Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 20)

Гант показав середній палець порожньому дверному отвору.

За мить він пробурмотів:

— Той маячок у воді, яку випила Квінлан, прибувши сюди — скільки у нас часу?

— Три дні, — відповів Ісая.

Роздивляючись свій ніж у піхвах, Гант промовив:

— Даніка Фендир була однією з найсильніших ванірів міста, і це ще навіть не здійснивши Занурення. На записі під кінець вона благала про пощаду, як людина.

Сабіна ніколи не оговтається від ганьби.

— Я не знаю демона, який убиває в такий спосіб, — розмірковував далі Гант. — Чи з такою легкістю зникає. Я не зміг знайти ніяких слідів. Він наче провалився назад у Хел.

Ісая сказав:

— Якщо за цим стоїть Бріґґс, незабаром ми дізнаємося, що це за демон.

Якщо Бріґґс узагалі заговорить. Коли його накрили у лабораторії, де він виготовляв бомби, він мовчав як риба, попри всі зусилля слідчих 33-го і Допоміжних сил.

— Я доручу всім вільним патрулям назирці наглядати за іншими молодими зграями у Допоміжних силах, — додав Ісая. — Якщо виявиться, що Бріґґс не причетний до вбивства, тоді це може бути лише першим з епізодів.

— А якщо ми знайдемо демона? — похмуро спитав Гант.

Ісая знизав плечима.

— Тоді подбаємо про те, щоб він більше не становив проблем, Ганте.

Пронизливий погляд Ганта став майже смертельним.

— А що з Брайс Квінлан — після того, як минуть три дні?

Ісая насуплено глянув на стіл і покривлений стілець.

— Якщо вона не дурна, то заляже на дно і не привертатиме уваги інших могутніх безсмертних до кінця своїх днів.

7

Чорні сходи, що тягнулися вздовж туманного берега Кістяного Кварталу, врізалися у коліна Брайс, яка стояла навколішках перед високою брамою зі слонової кістки.

За її спиною сірим дзеркалом простягалася річка Істрос, мовчазна у передранковому світлі.

Така ж тиха і нерухома, якою стала вона сама — спустошена і покірна долі.

Навколо клубочився туман, вкриваючи собою все, окрім обсидіанових сходів, на яких вона стояла, і різьбленої кістяної брами, що височіла у небо. Єдиним її супутником був гнилий чорний човен, який вона, за відсутності причальної тумби, прив’язала до сходів. Вона заплатила за нього — він стоятиме тут, поки вона не закінчить. Поки не скаже всього, що має сказати.

Царство живих лишилося за пів світу звідси, клуби туману закривали шпилі й хмарочоси міста, заглушуючи гудіння автівок і тисяч голосів. Вона залишила там усе, що мало цінність для простих смертних. Тут, серед женців і мертвих, воно нічого не вартувало.

Вона з радістю залишила все — особливо свій телефон, переповнений гнівом і ненавистю.

Останнє голосове повідомлення Ітана надійшло всього годину тому, вирвавши її з безсонного заціпеніння, в якому вона провела останні шість ночей, втуплюючись у темну стелю готельного номера, де жила разом з матір’ю. Ігноруючи всі дзвінки і повідомлення.

Утім, слова Ітана запали їй в голову, коли вона прослизнула до ванної кімнати і прослухала повідомлення:

«Не приходь завтра на Відплиття. Тебе там не чекають».

Вона знову і знову прослухувала повідомлення — перші слова, які луною відбивалися в її мовчазній свідомості.

Її мати, яка спала поруч, не прокинулася, коли Брайс тихим фейським поступом вийшла з номера, спустилася службовим ліфтом і вислизнула крізь нестережені задні двері у провулок. Вона не виходила з номера шість днів — просиділа, втупившись порожнім поглядом у квіткові шпалери готелю. І ось тепер, із сьомою зорею… Лише для цього вона і вийшла. Лише для цього пригадувала, як рухатися, як говорити.

Відплиття Даніки почнеться на світанку, а за ним — Відплиття інших членів зграї. І Брайс не буде поруч. Навіть якби вовки не заборонили їй приходити, вона би цього не витримала. Дивитися, як від пристані відштовхують чорний човен із тим, що залишилося від Даніки, як судять її душу, визнаючи її гідною чи негідною зійти на священний острів по той бік річки.

Тут панувала сама тиша. Тиша і туман.

Можливо, це і є смерть? Тиша і туман?

Брайс провела язиком по сухих, потрісканих губах. Вона не пам’ятала, коли востаннє щось пила. Коли їла. Пам’ятала лише матір, яка вмовляла її зробити ковток води.

Світло згасло всередині неї. Його загасили.

З тим самим успіхом вона могла дивитися у себе: Темрява. Тиша. Туман.

Брайс підняла голову і глянула на різьблену кістяну браму, витесану з ребер давно померлого левіафана, який водився у морських глибинах Півночі. Клуби туману ставали щільнішими, температура падала — як сповіщення про прибуття чогось древнього і жахливого.

Брайс і далі стояла навколішках. Схилила голову.

Її не чекали на Відплитті. Тому вона прийшла сюди, щоб попрощатися. Щоб віддати Даніці останню шану.

З’явився той, хто водився у тумані, і навіть річка за спиною Брайс затремтіла.

Брайс розплющила очі. І повільно підвела погляд.

Частина друга

ЗАПАДИНА

8

ДВАДЦЯТЬ ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ

Брайс Квінлан вивалилася з туалету в «Білому Вороні», за нею вивалився перевертень. Лев тикався носом у її шию і тримав її за талію своїми широкими руками.

Це був найкращий секс, який вона мала за останні три місяці.

А може, й довше. Можливо, вона з ним ще побавиться.

А може, варто спочатку дізнатися його ім’я. Хоча це не мало значення. Її зустріч мала відбутися у віп-барі на іншому боці клубу за… от лайно. Уже зараз.

Ритм музики, відбиваючись від різьблених колон, відгукувався в кістках Брайс невгамовним закликом, який вона ігнорувала і заперечувала. Як і кожного дня впродовж останніх двох років.

— Потанцюймо, — прогримів їй у вухо золотогривий лев, схопивши її за руку і потягнувши до переповненого древнього кам’яного танцмайданчика.

Брайс уперлася ногами в підлогу, наскільки їй дозволяли її туфлі на десятисантиметрових підборах.

— Ні, дякую. У мене ділова зустріч, — це була правда, хоча вона все одно йому відмовила би.

Кутик лев’ячого рота смикнувся, коли він обвів поглядом її до неможливого коротку чорну сукню і голі ноги, які лише мить тому обвивали його за талію. Помилуй її Урд, його вилиці були просто нереальні. Як і його золоті очі, які зараз звузилися від здивування.

— Ти ходиш на ділові зустрічі в такому вигляді?

Так, Брайс ходила, коли клієнти її начальниці наполягали на зустрічі у нейтральному місці, як-от «Ворон», побоюючись камер і заклинань, якими Джесіба нашпигувала галерею.

Брайс ніколи б не прийшла сюди — вона взагалі рідко сюди приходила — з власної волі. Вона потягувала була газовану мінералку, сидячи за стійкою звичайного бару, а не віпівського, розташованого на окремій платформі над підлогою, коли до неї підійшов цей лев зі своєю невимушеною усмішкою і широкими плечима. Брайс так потрібно було скинути напругу, що наростала з кожною хвилиною перебування у клубі, що вона, ледве встигнувши допити склянку, потягнула його до туалету. Він, зі свого боку, був страшенно радий їй прислужитися.

Брайс сказала леву:

— Дякую за скачку, — хай як би тебе звали.

Він не одразу зрозумів, що про серйозну зустріч вона говорила серйозно. Його засмаглі щоки зашарілися і він випалив:

— Я не можу тобі заплатити.

Тепер Брайс не зрозуміла, що він сказав. А тоді закинула голову назад і зареготала.

Просто чудесно: він подумав, що вона — одна з повій, які працювали на Різо. Священна проституція, як колись пояснив Різо: оскільки клуб був закладений на руїнах храму насолоди, його обов’язком було продовжувати традиції.

— Вважай, це за рахунок закладу, — промуркотіла вона, поплескавши лева по щоці, а тоді розвернулася до сяйливого золотого бару на скляній платформі, що висів під широкою стелею.

Вона не дозволила собі глянути у бік їхнього куточку між двома напіврозваленими колонами. Не дозволила собі подивитися, хто зараз міг там сидіти. Не Юніпер, яка цими днями була така зайнята, що мала час лише на нечасті бранчі, і точно не Ф’юрі, яка не спромагалася ні відповідати на її дзвінки і повідомлення, ні взагалі приїздити до міста.

Брайс повела плечима, відганяючи думки геть.