він був неймовірно юним — за ванірськими стандартами, — щоб його очолювати.
— Мої здібності зробили мене безцінним для людей, — він підняв долоню, і його пальці обвила блискавка. — Надто добре вмів убивати, — Брайс буркнула на знак згоди. Гант пильно подивився на неї: — Ти колись убивала?
— Так.
Його очі спалахнули здивуванням. Але Брайс не збиралася вдаватися у подробиці того, що сталося з Данікою на останньому курсі інституту, коли вони обидві опинилися у лікарні. У Брайс була скалічена рука, а викрадений мотоцикл перетворився на купу металобрухту.
З іншого кінця бібліотеки озвалася Лехаба:
— Бібі, не будь такою таємничою! Я стільки років хочу про це дізнатися, Аті, але вона ніколи не розповідає мені нічого пристойного…
— Припини, Лехабо, — Брайс охопили спогади про ту подорож. Усміхнене обличчя Даніки на сусідньому лікарняному ліжку. Те, як Торн ніс Даніку сходами їхнього гуртожитку, коли вони повернулися додому, попри її протести. Як зграя тиждень клопоталася біля них. Як одного разу Наталі з Зельдою повиганяли хлопців, щоб вони могли влаштувати дівочий кіновечір. Але все це не могло зрівнятися з тим, що змінилося між ними з Данікою під час тієї поїздки. Остання перешкода впала, і відкрилася правда.
У її грудях розкрилася жахлива, зяюча рана.
Лехаба досі буркотіла, але Гант спостерігав за обличчям Брайс.
— У тебе лишився якийсь приємний спогад з останнього тижня життя Даніки? — спитав він.
Кров вирувала по всьому її тілу.
— Я… у мене їх багато.
— Обери один, і ми з нього розпочнемо.
— Це так ти змушуєш свідків говорити?
Він відкинувся на спинку стільця, зручно вмостивши крила. — Так ми з тобою почнемо складати список.
Вона підвела очі, оцінюючи його пильний погляд, його впевненість, яку він, здавалося, випромінював, і важко ковтнула.
— Татуювання у мене на спині — того тижня ми з нею одночасно зробили тату. Одного вечора ми страшенно нализалися, і я була така п’яна, що навіть не знала, що вона мені обрала, доки не минуло похмілля.
Його губи смикнулися.
— Сподіваюся, це принаймні було щось хороше.
У Брайс защеміло у грудях, але вона усміхнулася.
— Так, хороше.
Гант нахилився вперед і постукав пальцем по аркушу.
— Запиши це.
Брайс записала.
— Що Даніка робила того дня, перш ніж ви зробили татуювання? — спитав він.
Його голос був спокійний, але він стежив за кожним її рухом. Ніби щось зчитував, оцінюючи те, чого вона не бачила.
Щоб уникнути цього надто проникливого погляду, Брайс узяла ручку і почала записувати спогад за спогадом з останнього тижня життя Даніки: дурне бажання, загадане біля Брами Старої Площі, піца, яку вони з Данікою їли біля прилавка магазину, потягуючи пиво й теревенячи про все на світі. Перукарня, де Брайс гортала бульварні журнали, поки Даніці підфарбовували її фіолетові, сині й рожеві пасма. Продуктова крамниця двома кварталами нижче, де вони з Торном знайшли Даніку, яка запихалася чипсами, за які ще не заплатила, — потім вони ще довго її дражнили. Університетська спортивна арена, де вони з Данікою хтиво поглядали на гарячих хлопців з команди Ітана під час тренування з сонцеболу, жартома обираючи собі кавалерів… Вона все писала і писала, доки на неї знову не почали тиснути стіни.
Її коліно зрадницьки смикнулося під столом.
— Гадаю, на сьогодні вистачить.
Глянувши на список, Гант відкрив рота — аж тут дзенькнув її телефон.
Дякуючи Урд за вчасне втручання, Брайс глянула на повідомлення на екрані й насупилася. Вочевидь, вираз її обличчя заінтригував Ганта, і він зазирнув їй через плече.
Повідомлення від Рунна:
— Думаєш, це пов’язано з учорашніми подіями? — спитав Гант.
Брайс не відповіла і написала:
— Цікаво, — пробурмотіла вона. — Як гадаєш, попередити його, що ти будеш зі мною?
Усмішка Ганта була втіленням лукавства.
— Нізащо.
Не стримавшись, Брайс вишкірилася у відповідь.
21
Спершись на одну з мармурових колон внутрішнього святилища Храму Богині Місяця, Рунн Данаан чекав на свою сестру.
Туристи, клацаючи фотокамерами проходили повз нього, але ніхто не помічав його присутності — завдяки тіньовій завісі, якою він себе огорнув.
Кімната була довгою, з високою стелею. Це було необхідно, щоб розмістити статую, яка сиділа на троні у дальньому кінці святилища.
Дев’ятиметрова статуя Богині Місяця, що сиділа на різьбленому золотому троні, була дбайливо відтворена у мерехтливому місячному камені. Її кучері, зібрані у високу зачіску, прикрашала срібна тіара у формі повного місяця, який тримали два півмісяця. Біля її ніг, узутих у сандалії, лежали вовки-близнюки, злісний погляд яких відбивав бажання будь-якого паломника підійти ближче. На спинці трону висів лук із чистого золота і сагайдак, повний срібних стріл. Складки її мантії спадали додолу, прикриваючи тонкі пальці, що лежали на колінах.
І вовки, і фейрі вважали Богиню Місяця своєю покровителькою — тисячоліття тому навіть воювали за її прихильність. Але тоді як зв’язок вовків з нею у вигляді двох вирізьблених сіроманців був очевидним, символ фейського зв’язку був відсутній уже два роки. Можливо, Король Осені мав рацію, коли казав про повернення слави народу фейрі. Не з зарозумілих, єхидних мотивів, як у його батька, але… відсутність фейської спадщини на статуї діяла Рунну на нерви.
У внутрішньому дворику за дверима святилища зашурхотіли кроки, супроводжувані захопленим шепотом і клацанням фотоапаратів.