Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 138)
Слова проривалися крізь схлипування.
Вона не вагалася, знаючи, що це стародавній ритуал. Вона прочитала про нього в архіві галереї. Звідти ж вкрала і Марку Смерті.
За словами чаклунки, її Джесібі подарував сам Підземний Король, коли вона присягнула на вірність Дому Полум’я і Тіні.
І все сталося.
Повертаючись у човні назад, Брайс не відчувала ніяких змін. Не відчувала їх і в наступні дні. Навіть її мати не помітила різниці, не знаючи, що Брайс посеред ночі вислизнула з готельного номера.
Протягом наступних двох років Брайс іноді замислювалася, чи все це їй не наснилося, але потім зазирала до шухляди у галереї, де зберігалися усі древні монети, і бачила порожнє темне місце, де раніше лежала Марка Смерті. Джесіба так і не помітила пропажі.
Брайс подобалося порівнювати свій шанс на вічний спочинок зі зникненням монети. Уявляти, що монети, які лежали в оксамитових відділеннях шухляди, — це душі тих, кого вона любила, які вічно житимуть разом. А це порожнє місце було її душею — яка зникне, щезне, пропаде, щойно вона помре.
Але те, що Сабіна сказала про страждання Даніки у Кістяному Кварталі… Брайс відмовлялася у це вірити. Тому що в інакшому випадку… Ні. Даніка заслужила опинитися у Кістяному Кварталі, їй не було чого соромитися, і неважливо, що Сабіна чи хтось інший могли з цим не погоджуватися. Як неважливо було, що думає і сам Підземний Король — чи хто б там не оцінював душі, визначаючи, чи
Брайс провела рукою по шовковистому волоссю Ганта. Звуки його дихання наповнювали кімнату.
Паскудство. Цей довбаний ідіотський світ, у якому вони живуть.
І в цьому паскудному світі повно поганців. А хорошим людям завжди доводиться за це розплачуватися.
Вона взяла з приліжкової тумбочки телефон і почала набирати повідомлення.
За мить вона його надіслала, навіть не переглянувши те, що написала Ітану. Це було її перше повідомлення йому за два роки. Його відчайдушні повідомлення з тієї жахливої ночі, а потім його холодний наказ не приходити на Відплиття досі були останніми у їхньому листуванні, яке почалося п’ять років тому.
Брайс вляглася поруч із Гантом, не наважуючись торкнутися його зраненої спини.
Задзижчав її телефон. Повідомлення від Ітана:
Брайс написала у відповідь:
Ітан не відповідав, і вона ввімкнула на телефоні беззвучний режим, а тоді, важко зітхнувши, притулилася чолом до Гантового плеча.
Вона знайде спосіб усе виправити. Десь, колись, але знайде.
Гант розтулив повіки і відчув пульсування болю в тілі. Розум був потьмарений — як від якогось зілля чи коктейлю з ліків.
Стійка противага, яка мала відчуватися на спині, зникла. Відчуття порожнечі врізалося у нього, наче вантажівка. Але темряву наповнювало м’яке жіноче дихання. Райський аромат наповнював його ніздрі й заспокоював. Втамовував біль.
Його очі звикли до темряви, і він зрозумів, що був у спальні Брайс. Що вона лежить біля нього. А поруч із ліжком стоять різні медикаменти і флакони. Усі для нього, і багато вже використані. На годиннику була четверта ранку. Скільки ж вона просиділа, доглядаючи за ним?
Її руки були притиснуті до грудей, ніби вона заснула під час молитви богам.
Гант промовив її ім’я самими губами, його язик був сухий, як наждачний папір.
Хвилі болю накочувалися на нього, але йому вдалося випростати руку. Вдалося закинути її на Брайс і підтягнути її за талію до себе. Вона тихенько мугикнула уві сні й уткнулася обличчям в його шию.
Щось глибоко всередині нього зрушилося й осіло наново. Те, що вона сьогодні сказала і зробила, те, що відкрила навколишньому світові, коли благала за нього… Це було небезпечно. Для них обох. Дуже, дуже небезпечно.
Був би він розумніший, то знайшов би спосіб відсторонитися. Поки те, що відбувається між ними, не дійшло до неминучого, жахливого кінця. Поки те, що відбувається у Республіці, не дійшло до жахливого кінця.
Утім, Гант не міг змусити себе прибрати руку. Не міг перебороти інстинкти вдихати її запах і слухати її тихе дихання.
Він не шкодував про свій вчинок. Анітрохи.
Але може настати день, коли все буде навпаки. І цей день міг настати дуже скоро.
Тож Гант насолоджувався присутністю Брайс. Її ароматом і диханням.
Насолоджувався кожної секундою.
63
— Як Аті, Бібі?
Брайс відірвала погляд від екрана ноутбука, за яким сиділа у бібліотеці галереї, і потерла очі.
— Відсипається.
Весь ранок Лехаба проридала, коли Брайс розповіла їй, що сталося, насилу дійшовши до галереї. Вона не одразу помітила, що її нога не болить — зовсім. Їй хотілося лишитися вдома і дбати про Ганта, але коли вона подзвонила до Джесіби, відповідь була чіткою:
Першу половину ранку Брайс займалася тим, що заповнювала анкети на наявні вакансії.
А потім усі до останньої розіслала.
Вона не знала, чим усе закінчиться, але забратися з цього місця було першим кроком. З багатьох.
Сьогодні вона зважилася на ще кілька.
Рунн відповів після першого ж гудка й одразу прийшов до неї.
Гант ще спав, коли вона пішла, залишивши його на свого брата. Брайс не хотіла бачити у своєму домі нікого з того триклятого легіону. Ні Ісаю, ні Вікторію, ні будь-кого з тріаріїв — найближчим часом так точно.
Глянувши на понівечену спину Ганта, Рунн ледь не поперхнувся. Але пообіцяв дотримуватися графіка прийому таблеток і перев’язок, який вона для нього склала.
— Він ще дешево відбувся, — сказав Рунн, граючись із однією зі своїх сережок, коли Брайс на обідній перерві зайшла додому. — Справді дешево. Сабіна мала право вимагати в Михея його смерті.
Будучи рабом, Гант не мав ніяких прав. Жодних.
— Доки житиму, я цього не забуду, — глухо відповіла Брайс.
Як зблиснув меч Михея. Як скрикнув Гант, наче його душу розривали на шматки. Як вишкірилася Сабіна.
— Це я мав заткнути пащу Амелі, — промовив Рунн, і в кімнаті замерехтіли його магічні тіні.
— Що ж, це зробив не ти, — вона відміряла порцію зілля, яку Рунн мав дати Ганту на початку наступної години.
Рунн простягнув руку поверх спинки дивана.
— Але я хотів би, Брайс.
Вона подивилася на брата.
— Чому?
— Тому що ти моя сестра.