Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 137)

— Ні, будь ласка… — похитала головою Брайс.

Але Гант подивився на Михея і прочитав у його залізобетонному погляді справедливість. Тож він опустився навколішки і зняв куртку, а тоді сорочку.

— Я не висуватиму звинувачень, — наполягала Амелі. — Сабіно, мені це не потрібно. Годі.

Михей рушив до Ганта. У його руці з’явився сяйливий двосічний меч.

Брайс кинулася до Архангела.

— Благаю… благаю…

Кабінет наповнився запахом її сліз.

Біля Брайс умить опинилася Вікторія і стримала її. А потім зашепотіла, так тихо, що Гант ледве почув:

— Вони відростуть. За кілька тижнів його крила знову відростуть.

Але буде страшенно боляче. Так боляче, що Гант уже зараз зібрався з духом і робив глибокі вдихи й видихи, щоб заспокоїтися. Він занурився у себе, у те місце, де переживав усе, що йому заподіювали, усі завдання, які він виконував, усі життя, які йому наказували забрати.

— Сабіно, ні, — наполегливо промовила Амелі. — Це зайшло надто далеко.

Сабіна мовчала і просто собі стояла.

Гант розправив крила і підняв їх, високо тримаючи над спиною, щоб був чистий зріз.

Брайс почала щось кричати, але Гант лише подивився на Михея.

— Ріжте.

Михей, навіть не кивнувши, махнув мечем.

Біль, якого Гант не відчував двісті років, пронизав його струмом, замикаючи кожну…

Гант отямився від крику Брайс.

Її крику було достатньо, щоб він змусив голову прояснитися, навіть попри біль у спині й душі.

Напевно, він відключився лише на мить, тому що з його крил, які наче дві зламані гілки лежали на підлозі офісу Михея, досі юшила кров.

Амелі виглядала так, наче її зараз знудить, Сабіна самовдоволено посміхалася, а Брайс уже опустилася біля нього. Її штани і руки були в його крові, а сама вона схлипувала:

— О боги, о боги…

— Ми розрахувалися, — сказала Сабіна Михею, який натискав на своєму телефоні кнопку виклику медвідьми.

Він заплатив за свій вчинок, усе скінчилося, і він може повертатися додому з Брайс…

— Ти — ганьбисько, Сабіно, — прорізали кімнату слова Брайс. Вона вищирилася до Першої Претендентки. — Ти ганьба для кожного вовка, який колись ходив по цій планеті.

— Мені срати на те, що думає про мене напівкровка, — відказала Сабіна.

— Ти не заслуговувала Даніки, — тремтячи, прогарчала Брайс. — Ти не заслуговувала її ні секунди.

Сабіна різко зупинилася.

— Я не заслуговувала мати за доньку егоїстичне, безхребетне дівчисько, але саме так і сталося, еге ж?

Крізь біль Гант почув невиразне, віддалене гарчання Брайс. Але він не встиг дотягнутися до неї і вона підвелася, скривившись від болю в нозі.

Михей заступив їй шлях. Брайс важко дихала і схлипувала крізь зціплені зуби. Але Михей стояв на місці, непорушний, мов гора.

— Заберіть звідси Аталара, — спокійно промовив Архангел, ясно даючи зрозуміти, що вони можуть іти. — До себе додому, до казарм — байдуже.

Але Сабіна, схоже, вирішила залишитися. Виплеснути на Брайс трохи своєї отрути.

— Ти знаєш, що минулої зими я розшукала Підземного Короля? — тихо й злобно спитала вона. — Хотіла отримати відповідь від своєї доньки, від тієї дещиці її енергії, що живе у Сплячому Місті.

Брайс завмерла. Цілковито завмерла, як уміють лише фейрі. Її очі наповнилися жахом.

— І знаєш, що він мені сказав? — На обличчі Сабіни з’явився нелюдський вираз. — Він сказав, що Даніка не прийде. Що вона не відповість на мій поклик. Моя жалюгідна донька навіть у своєму потойбічному житті не зволіла зустрітися зі мною. Через сором за те, що вона зробила. За те, як вона померла, безпорадно кричучи і благаючи, подібно до вашої породи, — Сабіна, здавалося, гуділа від люті. — А знаєш, що сказав мені Підземний Король, коли я знову зажадала, що він прикликав її?

Ніхто з присутніх не наважувався мовити й слова.

— Він сказав, що ти, нікчемо, уклала з ним угоду. Для неї. Що ти прийшла до нього після її смерті й віддала своє місце у Кістяному Кварталі в обмін на проходження її човна. Що ти переймалася, що їй буде відмовлено у доступі через її боягузливу смерть, і благала його взяти її замість тебе.

Від цих слів навіть біль Ганта на мить зник.

— Я ходила не через це! — відрізала Брайс. — Даніка не була боягузкою жодної миті свого життя! — На останніх словах її голос зірвався.

— Ти не мала права! — вибухнула Сабіна. — Даніка була боягузкою, померла як боягузка і заслужила бути скинутою в річку! — Перша Претендентка перейшла на крик. — А тепер через тебе на неї чекають еони ганьби! Тому що їй там не місце, тупа ти шльондро. І тепер вона повинна через це страждати!

— Годі, — сказав Михей, але у слові відчувався німий наказ: «Забирайтеся».

Сабіна розсміялася неживим, холодним сміхом і, розвернувшись, попрямувала до дверей.

Брайс досі схлипувала, коли Сабіна з самовдоволеним виглядом вийшла з кабінету, а за нею слідом і приголомшена Амелі. Зачиняючи двері, молода вовчиця пробурмотіла:

— Вибач.

Брайс плюнула їй услід.

Це було останнє, що бачив Гант, перш ніж його знову охопила темрява.

Вона ніколи їм не пробачить. Нікому з них.

Гант лишався непритомний на підлозі кабінету Михея, поки медвідьми трудилися над ним, спершу зашивши його, щоб з обрубків, які тепер були замість крил, перестала юшити кров, а потім перев’язавши рани бинтами, що мали би сприяти швидкому відновленню. Першосвітло вони не застосовували — вочевидь, його допомога у зціленні не входила у концепцію Живої Смерті. Інакше покарання вважалося б недійсним.

Увесь час Брайс стояла навколішках біля Ганта, тримаючи його голову на колінах. Вона не чула, як Михей пояснював їй, що альтернативним покаранням була би Гантова смерть — офіційна і безповоротна смерть.

Через годину вони вже лежали у її ліжку. Вона гладила його по голові, а його дихання досі було глибоке і рівне. «Давай йому цілюще зілля кожні шість годин, — наказала їй медвідьма. — Воно також втамовує біль».

Додому їх віднесли Ісая з Наомі, але щойно вони поклали Ганта долілиць на її ліжко, вона їх випроводила.

Вона і не очікувала, що Сабіна зрозуміє, чому вона поступилася Даніці своїм місцем у Кістяному Кварталі. Сабіна ніколи не слухала, коли Даніка розповідала, як колись її поховають там, з усіма почестями, разом з іншими великими героями її Дому. Як вона вічно житиме у вигляді часточки енергії і лишатиметься частиною міста, яке так любила.

Брайс бачила, як перекидалися човни під час Відплиття. І не могла забути приглушені благання Даніки на тому аудіозаписі з камери.

Брайс не хотіла робити ставки, чи допливе човен до туманного берега Кістяного Кварталу. Не тоді, коли у ньому була Даніка.

Вона кинула в Істрос Марку Смерті, плату Підземному Королю — монету з чистого заліза з древнього, давно зниклого королівства за морем. Плату за благополучний прохід човна зі смертним на той бік.

А потім опустилася навколішки на напіврозвалені кам’яні сходи всього за кілька метрів від річки перед високою Кістяною Брамою і стала чекати.

Через кілька хвилин з’явився Підземний Король, окутаний темрявою і мовчазний, мов смерть.

— Уже давно смертний не наважувався ступити на мій острів.

Голос був водночас старий і юний, чоловічий і жіночий, лагідний і сповнений ненависті. Вона ніколи не чула нічого настільки огидного — й одночасно вабливого.

— Я хочу обміняти своє місце.

— Я знаю, чому ти прийшла, Брайс Квінлан. На прохід чийого човна ти хочеш обмінятися, — запала здивована пауза. — Хіба тобі не хочеться колись опинитися тут, серед уславлених мерців? Поки що шальки терезів схиляються на твою користь — продовжуй іти своїм шляхом, і коли настане твій час, тебе радо приймуть.

— Я хочу обміняти своє місце. Для Даніки Фендир.

— Зроби це — і всі Тихі Царства Мідґарда закриються для тебе. Кістяний Квартал, Катакомби Вічного Міста, Літні Острови на півночі. Усі, Брайс Квінлан. Обміняти своє місце спочинку тут означає обміняти його повсюдно.

— Я хочу обміняти своє місце.