Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 14)

А перед ліжком, на рваному килимку, розтерзаний на ще менші шматки лежав той, хто захищав Даніку… Брайс знала, що це був Коннор.

Упізнала вона й безладну купу праворуч від ліжка, ближче до Даніки… Це був Торн.

Погляд Брайс застиг. І не рухався.

Мабуть, час зупинився. Мабуть, вона сама померла. Вона не відчувала свого тіла.

Здалеку долинув якийсь глухий брязкіт. Не з квартири, а з коридору.

Брайс зрушила з місця. Квартира викривлялася, звужуючись і розширюючись, ніби дихала, і з кожним її подихом піднімалася підлога, але Брайс вдавалося йти вперед.

Маленький кухонний столик був розбитий на друзки. Тремтливими, слизькими від крові пальцями Брайс обхопила дерев’яну ніжку стола, безшумно підняла її і, тримаючи напоготові, визирнула у коридор.

Перед очима все плило, і вона кілька разів кліпнула, аби сфокусувати зір. Довбані наркотики…

Кришка люка сміттєпроводу була відкрита. Іржаві металеві дверцята були заляпані кров’ю, яка пахла вовком, а криваві відбитки, не схожі на людські, вели кахляною підлогою до сходів.

Усе це було справжнім. Стоячи біля дверей, Брайс хиталася і знову й знову кліпала.

Справжнім. А отже…

Вона побачила себе здалеку: як вибігає у коридор, як вдаряється у стіну навпроти і відскакує від неї, а тоді мчить до сходів.

Напевно, вбивця, хто б ним не був, почув, як вона повертається, і сховався у сміттєпроводі, чекаючи нагоди вистрибнути й напасти на неї або вислизнути непоміченим…

Брайс вибігла на сходи. Сяйливий білий туман застилав очі. Він пробивався крізь усі заборони, нехтував усіма попереджувальними дзвіночками.

Скляні двері у кінці сходів уже були розбиті. Надворі кричали люди.

Брайс стрибнула зі сходового майданчика і побігла вниз.

Її коліна хрустіли і підгиналися, а босі ступні різалися об осколки на підлозі вестибюля. Скло сильно рвонуло шкіру, коли вона кинулася крізь двері на вулицю. І роззирнулася…

Люди ахали, дивлячись кудись праворуч. Інші кричали. Автівки зупинилися, водії і пасажири витріщалися у бік вузького провулка між будинком і сусідньою будівлею.

Їхні обличчя розпливалися і розтягувалися, перетворюючи їхній жах на щось гротескне, щось дивне, первісне і…

Це були не галюцинації.

Брайс помчала через вулицю, слідуючи за криками і смородом…

Кожен вдих розривав легені, а Брайс усе бігла провулком, обминаючи купи сміття. Той, кого вона переслідувала, не сильно відірвався.

Де ж він, де ж він?

Логічні думки виринали одна за одною і стрічками майоріли у неї над головою. Брайс уважно читала їх, наче біржовий курс на екрані на стіні будівлі десь у ЦДР.

Хай просто покажеться — нехай навіть вона не зможе його вбити. Хай просто покажеться — тільки щоб ідентифікувати виродка, заради Даніки…

Брайс добігла до кінця провулка і звернула на пожвавлений Центральний Проспект — вулицю, повну квапливих перехожих і сигналів автівок. Вона перестрибувала через капоти, видираючись на дахи численних машин. Кожен її рух був плавний, наче один із її танцювальних па. Занурення, поворот, вигин — тіло її не підводило. Не підводило, поки вона, слідуючи за гнійним смородом створіння, бігла іншими провулками. Далі і далі.

Вони вже були майже біля річки. Повітря неподалік вибухнуло гарчанням і громовим ревом. Вони долинули із сусіднього провулка, чи радше з глухого кута між двома цегляними будівлями.

Брайс занесла ніжку стола, шкодуючи, що натомість не взяла меч Даніки, і замислившись, чи взагалі встигла подруга вийняти його з піхов…

Ні. Меч був у галереї. Даніка проігнорувала попередження Джесіби й залишила його у комірчині. Брайс кинулася за ріг.

Усюди кров. Скрізь.

А на півдорозі до глухого кута…. не ванір. Вона раніше таких не бачила.

Демон? Якась дика істота з гладкою, напівпрозорою сірою шкірою. Вона пересувалася на чотирьох довгих лапах, але віддалено нагадувала людиноподібну. І вона кимсь ласувала.

Малахимом.

Кров вкривала лице янгола, просотуючи його волосся і заливаючи набряклі, побиті риси обличчя. Його розкинуті білі крила були зламані, а богатирське тіло вигиналося дугою в агонії, поки його груди розривав звір, у пащі якого було повно кришталево-прозорих ікл, які з легкістю вгризалися у шкіру і кістки.

Брайс не думала, не відчувала.

Вона рухалася швидко, як тренував її Рендалл, і була нещадною, якою він навчив її бути.

Вона вдарила істоту по голові з такою силою, що затріщали і деревина, і череп тварюки.

Удар збив істоту з янгола і перекинув на землю. Її задні лапи заплуталися, а передні — руки — продерли лінії у бруківці.

У створіння не було очей. Тільки ніс — гладкі кістяні виступи над глибокими щілинами.

А кров, яка потекла з його скроні… була прозорою, не червоною.

Брайс важко дихала, малахим стогнав у безмовному благанні, поки створіння принюхувалося до неї.

Брайс відчайдушно кліпала, подумки вмовляючи світлошукач і корінь радості вийти з її кровообігу, а зображення перед очима перестати розмиватися…

Потвора стрибнула. Не до неї — до янгола. Просто до грудей і серця, до яких він намагався дістатися. Це була значно важливіша здобич.

Брайс рвонула вперед, знову замахнувшись ніжкою стола. Від удару по черепу їй боляче віддало в руку. Істота заревіла і сліпо кинулася на неї.

Брайс ухилилася, але гострі прозорі ікла розпороли їй стегно.

Вона закричала, втрачаючи рівновагу, і знову замахнулася, коли створіння стрибнуло знову, цього разу цілячись їй у горло.

Ніжка стола врізала по тих гострих зубах. Демон заверещав, так голосно, що ледь не луснули барабанні перетинки в її фейських вухах, і Брайс міцно заплющила очі, не наважуючись навіть глянути.

Почувся скрегіт кігтів, сичання, а тоді все затихло.

Розплющивши очі Брайс побачила, що потвора саме завертала за край цегляної будівлі, біля якої лежав малахим. Вона могла би простежити за ним, могла би тримати його у полі зору досить довго, поки не нагодяться Допоміжні сили чи 33-й Легіон…

Брайс наважилася зробити крок, коли янгол знову застогнав. Він тримався рукою за груди, слабко затискаючи рану. Не достатньо сильно, щоб зупинити кров, яка юшила після смертельного укусу. Навіть з його здатністю швидко відновлюватися, навіть якщо він уже здійснив Занурення, рани були настільки серйозні, що могли виявитися смертельними.

Істота зникла між будівлями на сусідній вулиці, і звідти почувся крик.

Уперед, уперед, уперед.

Обличчя янгола було таке побите, що радше нагадувало шматок набряклої плоті.

Ніжка стола плюхнулася у калюжі янгольської крові, коли Брайс кинулася до нього, закусивши губи, щоб не закричати від пекучого болю у своєму розпоротому стегні. Туди наче плеснули кислотою, що роз’їдала її шкіру і кістки.

Свідомість Брайс охопила нестерпна, непроглядна темрява, оповиваючи її густим мороком.

Але вона притисла долоню до рани на грудях янгола, намагаючись абстрагуватися від мокрої розірваної плоті й понівечених кісток його розтятих грудей. Істота прогризала шлях до його серця…

— Телефон, — видихнула вона. — У вас є телефон?

Біле крило янгола було таке пошматоване, що радше здавалося купою з червоних клаптів. Але він трохи відсунув його, відкриваючи доступ до кишені його чорних джинсів, з якої ви-пиралося щось квадратне.

Брайс сама не розуміла, як їй вдалося дістати телефон однією рукою. Час то пришвидшувався, то вповільнювався і зупинявся. З кожним подихом її ногу пронизував біль.

Але Брайс, стиснувши стильний чорний пристрій кволими пальцями, набрала номер екстреної служби, від зусиль ледь не зламавши свої червоні нігті.

Після першого гудка чоловічий голос відповів:

— Служба порятунку Міста Півмісяця…

— Допоможіть, — її голос обірвався. — Допоможіть.

На тому кінці настала пауза.

— Міс, уточніть, будь ласка, де ви і що сталося.