Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 151)

— Ви з Данікою були моїми подругами, — сказала Ф’юрі, і її голос зірвався. — Ви, наче двійко дурненьких цуценят, увірвалися в моє впорядковане життя, а потім одна з вас загинула, — вона вищирилася. — І. Я. Не. Змогла. 3. Цим. Впоратися.

— Ти була мені потрібна. Я хотіла, щоб ти була поруч. Даніка померла, але здавалося, що я втратила також і тебе, — Брайс не опиралася сльозам, які обпікали їй очі. — Ти зникла, наче нічого й не було.

— Неправда, — Ф’юрі шумно видихнула. — Прокляття, Юніпер тобі взагалі нічого не розповідала? — Брайс мовчала у відповідь, і вона знову вилаялася. — Слухай, ми з нею пропрацювали багато моїх косяків, ясно? Я знаю, що вчинила паршиво, коли ось так зникла, — вона провела рукою по волоссю. — Просто все це… набагато складніше, ніж ти думаєш, Брайс.

— Як скажеш.

Ф’юрі схилила голову набік.

— Мені подзвонити Юніпер?

— Ні.

— Не буде повторення того, що було дві зими тому?

— Ні.

Певно, Юніпер розповіла їй про ту ніч на даху. Вочевидь, вони все одна одній розповідали.

Брайс дістала баночку мигдалевої пасти, відкрутила кришку і сунула ложку.

— Що ж, повеселися там на Саміті. Побачимося ще через два роки.

Ф’юрі не посміхнулася.

— Не змушуй мене пошкодувати про те, що я тобі розказала. Брайс подивилася у темні очі подруги.

— Я з цим покінчила, — знову повторила вона.

Ф’юрі зітхнула.

— Гаразд, — задзижчав її телефон, і вона, глянувши на екран, сказала: — Повернуся через тиждень. Тоді й зустрінемося, добре? Уже без криків одна на одну.

— Звісно.

Ф’юрі рушила до дверей, але на порозі зупинилася.

— Усе налагодиться, Брайс. Знаю, що останні два роки були паскудні, але усе налагодиться. Я через це пройшла — і обіцяю, що стане краще.

— Гаразд, — промовила Брайс і, побачивши на зазвичай холодному обличчі Ф’юрі справді занепокоєний вираз, додала: — Дякую.

Виходячи з дверей, Ф’юрі приклала телефон до вуха.

— Так, уже йду, — сказала вона комусь. — Тоді, може, ти заткнешся і я сама поїду, щоб встигнути вчасно, придурку?

У дверне вічко Брайс бачила, як вона зайшла у ліфт. Потім перетнула кімнату і спостерігала з вікна, як Ф’юрі сіла у шикарну чорну спортивну автівку, завела двигун і з ревом помчала вулицею.

Брайс подивилася на Сирінкса. Химера завиляла своїм лев’ячим хвостиком.

Ганта віддали. Чудовиську, яке він ненавидів і боявся найбільше.

— Я з цим покінчила, — сказала вона Сирінксу.

Брайс глянула на диван і практично побачила, як Гант сидить у кепці, перекрученій задом наперед, і дивиться по телевізору матч. Побачила, як він усміхається, озирнувшись до неї через плече.

Кипучий вогонь у її жилах зупинився — і змінив напрямок. Вона не втратить ще одного друга.

Особливо Ганта. Нізащо не втратить.

Хоч би що він скоїв, хоч би що чи кого обрав, навіть якщо це буде останній раз, коли вона його побачить… вона цього не допустить. Потім нехай простує у Хел, але вона це зробить. Заради нього.

Сирінкс скавчав, ходячи по колу й клацаючи кігтями по паркету.

— Я обіцяла Ф’юрі не робити дурниць, — промовила Брайс, дивлячись на тавро звільнення на шкурі Сирінкса. — Я не казала, що не робитиму щось розумне.

71

Усю ніч Ганта вивертало.

Остання ніч у камері — найімовірніше, останній безпечний прихисток до кінця його днів.

Він знав, що буде після Саміту. Коли Сандріель забере його до своєї фортеці у туманній дикій гірській місцевості на північному заході Панґери. До міста з сірого каменю у її центрі.

Зрештою, він прожив там більше п’ятдесяти років.

Вона поставила слайд-шоу на коридорному екрані на повтор, тож він знову, знову і знову бачив Брайс. Бачив те, як вона дивилася на нього на останніх фото — наче він не був цілковитою нікчемою.

Сандріель зробила це не лише для того, щоб помучити його демонстрацією того, що він втратив.

Це було нагадування. Про те, хто стане мішенню, якщо він не підкориться. Якщо опиратиметься. Якщо дасть відсіч.

На світанку нудота припинилася. Він умився над маленькою раковиною. Потім йому принесли змінний одяг. Його звичні чорні обладунки. Без шолома.

Його спина безперестанно свербіла, коли він одягався, тканина зачіпала крила, які набували форми. Невдовзі вони повністю відновляться. Після цього тиждень ретельної фізіотерапії — і він знову буде в небі.

Якщо Сандріель колись випустить його зі своїх підземель.

Одного разу вона вже втратила його, коли продала, щоб розплатитися з боргами. У нього не було особливих ілюзій, що вона дозволить, аби це повторилося. Принаймні поки не знайде спосіб зламати його за те, що він громив її війська на горі Гермон. За те, що вони з Шахарою були за крок від того, щоб повністю її знищити.

По нього прийшли лише під вечір. Ніби Сандріель хотіла, щоб він промучився в очікуванні цілий день.

Гант дозволив знову закувати його у кайдани з горсіанського каменю. Він знав, що станеться, якщо він хоча б поворухнеться не так. Магія металу зруйнує його кров і кістки, а його мозок перетвориться на бульйон і витече через ніс.

Десять озброєних охоронців вивели його з камери і повели до ліфта. Де на нього, з посмішкою на гарному засмаглому обличчі, чекав Поллукс Антоній — золотоволосий командир тріаріїв Сандріель.

Гант добре знав цю смертельну, жорстоку посмішку. І щосили намагався її забути.

— Скучив за мною, Аталаре? — спитав Поллукс. Ясний голос давав хибне уявлення про свого власника, усередині якого ховався монстр. Молот лютував на полі битви і насолоджувався кожною секундою кривавої бійні, її страхом і болем. Від нього не вдавалося врятуватися більшості ванірів. І жодній людині.

Але Гант стримав свою лють, свою ненависть до цієї самовдоволеної янгольської фізіономії і навіть бровою не повів. У кобальтових очах Поллукса спалахнув вогник роздратування, і його білі крила смикнулися.

Сандріель чекала у вестибюлі Коміціуму. Призахідне сонце сяяло у її довгих кучерях.

У вестибюлі. Не на посадковому майданчику. Щоб він міг побачити…

Міг побачити…

Юстиніана, який досі висів на хресті. Його зогниле тіло.

— Ми подумали, що ти захочеш попрощатися, — промуркотів Поллукс у вухо Ганта, коли вони рушили через вестибюль. — Примара, звісно, на дні моря, але я впевнений, що вона знає, що ти за нею сумуватимеш.

Гант пропустив слова Поллукса крізь себе, не заглиблюючись у сказане. Це був лише початок. I Поллукс, і Сандріель тільки починали.

Побачивши Ганта, Архангелиця усміхнулася. Порівняно з її хижим виразом, самовдоволена посмішка Поллукса здавалася дуже навіть приємною. Але Сандріель нічого не сказала і лише розвернулася до виходу.

Надворі на холостому ходу стояв броньований транспортувальний фургон із широко розчиненими задніми дверима. Чекаючи на нього — оскільки він явно не міг літати. З насмішкуватого блиску в очах Поллукса Гант здогадався, хто його супроводжуватиме.

Вестибюль був заповнений янголами з усіх п’яти веж Коміціуму.

Гант помітив, що Михея серед них не було. Боягуз. Мабуть, покидьок вирішив не плямуватися спогляданням на той жах, який сам заподіяв. Але майже у центрі натовпу, з похмурим обличчям стояв Ісая. Наомі, яка теж була серед присутніх, стримано кивнула Ганту.

Це було все, на що вона наважилася, — єдиний спосіб попрощатися, який вони мали.

Янголи мовчки спостерігали за Сандріель. За Поллуксом. За ним. Вони прийшли не для того, щоб глумитися, щоб побачити його відчай і приниження. Вони теж прийшли попрощатися.

Кожен крок до дверей здавався вічністю і був Ганту нестерпним. Огидним.

Це він у всьому винен, він накликав біду на себе і своїх побратимів, і розплачуватиметься за це ще довго, довго, довго…