Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 21)
Перевертні-ягуари, які стояли на варті на вершині яскраво освітлених золотих сходів, що з’єднували реконструйований храм із віп-баром, відкинули чорний оксамитовий канат і пропустили Брайс. По обидва боки від суцільно золотого бару стояли двадцять скляних стільців, але зайнята була лише третина. Гістьми були ваніри усіх Домів. Утім, людей не було.
Окрім неї, якщо її взагалі рахувати за людину.
Її клієнт уже сидів у дальньому кінці бару. Темний костюм обтягував його громіздке тіло, довге чорне волосся було гладко зачесане назад і відкривало гострі риси обличчя й очі кольору чорнила.
Неквапливо підіймаючись до нього і молячись, щоб він був не з тих, хто зауважить, що вона технічно спізнилася на дві хвилин, Брайс подумки перераховувала усе, що знала про нього.
Максимус Терціан, двохсотлітній вампір; вічний холостяк; син лорда Седріана, найбагатшого серед панґерських вампірів і найжахливішого, якщо вірити чуткам. Відомого тим, що наповнював ванни у своїй гірській фортеці кров’ю людських незайманих дівчат і купався у їхній молодості…
— Містер Терціан, — вітаючись, промовила вона і подала руку.
Посмішка вампіра була настільки солодка, що Брайс припустила, що за ці століття тисячі жінок, побачивши її, самі скидали трусики.
— Міс Квінлан, — промуркотів він, узявши її руку і поцілувавши. Його губи надто затрималися на її пальцях, і Брайс придушила бажання відсмикнути руку. — Приємно зустрітися з вами во плоті, — він ковзнув поглядом до її шиї, а потім до глибокого декольте. — Хоча галерея вашої хазяйки повна витворів мистецтва, справжній шедевр — це ви.
Брайс схилила голову, вимушено всміхнувшись.
— Ви кажете це усім дівчатам.
— Тільки найапетитнішим.
Це була пропозиція щодо того, як може скінчитися цей вечір, якщо вона захоче: її висмокчуть і відтрахають. Брайс вирішила не повідомляти йому, що вже задовольнила цю потребу, тільки без кровоссання. Нехай кров залишається на місці, дякую, дуже дякую.
Вона полізла до своєї сумочки і дістала вузьку шкіряну теку — точну копію тих, в які у «Вороні» вкладали солідні рахунки для найособливіших клієнтів.
— Ваша випивка за мій рахунок, — з посмішкою промовила вона і підсунула теку до вампіра.
Максимус розгорнув її і вчитався у документи, які підтверджували його право власності на п’ятитисячолітній оніксовий бюст якогось давно померлого вампірського лорда. Ця угода стала справжнім тріумфом для Брайс після кількох тижнів роботи, упродовж яких вона розсилала повідомлення потенційним покупцям, закидаючи вудочки і дражнячи їх можливістю придбати рідкісний артефакт та випередити конкурентів. Вона накинула оком на Максимуса — і за допомогою численних телефонних дзвінків і повідомлень таки піймала його на вудочку, зігравши на його ненависті до інших вампірських лордів, крихкому его і нестерпній зарозумілості.
Тепер їй було нелегко стримувати посмішку, дивлячись, як Максимус —
Біля колони танцювала група молодих жінок у сяйливих неонових обручах, наповнених першосвітлом. Вони сміялися, співали і передавали одна одній пляшку ігристого вина.
У Брайс сперло у грудях. Колись вона планувала влаштувати свою вечірку з нагоди здійснення Занурення у «Вороні». Планувала бути такою ж розгнузданою, як ті жінки внизу, і розважатися з подругами одразу після Підйому і доти, доки вона або не вирубиться, або її не виженуть із клубу.
Чесно кажучи, саме на вечірці вона тоді й хотіла зосередитися. Більшість намагалася зосередитися радше на святкуванні, аніж на суцільному жаху самого ритуалу.
Але це був необхідний обряд. Тому що енергетичну сітку першосвітла генерувало чисте, нерозведене світло, що його під час Занурення випромінював кожен ванір. І лише під час Занурення з’являвся спалах першосвітла — справжня первісна магія. Вона могла як зцілювати, так і знищувати, і взагалі робити будь-що в цьому діапазоні.
Першу частку першосвітла, яку вилучали і законсервовували, завжди використовували для зцілення, решту потім передавали на електростанції для живлення світлових приладів, машин, механізмів і технічного обладнання; якусь частину використовували для заклинань, а якусь залишали для темних оборудок Республіки.
«Пожертва» першосвітла кожним громадянином була ключовим елементом ритуалу Занурення, почасти тому його завжди проводили в урядовому центрі: у стерильному приміщенні, де світло того, хто здійснював Занурення, поглиналося під час переходу до безсмертя й істинної сили. Усе відстежувалося елевсінською системою, здатного за допомогою вібрацій світової магії контролювати кожну мить обряду. Бувало, що родичі справді спостерігали за Зануренням через монітори у сусідній кімнаті.
Занурення було найлегшою частиною ритуалу: той, хто його виконував, падав у глибини власної сили. Але щойно він досягав дна, його смертне тіло спускало дух. І тоді починався зворотний відлік.
На те, щоб тіло повернулося до життя, лишалися лічені хвилини — поки мозок остаточно не помре через брак кисню. Шість хвилин на те, щоб промчати ментальною злітною смугою, єдина відчайдушна спроба злетіти з дна своєї сили угору до життя. Як не зробиш вдалий ривок — упадеш у бездонну чорну яму і чекатимеш смерті. Як не набереш достатній темп на цій злітній смузі — упадеш у бездонну чорну яму і чекатимеш смерті.
Ось чому хтось мав виступати у ролі Якоря — бути маяком, рятувальною мотузкою, амортизувальним тросом, який висмикне свого товариша нагору і поверне до життя, коли той відірветься від злітної смуги. Здійснити Занурення одному означало померти — сягнути самісінького дна своєї сили, де серце припиняє битися. Ніхто не знав, чи продовжувала втрачена назавжди душа жити там, унизу, чи вона помирала разом з тілом.
Ось чому Якорями зазвичай були члени родини — батьки, брати і сестри — або близькі друзі. Ті, хто не покинуть тебе напризволяще. Або держслужбовці, які мали юридичні зобов’язання діяти за протоколом. Дехто стверджував, що ці шість хвилин звуться Пошуком — що впродовж цього часу стикаєшся з самісінькими глибинами своєї душі. Але затримаєшся надовше — залишишся без жодних шансів вижити.
Лише після вдалого Підйому і повернення до порога життя, наповненого новою силою, досягалося безсмертя: процес старіння вповільнювався і заморожувався, а тіло ставало майже незнищенним, оскільки одразу після повернення було залите першосвітлом, таким яскравим, що могло осліпити, якщо дивитися неозброєним оком. Але наприкінці, коли глянцеві енергетичні панелі урядового центру поглинали першосвітло, усім винуватцям урочистостей діставалася на пам’ять лише прикра крапля першосвітла у пляшечці. Такий собі симпатичний сувенірчик.
Нині, на страшенно популярних вечірках, влаштованих на честь Занурення, як-от на тій, що відбувалася внизу, новоспечені безсмертні часто використовували виділену їм пайку власного першосвітла на пам’ятні сувеніри своїм друзям. На їхній вечірці Брайс планувала роздати сяйливі обручі та брелоки з написом «Поцілуй мою блискучу сраку!», а Даніка — сяйливі стопки для шотів.
Брайс умить сховала подалі давній біль, який стискав їй груди, коли Максимус різко захлопнув теку, закінчивши читання. У його руці з’явилася така ж тека, і він підштовхнув її до Брайс по сяйливій золотій барній стійці.
Брайс глянула на чек, вкладений у теку — на приголомшливу суму, яку він передав їй так, наче це була порожня обгортка від жувальної гумки, — і знову посміхнулася. Хоча всередині її трохи скорчило від того маленького факту, що вона не отримає жодного відсотка своїх комісійних за продаж цього бюста. Як і за продаж інших витворів мистецтв з галереї Джесіби. Ці гроші йшли деінде.
— Приємно мати з вами справу, містере Терціан.
Усе. Готово. Час повертатися додому, залазити у ліжко і, згорнувшись калачиком, притискати до себе Сирінкса. Найкращий спосіб відсвяткувати угоду, який їй зараз спадав на думку.
Але на теку лягла бліда, міцна рука.
— Ви вже йдете? — На обличчі Максимуса знову з’явилася та солодка посмішка. — Буде прикро, якщо така красуня, як ви, піде, коли я саме збирався замовити пляшечку «Серата».
Ігристе вино з півдня Вальбари коштувало приблизно від сотні золотих марок за пляшку. І, вочевидь, змушувало таких самовдоволених придурків, як він, думати, що воно було запорукою жіночої компанії.
Брайс підморгнула йому, намагаючись підтягнути теку з чеком до себе.
— Гадаю, якщо така красуня, як я, піде, прикро буде лише вам, містере Терціан.
Його рука лишалася лежати на теці.
— Зважаючи на те, скільки я заплатив вашій хазяйці, думаю, я маю право на певні привілеї.
Що ж, це, напевно, рекорд: за десять хвилин її двічі прийняли за повію. Вона не відчувала презирства до представниць найдревнішої професії, тільки повагу й іноді жаль, але те, що її прийняли за одну з них, могло призвести до трагічних наслідків. Утім, Брайс зуміла спокійно відповісти:
— На жаль, у мене ще одна зустріч.
Рука Максимуса ковзнула до її зап’ястка і досить міцно обхопила його, аби показати, що він самою думкою може переламати їй кістки.