Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 41)
Брайс уже була на середині парадних гвинтових сходів. Першосвітло кришталевої люстри відбивалося від її червоного волосся у мерехтливому ореолі. Як це він не помічав, що люстра перекосилася? Напевно після того, як Деклан застрибнув на неї з билець сходів і гойдався, потягуючи віскі з пляшки. За якусь мить він упав, надто п’яний, щоб триматися.
Якби Король Осені знав, які безпутства кояться у цьому будинку, ні він, ні хтось інший з Правителів Міста не дозволили б їм очолювати фейський підрозділ Допоміжних сил. А Михей нізащо більше не пропонував би йому посісти батьківське місце у раді.
Але дозволяв собі набиратися Рунн лише у вихідні. Під час чергувань чи викликів — ніколи.
Брайс ступила на потерту дубову підлогу першого поверху, обходячи стіл для бірпонґу, який займав більшу частину вестибюля. На його заплямованій фанерній поверхні валялися кілька паперових стаканчиків. Стільницю розмалював Флінн, і всі, вочевидь, вважали це висококласним витвором мистецтва: здоровезна голова фейця пожирала янгола з руками й ногами, лише його обтріпані крила виднілися у стиснутих щелепах. Поки Рунн спускався сходами, малюнок, здавалося, брижився, і він міг поклястися, що намальоване око фейця йому підморгнуло.
Так, води. Йому потрібно випити води.
Брайс рушила через вітальню, де музика гупала так гучно, що в Рунна забрязкали зуби, відбиваючись у черепі.
Коли він увійшов за нею, Брайс уже проходила повз більярдний стіл, який стояв у дальньому кінці довгої, схожої на печеру кімнати. Навколо столу стояли кілька воїнів Допоміжних сил із жінками, захоплені грою.
На чолі столу — в кріслі й з гарненькою дріадою на колінах — сидів Трістан Флінн, син лорда Готорна. Скляний погляд його карих очей був точнісінько як і в Рунна. Флінн криво усміхнувся до Брайс, яка прямувала в його бік. Зазвичай одного погляду Трістана Флінна було достатньо, щоб жінки стрибали йому на коліна, як-от ця лісова німфа, або — якщо погляд був сердитіший — щоб вороги одразу кидалися навтьоки.
Чарівний мов Хел і смертельно небезпечний. Ця фраза мала би бути девізом родини Фліннів.
Брайс не зупинилася і проминула його, байдужа до його класичної фейської вроди і неабияких м’язів, лише вимогливо кинула через плече:
— Якою хрінню ти його накачав?
Флінн нахилився вперед, звільняючи своє коротке каштанове волосся від довгих пальців дріади.
— Звідки ти знаєш, що це був я?
Брайс прямувала до кухні у задній частині кімнати, яку з вітальнею з’єднувала арка.
— Бо ти такий же обдовбаний, як і він.
Деклан Еммет, який лежав на модульному дивані в іншому кутку вітальні з ноутбуком на колінах і
— Привіт, Брайс. Чим ми заслужили таку честь?
Брайс тицьнула великим пальцем через плече, вказуючи на Рунна.
— Зайшла провідати Обраного. А як твоя високотехнологічна обдирайлівка, Деку?
Зазвичай Деклан Еммет не любив, коли хтось принижував його прибуткову кар’єру, яку він побудував, зламуючи сайти Республіки, а потім стягуючи з них немислимі суми грошей за розкриття їхніх критичних недоліків, але зараз він вишкірився:
— Досі гребу марки лопатою.
— Молодець, — промовила Брайс, зникаючи з очей на кухні.
Тепер уже кілька воїнів Допоміжних сил дивилися на кухню з явним інтересом в очах. Флінн тихо загарчав:
— Вам до неї зась, придурки.
Цього було достатньо. Не знадобилася навіть хльостка лоза земної магії Флінна — рідкісної серед схильних до вогню вальбарських фейрі. Воїни одразу повернулися до гри в більярд. Рунн вдячно глянув на друга і рушив за Брайс…
Але вона вже стояла в арці з пляшкою води в руках.
— Твій холодильник ще гірший, ніж мій, — промовила вона, сунувши йому пляшку, і знову повернулася до вітальні. Поки Рунн потягував воду маленькими ковтками, з акустичної системи на задньому плані полилися перші ноти пісні, завили гітари, і Брайс, заслухавшись, схилила голову набік.
Фейський імпульс — потяг і любов до музики. Можливо, єдина сторона її спадщини, проти якої вона не заперечувала. Рунн пам’ятав, як Брайс підліткою показувала йому свої танцювальні па. Вона завжди виглядала неймовірно щасливою. Йому так і не випала нагода спитати, чому вона припинила танцювати.
Рунн зітхнув, щосили намагаючись
— Чого ти прийшла?
Вона зупинилася біля модульного дивана.
— Я ж сказала: мені треба з тобою поговорити.
Рунн зберіг невимушений вираз обличчя. Він не міг пригадати, коли вона востаннє спромагалася його знайти.
— Хіба твоїй кузині потрібен привід, щоб потеревенити з нами? — спитав Флінн, пробурмотівши щось на витончене вушко дріаді, від чого вона рушила до більярдного столу, де на неї чекала трійця подруг, вихиляючи вузькими стегнами як нагадування про те, що він втратить, якщо чекатиме занадто довго. — Вона знає, що ми — найчарівніші чоловіки у місті, — манірно протягнув Флінн.
Ніхто з друзів Рунна не здогадувався про їхню таємницю — чи принаймні не висловлював жодних підозр. Флінн підвівся зі свого крісла, і Брайс перекинула волосся через плече:
— У мене є цікавіші справи…
— …ніж зависати з фейськими невдахами, — закінчив за неї Флінн, прямуючи до вбудованого бару біля дальньої стінки. — Так, так. Ти це вже сто разів казала. Але тільки поглянь: ти тут, зависаєш з нами у нашій скромній обителі.
Незважаючи на свою безтурботну поведінку, Флінн колись успадкує батьківській титул: лорд Готорн. Це означало, що впродовж кількох останніх десятиліть Флінн робив усе можливе, щоб забути про цей дрібний факт — і про століття відповідальності, які цей факт потягне за собою. Він налив собі склянку, потім другу і простягнув її Брайс:
— Випий, гарнюне.
Рунн закотив очі. Але… була майже північ, Брайс була в їхньому будинку на одній з найнебезпечніших вулиць Старої Площі, а по місту розгулював убивця. Тож він прошипів:
— Тобі наказали
Вона махнула рукою, не торкаючись віскі, яке тримала у другій.
— Надворі мій імперський ескорт. Відлякає усіх, тож не хвилюйся.
Обидва його друга завмерли. Дракієць сприйняв це як запрошення забратися подалі і попрямував до більярдного столу, а Деклан повернув голову і подивився на Брайс. Рунн лише спитав:
— Хто?
Брайс легенько усміхнулася і спитала, збовтуючи віскі у склянці: — Невже цей будинок справді личить Обраному?
Губи Флінна смикнулися. Рунн застережливо зиркнув на нього, чекаючи, що той зараз почне розводитися про його статус Зоренародженого. За межами батьківської вілли і двору цей статус приносив Рунну лише постійні глузування друзів.
— Викладай, Брайс, — витиснув з себе Рунн. Найімовірніше, вона прийшла сюди, просто щоб побісити його.
Утім, вона відповіла не одразу. Ні, Брайс байдуже обводила пальцем коло на подушці, геть не помічаючи трьох фейських воїнів, які стежили за кожним її рухом. Трістан і Деклан були найкращими друзями Рунна, відколи він себе пам’ятав, і завжди прикривали його, не ставлячи жодних запитань. Те, що вони були прекрасно підготовленими і вмілими воїнами, було тут ні до чого, хоча вони рятували одне одного частіше, ніж Рунн міг порахувати. Спільне проходження Випробувань лише зміцнило їхній зв’язок.
Саме Випробування різнилося залежно від того, хто його проходив: для когось воно могло бути чимсь простим — на кшталт подоланням хвороби чи особистих проблем. Комусь потрібно було вбити змія чи демона. Що вищим за статусом був випробуванець, то складнішим було Випробування.
Рунн саме вчився володіти тінями у своїх ненависних родичів на Авалені, і двоє друзів були на острові разом із ним, коли вони всі втрьох пройшли Випробування, ледь не загинувши у процесі. Його кульмінацією стало те, що Рунн увійшов до оповитої туманом Печери Принців і вийшов звідти з Зоряним Мечем — і врятував їх усіх.
А коли через кілька тижнів він здійснив Занурення, його Якорем був Флінн, який першим пройшов цей обряд.
— Що відбувається? — загримів глибокий голос Деклана, перекриваючи музику і балачки.
На мить гоноровість Брайс зникла. Вона глянула на них: на їхній повсякденний одяг, на місця, де, як вона знала, вони ховали зброю навіть у власному домі, на їхні чорні чоботи із заправленими у них ножами. Потім перевела очі на Рунна.
— Я знаю цей погляд, — простогнав Флінн. — Він означає, що ти не хочеш, щоб ми чули.
— Ага, — відповіла Брайс, не зводячи з Рунна очей.
Деклан захлопнув ноутбук.
— Ти справді збираєшся вдавати з себе загадкову задаваку?
Вона по черзі поглянула на Деклана і Флінна, які були нерозлучні від самого народження.
— У вас двох придурків найдовші язики у місті.
— А я думав, тобі подобається мій язик, — підморгнув Флінн.
— Помрій, лордику, — самовдоволено усміхнулася Брайс.
Деклан захихотів, і Флінн у відповідь штовхнув його ліктем, а Брайс віддала йому склянку віскі.
Рунн відхлебнув води, прагнучи прояснити голову.
— Досить точити ляси, — гаркнув він і потягнув Брайс назад до своєї кімнати, дорогою відчуваючи, що його знову може накрити.