Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 40)
— Влада не може забрати належність до Дому своїм наказом. Наше вигнання сталося лише на словах.
Це була правда. Але Брайс все одно сказала:
— Усе, що кажуть астері і Сенат, — закон.
Лехаба впродовж кількох десятиліть була хранителькою бібліотеки у галереї. За логікою наказати вогняному духу стерегти бібліотеку було невдалою ідеєю, але коли третина тутешніх книжок так і поривалася втекти, когось вбити чи з’їсти — у довільному порядку — живий пломінь, який тримав їх у шорах, був вартий цього ризику. Навіть попри свою нескінченну балаканину.
На антресолях щось гупнуло. Наче книжка сама собою зіскочила з полиці.
Набувши темно-синього кольору, Лехаба засичала у той бік. Почувся шепіт паперу й шкіряною палітурки, і книга-мандрівниця повернулася на своє місце.
Брайс посміхнулася, аж раптом задзвонив робочий телефон. Одного погляду на екран було достатньо, аби вона потягнулася до телефона, прошипівши до спрайти:
— Негайно повертайся на своє місце.
Лехаба ледве встигла дістатися скляного купола, у якому вона несла свою вогняну вахту, пильнуючи бродячі бібліотечні книжки, коли Брайс відповіла:
— Добрий день, хазяйко.
— Є успіхи?
— Розслідування триває. Як там на Панґері?
Джесіба проігнорувала її запитання і натомість сказала:
— О другій годині прийде клієнт. Будь готова. І досить потурати балаканині Лехаби. У неї є робота, — зв’язок обірвався.
Брайс підвелася з-за стола, за яким працювала весь ранок. Дубові панелі бібліотеки під галереєю виглядали старими, але були нашпиговані найновішими технологіями і найкращими заклинаннями, які тільки можна було купити. Не кажучи вже про вбивчу акустичну систему, якою Брайс частенько користувалася, коли Джесіба перебувала по той бік Хальдренського моря.
Не те щоб вона тут танцювала — більше ні. Нині музика здебільшого допомагала їй не збожеволіти від монотонного гудіння ламп першосвітла. Або заглушала монологи Лехаби.
Уздовж стін вишикувалися книжкові полиці, перериваючись лише дюжиною маленьких акваріумів і тераріумів з прерізними дрібними тваринками: ящірками, зміями, черепахами й усілякими гризунами. Брайс часто замислювалася, чи були все це люди, які колись розізлили Джесібу. Жодне з них не виявляло хоч якихось ознак свідомості, що було ще жахливіше, якщо чутки про спосіб відплати чаклунки були правдою. Вона не лише перетворила їх на тварин, але й позбавила спогадів про їхні минулі життя.
Звісно ж, Лехаба усім їм дала імена, одне смішніше за інше. Геконів у найближчому до Брайс акваріумі звали
Утім, Лехаба ніколи не називала мешканців найбільшого акваріума — того, величезного, на всю стіну бібліотеки, за скляними стінами якого виднілася похмура гладінь води. На щастя, зараз цей акваріум був порожній.
Минулого року Брайс на прохання Лехаби спробувала вмовити Джесібу купити парочку райдужних вугрів, щоб їхнє мерехтливе переливчасте світло прикрасило похмуру синяву. Джесіба відмовила і натомість купила ручного кельпі, який постійно пердолив скляну стінку акваріума з грацією обкуреного студента.
Брайс подбала про те, щоб спекатися малого збоченця, і його
Брайс зібралася з силами перед майбутньою роботою. Вона приготувалася не до паперової рутини чи зустрічей з клієнтами — а до того, що чекало на неї сьогодні ввечері. Помагайте їй боги, коли Аталар про це пронюхає.
Але думка про його вираз обличчя, коли він зрозуміє, що вона замислила… Так, це буде приємно.
Якщо вона виживе.
16
Корінь радості, який Рунн викурив десять хвилин тому з Флінном, виявився забійнішим, ніж казав його друг.
Рунн лежав на своєму ліжку у фейських навушниках, спеціально виготовлених для загострених вух. Він заплющив очі й віддався музиці: гупання басів і наростання й шипіння звуків синтезатора понесли його кудись далеко-далеко.
Взутою ногою він відстукував розмірений ритм, а переплетені на животі пальці відбивали барабанний дріб, повторюючи кожну ноту мелодії, що підіймалася все вище й вище. З кожним подихом його відносило все далі від свідомості, наче його власний розум висмикнули на добру пару метрів із місця, де він зазвичай перебував, наче капітан за штурвалом корабля.
Рунн танув у глибокій релаксації, його кістки і кров перетворювалися на рідке золото. Кожна нота пульсувала у ньому, а всі дратівні, різкі слова і гнів витікали з нього, зісковзуючи з ліжка, наче змії.
Рунн подумки посилав ці відчуття, які поволі покидали його, до бісової матері. Він прекрасно розумів, що затягнувся Флінновим косяком кореня радості через те, що годинами роздумував над паршивими наказами свого батька.
Нехай би той покидьок провалився у Хел.
Корінь радості обвив розум Рунна м’якими, лагідними руками і потягнув його до мерехтливого озерця.
Рунн вільно тонув у ньому, надто обм’яклий, щоб щось робити, окрім як віддаватися музиці, яка накривала його з головою. Його тіло поволі потопало у матраці, доки він зрештою не провалився у нього, опинившись серед тіней і зоряного світла. Струнна партія пісні витала над головою золотими нитками, що виблискували звуком. Чи досі він рухав своїм тілом? Повіки були надто важкі, щоб підняти їх і поглянути, чи це так.
Кімнату наповнив аромат бузку і мускатного горіха. Жінка, фейка…
Якщо це одна з дівуль, які розважалися внизу, заявилася до його кімнати, сподіваючись осідлати Принца фейрі й добряче попітніти, то на неї чекало велике розчарування. Зараз він був не у формі для перепихону. Принаймні для такого, який буде чогось вартий.
Його повіки були неймовірно важкі. Треба розплющити очі. Де ж його бісова здатність контролювати власне тіло? Навіть його тіні відплили геть — надто далеко, щоб їх прикликати.
Аромат посилився. Він знав цей запах. Знав так само добре, як і…
Рунн підірвався, розплющив очі й побачив сестру, яка стояла біля підніжжя ліжка.
Губи Брайс ворушилися, очі кольору віскі були повні стриманого здивування, але він не чув жодного її слова, жоднісінького…
О. Точно. Навушники. Оглушлива музика.
Несамовито кліпаючи і скрегочучи зубами, опираючись наркотику, який намагався затягнути його назад, униз, усе нижче й нижче, Рунн зняв навушники і натиснув паузу на своєму телефоні.
— Що?
Брайс стояла, спершись на його облуплений дерев’яний комод. Принаймні вона була нормально вдягнена — нарешті, — хоча її розмальовані джинси і кремовий светр лишали небагато простору для фантазії.
— Я сказала, що в тебе полопаються барабанні перетинки, якщо ти слухатимеш музику на такій гучності.
У Рунна паморочилося у голові, і він, примружившись, закліпав, дивлячись на ореоли зоряного світла, яке танцювало над головою сестри і в неї під ногами. Він знову кліпнув, відганяючи аури, які затуманювали його зір, і вони зникли. Кліпнув ще раз — і вони з’явилися знову.
— Це не галюцинації, — пирхнула Брайс. — Це справді я.
Його рот був за тисячу кілометрів звідси, але він спромігся спитати:
— Хто тебе впустив?
Деклан і Флінн були внизу, разом із пів дюжиною їхніх кращих воїнів. Кількох із них він би і на квартал не підпустив до своєї сестри.
Проігнорувавши його запитання, Брайс насуплено глянула у куток кімнати. На купу брудної білизни і Зоряний меч, який він закинув на неї зверху. Меч теж мерехтів зоряним світлом. Рунн міг заприсягтися, що клятий клинок співав. Він струсив головою, ніби намагаючись прочистити вуха, коли Брайс промовила:
— Мені треба з тобою поговорити.
Востаннє Брайс приходила сюди, коли їй було шістнадцять, і Рунн протягом кількох годин завчасно прибирав кімнату — і весь будинок, — ховаючи усі бонги і пляшки спиртного, жіночу нижню білизну, яку ніколи не повертав власницям, усі сліди й запахи сексу, наркотиків і всіляких дурощів, якими вони тут займалися.
Тоді, під час свого останнього візиту, вона стояла на цьому ж місці. Стояла, поки вони кричали одне на одного.
Минуле і теперішнє змазувалося, обриси Брайс поперемінно звужувалися і розширялися, її доросле обличчя зливалося з підлітковим, м’якішими рисами, світло її бурштинових очей то теплішало, то холоднішало, і перед очима в Рунна усе попливло, виблискуючи зоряним світлом, зоряним світлом, зоряним світлом…
— Хай йому Хел, — пробурмотіла Брайс і рушила до дверей. — Ти просто жалюгідний.
— Ти куди? — спромігся спитати він.
— Принесу тобі води, — вона прочинила навстіж двері. — Не можу говорити з тобою у такому стані.
Тоді йому спало на думку, що, напевно, це було щось важливе, якщо вона не лише прийшла сюди, але й хоче, щоб він зосередився. І що хоча досі існувала ймовірність того, що це була галюцинація, він не дозволить їй спуститися у кубло розпусти без супроводу.
На хитких ногах, які, здавалося, були кілометрів із десять завдовжки і важили пів тонни кожна, він рушив за нею. Тьмяне світло коридору приховувало більшість різноманітних плям на білій фарбі — усе завдяки численним вечіркам, що їх вони з друзями влаштовували впродовж п’ятдесяти років співмешкання. Власне, у цьому будинку вони жили двадцять років — і переїхали лише тому, що їхній перший будинок буквально почав розвалюватися. Утім, якщо чесно, цей будинок протримається ще не більше двох років.