Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 22)

Усередині Брайс усе похололо, але вона не видала цього своїм запахом. Вона вже мала справу з вампірами й гіршими за них істотами.

— Заберіть свою руку, будь ласка, — останні два слова вона додала заради Джесіби, щоб принаймні звучати ввічливо — хоча б раз.

Але Максимус обвів її тіло поглядом, який належав усім владним безсмертним самцям.

— Декому подобається, коли жертва вдає з себе недоторку, — він знову посміхнувся до неї. — Так сталося, що я один із таких. Вам сподобається, обіцяю.

Брайс глянула йому у вічі, ненавидячи ту частинку себе, якій хотілося відсахнутися. Яка визнала його хижаком, а її — його здобиччю, і розуміла, що їй пощастить принаймні отримати шанс утекти, перш ніж її з’їдять з руками і ногами.

— Ні, дякую.

У віп-барі стало тихо. Повітря пульсувало — явна ознака того, що сюди прокрався якийсь більший, крутіший хижак. Чудово.

Можливо, це відволіче увагу вампіра настільки, що вона встигне висмикнути руку. І той чек. Якщо вона піде без нього, Джесіба з неї живцем шкуру здере.

І справді, Максимус перевів погляд на того, хто з’явився за її спиною. Вампір міцніше стиснув руку Брайс. Так сильно, що вона й сама озирнулася.

До іншого краю бару прямував темноволосий феєць. Дивлячись прямо на неї.

Вона ледь не застогнала. Не так, як стогнала до цього з тим левом у туалеті.

Феєць продовжував дивитися на неї, і верхня губа Максимуса піднялася, оголивши подовжені ікла, які він так відчайдушно прагнув встромити у неї.

— Ви — моя, — застережливо проричав він таким гортанним голосом, що вона ледве розібрала слова.

Феєць всівся за барною стійкою і замовив випивку срібноволосому бармену-сильфу. Брайс шумно видихнула.

— Це мій кузен, — сказала вона. — Розслабтеся.

— Що? — закліпав вампір.

Здивування дорого йому обійшлося: його хватка ослабла і Брайс, схопивши теку з чеком, сунула її в сумочку і відступила. Принаймні її фейська спадщина годилася на те, щоб швидко рухатися за такої потреби. Йдучи геть, Брайс промуркотіла через плече:

— І щоб ви знали — я не даю владним і агресивним.

Максимус знову загарчав, але він знав, ким був її «кузен». І не наважився піти за нею.

Хоча світ і вважав їх лише дальніми родичами, ніхто не смів займати рідню Рунна Данаана.

Якби вони знали, що Рунн був її братом — ну, формально неповнорідним братом, — до неї б не наблизився жоден чоловік. Але на щастя, світ вважав їх кузенами, і Брайс радо воліла, аби так тривало й далі. Не лише через те, ким був їхній батько, і те, що вона ще багато років тому пообіцяла тримати це в таємниці. І не лише через те, що Рунн був законною дитиною, довбаним Обраним, а вона… ні.

Рунн уже потягував своє віскі, не зводячи з Максимуса пронизливих синіх очей, які обіцяли смерть.

Брайс подумувала, чи не дозволити Рунну нагнати Максимуса, аби той прожогом побіг назад до батьківського замку жахіть, але ж вона так гарувала над цією угодою. Вона підбила цього недоумка заплатити майже на третину більше, ніж вартував той бюст. Один дзвінок Максимуса своєму банкіру — і чеком у її сумочці можна буде лише підтертися.

Тож Брайс підійшла до Рунна, зрештою відвернувши його увагу від вампіра.

Її брат був у чорній футболці і темних джинсах. З-під обтислої тканини випиналися м’язи, які були предметом заздрості інших фейрі та об’єктом захопленого споглядання відвідувачів віп-бару. Золотиста шкіра його рук була вкрита татуюваннями — забиті рукави були яскраві і доволі гарні, щоби збісити їхнього батька. Разом із рядком кілець у загостреному вусі і прямим чорним волоссям до поясу, що було зголене з одного боку, усе це буквально кричало: «Пішов ти, татку!»

Але Рунн усе одно був фейцем. Який був на п’ятдесят років старший від неї. Який поводився як зарозумілий хрін щоразу, коли вона наштовхувалася на нього чи його друзів і не могла цього уникнути.

— Так-так-так, — промовила Брайс, кивком подякувавши бармену, коли перед нею з’явилася нова склянка мінералки. Вона зробила ковток, побулькавши, аби змити залишковий присмак лева і альфа-козла. — Погляньте, хто вирішив припинити тягатися по позерських рок-клубах і почати зависати з крутими чуваками. Здається, до Обраного нарешті дійшло.

— Завжди забуваю, яка ти діставуча, — сказав Рунн замість привітання. — І хоча це тебе не стосується, я не веселитися прийшов.

Брайс уважно подивилася на брата. Сьогодні він був без Зоряного Меча — і з зовнішнього вигляду, як не рахувати виразних рис, успадкованих від роду Зоренароджених, його навряд чи можна було назвати помазаником Богині Місяця чи генів на те, щоб вести народ фейрі до нових висот. Але вони кілька років нормально не спілкувалися. Можливо, його знову затягнули у вир влади. Це було би прикрістю з огляду на те, чого йому вартувало з того виру вирватися.

— Ти прийшов, щоб зіпсувати мені вечір чи з іншої причини? — спитала Брайс.

Рунн пирхнув.

— Бачу, тобі досі подобається грати роль розпусної секретарки.

Розбещений гівнюк. Упродовж кількох чудесних років вони були найкращими друзями, солодкою парочкою проти Мудака Номер Один — фейця, також відомого, як їхній батько, — але це лишилося давно у минулому. Рунн про це подбав.

Брайс насуплено глянула вниз на переповнений танцмайданчик, шукаючи у натовпі очима двох друзів Рунна, які всюди волочилися за ним і були ще тими скалками у дупі.

— Як ти взагалі сюди пройшов? — Навіть фейський принц мав вистояти у черзі до «Ворона». Колись Брайс із задоволенням спостерігала, як самозакоханих фейських придурків розвернули біля дверей.

— Різо — мій приятель, — промовив Рунн. — По вівторках ми з ним граємо у покер.

Звісно ж, Рунну якимсь чином вдалося потоваришувати з власником клубу. Різо був рідкісним перевертнем-метеликом і свої маленькі розміри компенсував широкою вдачею: постійно сміявся, пурхав по клубу і танцював над натовпом, живлячись його веселощами, наче нектаром. Утім, до свого близького оточення він ставився прискіпливо — любив збирати у компаніях цікавих особистостей і таким чином розважався. Брайс із Данікою не пройшли відбір до його покерного клубу, але з високою імовірністю туди входила Ф’юрі. Шкода, що вона не відповідала на її дзвінки і Брайс не могла її розпитати.

Максимус рушив до золотих сходів, сердито зиркнувши у їхній бік, і Рунн вищирився до нього.

— Кілька хвилин тому мені подзвонив Різо і сказав, що ти тут. З цим потворним упирем.

— Що-що? — у її голосі почулося здивування. Утім, не через те, що, за словами її брата, сказав Різо. Вона сильно сумнівалася, що дипломатичний власник клубу висловився саме так. Він радше міг сказати: «З нею дехто, хто може покласти край вечірці». А для Різо це було все одно що Хел.

Рунн продовжив:

— Різо не міг ризикувати й витурити Терціана в три шиї — він дав зрозуміти, що цей виродок розпускає руки і що тобі потрібна допомога, — очі її брата хижо зблиснули. — Хіба ти не знаєш, чим займається його татусь?

Брайс усміхнулася, але її очі лишилися невеселими. Нині вони завжди були такими.

— Знаю, — солодко протягнула вона.

Рунн гидливо похитав головою. Брайс подалася вперед і взяла склянку води, контролюючи кожен рух, аби не виплеснути ту воду братові в обличчя.

— Хіба тобі не час додому? — спитав Рунн. — Сьогодні будній день. Тобі ж на роботу через шість годин.

— Дякую, мамусю, — іронічно промовила Брайс. Але повернутися додому і зняти ліфчик звучало справді заманливо. Сьогодні вона знову прокинулася до світанку, задихана і мокра від поту, та й день був не кращий. Можливо, сьогодні вона настільки заморилася, що зможе нормально заснути.

Але побачивши, що Рунн нікуди не збирається, Брайс зітхнула:

— Кажи, що хотів.

Мала бути інша причина, чому Рунн спромігся прийти сюди, — завжди була, враховуючи те, ким був їхній батько.

Рунн потягнув віскі.

— Король Осені хоче, щоб ти залягла на дно. До Саміту лишилося трохи більше місяця, і йому не потрібно, щоб під ногами плуталися усякі некеровані особи.

— Який стосунок Саміт має до мене? — Ця зустріч на вищому рівні відбувалася кожні десять років. Вальбарські владні сили збиралися для обговорення різних питань і політичних курсів за наказом астері. Кожна територія Республіки проводила власний Саміт за змінним графіком, тож щороку у світі десь відбувалася одна така зустріч — і всі вони були Брайс до одного місця.

— Король Осені хоче, щоб усі пов’язані з фейрі, поводилися якнайкраще — за чутками астері відправляють сюди кількох своїх довірених командирів, і він хоче, аби ми мали вигляд хороших, слухняних підданих. Правду кажучи, Брайс, мені начхати. Мені просто доручили передати тобі, щоб ти не… влізла у халепу до закінчення Саміту.

— Тобто, щоб не утнула нічого ганебного.

— По суті — так, — погодився він, зробивши ще ковток. — І послухай: напередодні Самітів завжди киплять пристрасті, тож будь обережна, добре? З усіх щілин вилазять охочі заявити про свої наміри. Будь напоготові.

— Не знала, що татусь дбає про мою безпеку, — раніше цього ніколи не було.

— Не дбає, — сказав Рунн, піджавши губи, і срібне кільце у нижній ворухнулося. — Але я його змушу.

Брайс замислилася про гнів у його синіх очах — він був спрямований не на неї. Отже, Рунн ще не підкорився. Не купився на велич Обраного. Вона зробила ковток води.

— Відколи це він до тебе дослухається?