Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 23)
— Брайс. Просто тримайся подалі від неприємностей — по всіх фронтах. З якоїсь невідомої причини цей Саміт для нього важливий. Поза всіма тими бздурами щодо зразкової поведінки, він увесь на нервах, — Рунн зітхнув. — Востаннє я бачив його таким роздратованим два роки тому, коли…
Він схаменувся й осікся. Але Брайс зрозуміла, що він мав на увазі. Два роки тому, коли загинула Даніка. І Коннор.
Склянка в її руці тріснула.
— Спокійно, — пробурмотів Рунн. — Спокійно.
Але вона не могла припинити стискати склянку, не могла змусити себе не піддаватися хвилі первісної люті, яка все зростала, зростала і…
Важка кришталева склянка вибухнула в її руці, вода бризнула на золоту барну стійку. Бармен різко обернувся, але лишився на місці. Ніхто з присутніх не смів навіть краєм ока глянути в їхній бік — на Кронпринца вальбарських фейрі.
Рунн схопив рукою Брайс за підборіддя.
Її жахлива, нікчемна фейська частина підкорилася його наказу, тіло поверталося до інстинктів, вихованих у ній, попри відчайдушні спроби Брайс їх ігнорувати.
Вона глибоко вдихнула, ще раз, і ще раз. Звуки були рвані й судомні.
Але з кожним подихом гнів, що її засліплював, ущухав. Відкочувався геть.
Рунн дивився їй у вічі, поки вона не перестала гарчати і не змогла чітко бачити. Потім він повільно відпустив її — і сам глибоко зітхнув.
— Прокляття, Брайс.
Вона підвелася на хиткі ноги і поправила ремінь сумочки на плечі, впевнившись, що невиправдано щедрий чек Максимуса досі всередині.
— Повідомлення отримано. Я заляжу на дно і буду розумницею до самого Саміту.
Рунн насупився й зі звичною фейською грацією зісковзнув зі стільця.
— Я проведу тебе додому.
— Не треба, — до того ж до її квартири ніхто не був вхожий. Формально це навіть була
Але Рунн проігнорував її відмову й обвів очима бар.
— Де твоє пальто?
Вона стиснула зуби.
— Я його не брала.
— Але ж весна тільки-но почалася.
Вона протупотіла повз нього, шкодуючи, що не взула замість туфель чоботи.
— Тоді добре, що я встигла хильнути для зігріву, еге ж? — Брехня. Вона не торкалася випивки майже два роки.
Утім, Рунн цього не знав. Й інші теж.
Він подався за нею.
— Оце ти дотепниця. Я радий, що з тих грошей, вбуханих у твою освіту, вийшла якась користь.
Брайс рушила вниз золотими сходами.
— Принаймні я навчалася в університеті, а не сиділа вдома на купі татусевих грошенят, граючи у відеоігри зі своїми недоумкуватими друзями.
Рунн загарчав, але Брайс була вже на середині сходів. За мить вона вже пробиралася крізь натовп, що танцював між колонами, а потім проскочила по сходах до заскленого внутрішнього дворика — з древніми кам’яні стінами, що лишилися від храму, з обох боків — і до здоровезних залізних дверей. Вона не стала затримуватися, щоб подивитися, чи не відстав Рунн, і перш ніж вислизнути надвір, помахала викидайлам, які були покручами вовків з демонаками. Вони помахали їй у відповідь.
Викидайли були хорошими хлопцями — раніше, коли Брайс випадала шалена нічка, вона завжди дбали про те, щоб вона сіла у таксі. І щоб водій точно розумів, що станеться, якщо вона не потрапить додому цілою і неушкодженою.
Вона пройшла квартал, перш ніж відчула, що Рунн її наздоганяє — відчула бурю його енергії. Він тримався на певній відстані, щоб ніхто не зрозумів, що вони разом, але й достатньо близько, щоб вона відчувала його запах і роздратованість.
Принаймні потенційні хижаки триматимуться від неї подалі.
Брайс дійшла до свого будинку, вестибюль якого був зроблений зі скла й мармуру, і Маррін, консьєрж-перевертень з родини ведмежих, відчинив їй двері й по-дружньому помахав з-за своєї конторки. Затримавши руку на скляних дверях, Брайс озирнулася і побачила Рунна, який стояв, спершись на пофарбований чорний ліхтарний стовп. Він підняв руку в жалюгідній подобі прощального жесту.
Брайс показала йому середній палець і зайшла у вестибюль. Швидко привітавшись із Марріном, вона піднялася на ліфті до пентхауса п’ятьма поверхами вище і вийшла у невеличкий кремовий коридор. Брайс зітхнула, вгрузнувши підборами у плюшевий синій килимок що лежав між її квартирою і квартирою навпроти, і відкрила сумочку. При світлі кулі першосвітла, яка лежала у вазі на пристінному столі з чорного дерева і своїм сяйвом золотила білу орхідею, навислу над нею, Брайс знайшла ключі.
Вона відімкнула двері — спершу ключем, а потім приклавши пальця до сенсора біля ручки. Важкі замки і заклинання, зашипівши, зникли, і вона увійшла до своєї темної квартири. У ніс ударив приємний аромат бузкової олії з розпилювача, а Сирінкс привітно завив, вимагаючи, щоб його негайно випустили з вольєра. Але Брайс лише притулилася спиною до дверей.
Її бісило те, що Рунн — вона це знала напевно — досі був унизу. Довбаний Кронпринц Владних і Агресивних Альфа-козлів причаївся десь на вулиці й витріщається у її великі панорамні вікна, чекаючи, коли ввімкнеться світло.
Якщо вона цього не зробить, за три хвилин неодмінно пролунає його стукіт у двері. Марріну вистачить розуму не ставати йому на заваді. Тільки не Рунну Данаану. Для нього двері завжди були відчинені — будь-які й повсякчас.
Але вона була не в настрої сваритися. Не сьогодні.
Брайс увімкнула світло, клацнувши по панелі біля дверей. Перед нею постала світла дерев’яна підлога, білі плюшеві меблі й такі ж білі стіни. Усе було в такому ж ідеальному стані, як і того дня, коли вона переїхала сюди — майже два роки тому, — й аж ніяк їй не по кишені.
За все це сплатила Даніка. Своїм триклятим заповітом.
Сирінкс гурчав, хитаючи клітку. Ще один владний і агресивний альфа-козел. Але принаймні маленький і пухнастий.
Зітхнувши, Брайс скинула туфлі, нарешті розстебнула ліфчик і пішла випускати маленького звіра з вольєра.
9
— Благаю.
Стогін чоловіка було ледве чутно через кров, що наповнила його рот і ніздрі. Але він спробував знову:
— Благаю.
Кров з меча Ганта Аталара крапала на вже просочений нею килим в обшарпаній квартирі, розташованій у районі Асфоделевих Луків. Криваві бризки вкривали забрало його шолома, крізь який він дивився на єдиного вцілілого.
Який стояв на колінах.
По підлозі були розкидані тіла його приятелів, в одного з них з обрубка шиї досі юшила кров. Його голова лежала на протисненому дивані, скотившись виряченим обличчям у сплющені з роками подушки.
— Я все вам розкажу, — заблагав чоловік, схлипуючи і затискаючи рукою рану на плечі. — Вони сказали не все, але я скажу.
Перекриваючи запах крові, кімнату наповнював чоловічий жах, який відгонив затхлою сечею у провулку.
Рука Ганта у рукавичці міцніше стиснула клинок. Чоловік це помітив і затремтів, на його штанях розпливлася пляма, світліша за кров.
— Я розкажу вам більше, — знову спробував він.
Гант щосили вперся ногами у підлогу і різонув мечем.
На підлогу з вологим хлюпотом вивалилися нутрощі чоловіка. Але той продовжував кричати.
Тож Гант продовжив роботу.
Гант дістався казарм Коміція непоміченим.
О цій порі місто принаймні вдавало, що спить. І ті п’ять будівель, з яких складався комплекс Коміціуму, — теж. Але камери, якими були нашпиговані казарми 33-го Легіону — що розташовувалися у другій з п’яти шпилястих веж Коміціуму — все бачили. І все чули.
У тьмяно освітлених коридорах, облицьованих білою плиткою, не було й натяку на метушню, яка здійметься тут на світанку.
Забрало шолома покращувало чіткість зображення, а його аудіорецептори вловлювали звуки з-за зачинених дверей спалень по обидва боки коридору: вартові нижчого рівня грали в якусь відеогру, щосили намагаючись притишувати голоси, лаючись одне на одного; жінка на чергуванні говорила по телефону; двоє янголів виносили одне одному мізки; заливалися кілька хропунів.
Гант проминув двері власної спальні, направляючись натомість до спільної ванної кімнати у центрі довгого коридору, потрапити до якої можна було лише через залу відпочинку. Уся надія залишитися непоміченим згасла, коли він побачив золотисте світло, яке просочувалося з-під зачинених дверей, і почув голоси за ними.
Зайшовши до зали відпочинку, Гант побрів повз розставлені дивани і стільці до ванної кімнати, надто втомлений і брудний, щоб вітатися.
На потертому зеленому дивані перед телевізором розтягнулася Наомі, розкинувши свої чорні крила. Поруч із нею, відкинувшись у кріслі, сиділа Вікторія, дивлячись спортивні хроніки доби, а на іншому кінці дивана розташувався Юстиніан, досі у своїх чорних легіонерських обладунках.