Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 140)

— Що це в біса таке? — спитав Гант. Але він уже знав відповідь.

Синт. Це були науково-дослідницькі випробування синту.

Брайс незадоволено буркнула — дивись далі.

До кімнати увійшов молодий фракієць у лабораторному халаті з тацею медичного приладдя. Відео пришвидшилося, ніби хтось із поспіху збільшив швидкість запису. Дракієць записав основні життєві показники жінки, а тоді вколов їй щось у руку.

Потім він пішов. І замкнув двері.

— То вони… — Гант ковтнув. — Він щойно вколов їй синт?

Брайс коротко угукнула.

Запис тривав. Минула хвилина. П’ять. Десять.

До кімнати зайшли двоє ванірів. Двоє величезних перевертнів-плазунів, які зміряли очима людську жінку, замкнену разом із ними. Усередині Ганта усе стиснулося. І стиснулося сильніше, коли він побачив на їхніх руках рабські татуювання і зрозумів, що це були в’язні. Коли зрозумів — із того, як змії вишкірювалися до жінки, яка, зіщулившись, втиснулася у стіну, — що вони збиралися робити.

Вони кинулися до неї.

Але жінка теж кинулася до них.

Усе відбувалося так швидко, що Гант ледве встигав слідкувати. Той, хто монтував відео, знову вповільнив запис.

Тож він дивився, у всіх подробицях, як людська жінка кидається на двох ванірських чоловіків.

І розриває їх на шматки.

Це було неможливо. Абсолютно неможливо. Хіба що…

Таріон казав, що синт здатен тимчасово наділяти людей силою, могутнішу за силу більшості ванірів. Силою, достатньою для вбивства.

— Ти розумієш, як сильно цього хотіли б людські повстанці? — спитав Гант.

Брайс лише кивком вказала на екран телефону. Зйомка досі тривала.

До кімнати запустили ще двох ванірів. Більших за попередніх. І вони теж перетворилися на шматки м’яса.

На купи плоті.

О боги.

Ще два ваніра. Потім три. Потім п’ять.

Уся кімната зробилася червоною. Ваніри дряпалися у двері, благаючи, щоб їх випустили. Вони благали, дивлячись, як їх супутників безжально розривають на шматки, але зрештою, для них усе скінчилося так само.

Жінка кричала, закинувши голову назад. Кричала від болю чи від люті — без звуку було незрозуміло.

Гант знав, що буде далі. Знав, але все одно продовжував дивитися.

Жінка переключилася на себе. Вона розривала себе на шматки, доки теж не стала купою плоті на підлозі.

Відео обірвалося.

— Певно, Даніка з’ясувала, над чим вони працюють у лабораторіях, — тихо промовила Брайс. — Гадаю, до цих випробувань причетний хтось конкретний… Чи могли вони продати формулу якомусь наркобарону? Той, хто вбив Даніку, зграю й інших, напевно був обдовбаний цим синтом. Або вони вколювали його комусь і нацьковували на потрібних жертв.

Гант похитав головою.

— Можливо, але як все це в’яжеться з демонами і Рогом?

— Може, вони прикликали кристалоса заради його отрути — та й по всьому. Вони хотіли спробувати створити власну протиотруту — на випадок, якщо дія синту обернеться проти них. Може, це взагалі ніяк не пов’язано з Рогом, — сказала Брайс. — Може, саме це ми і повинні були знайти. На флешці є ще два подібних відео, з іншими піддослідними. Даніка залишила їх для мене. Певно, вона знала, що по неї прийдуть. Тоді, на човні Допоміжних сил, коли конфісковувала синт, вона розуміла, що скоро до неї доберуться. Не було ніякого іншого демона, який полював разом із кристалосом. Це була людина — з цього світу. Хтось, хто накачався синтом і використав його силу, щоб зламати захисні чари нашої квартири. А потім убив Даніку і всю зграю.

Гант ретельно обдумував наступні слова, борючись із потоком думок.

— Можливо, Брайс. Але Ріг досі не знайдено. І ми також не знайшли синт, який гіпотетично може відновити Ріг — не знаю, збіг це чи ні. Ми аніяк не наблизилися до розгадки.

Зате ще й як наблизилися до неприємностей.

— Михей уже показав, що буде, якщо хоча б на крок переступити через дозволені межі, — додав він. — Треба пригальмувати з пошуками синту. Переконатися, що цього разу ми не помиляємося. І бути обережними.

— Жодному з вас не вдалося знайти нічого подібного. Чому я повинна пригальмовувати, коли в мене на руках єдина підказка про те, хто вбив Даніку і Зграю Дияволів? Це все пов’язано, Ганте. Я впевнена.

Вона замовкла, але потім знову відкрила рот, щоб заперечувати далі, тож Гант сказав те, що напевно мало її зупинити:

— Брайс, якщо ми продовжимо пошуки і помилимося, якщо Михей дізнається про черговий провал, то про угоду з ним можна буде забути. Наступного його покарання я можу і не пережити.

Вона здригнулася.

Усе його тіло протестувало, коли він простягнув руку і торкнувся її коліна.

— Брайс, уся ця хрінь із синтом жахлива. Я… я ніколи не бачив нічого подібного.

Це усе змінювало. Геть усе. Він навіть не знав, з чого починати розбір побаченого на відео. Можливо, йому слід зробити кілька дзвінків — неодмінно слід зробити кілька дзвінків з цього приводу.

— Але щоб знайти вбивцю і, можливо, Ріг, щоб упевнитися, що після цього у нас із тобою буде майбутнє, — тому що у них буде спільне майбутнє, він зробить для цього усе можливе, — нам потрібно бути розважливими. — Він кивком вказав на її телефон, — перешли мені відео. Я подбаю, щоб воно потрапило на наш зашифрований сервер до Вікторії. Побачимо, що вона зможе розкопати про ці випробування.

Брайс пильно подивилася на нього. Відкритість, якою світилося її обличчя, ледь не змусила його стати перед нею навколішки. Гант чекав, що вона почне сперечатися, відверто нехтувати його словами і називатиме його ідіотом.

Але вона лише промовила:

— Гаразд.

Потім важко видихнула і відкинулася на диванну подушку.

Вона була настільки прекрасна, що він ледве стримувався, коли почув її тихе запитання:

— Яке майбутнє для нас ти маєш на увазі, Аталаре?

Він витримав її запитливий погляд.

— Хороше, — так само тихо відповів він.

Утім, вона не стала уточнювати. Не стала розпитувати про те, яким чином це буде можливо. Для нього. Для них. І що він для цього робитиме.

Її губи вигнулися в усмішці.

— Як на мене, непоганий план.

Якусь мить вони дивилися одне на одного — але це здавалося цілою вічністю.

І попри те, що вони щойно побачили, попри те, що ховалося у світі за межами квартири, Гант промовив:

— Справді?

— Справді, — вона гралася кінчиками волосся. — Ганте… Ти мене поцілував — у кабінеті медвідьми.

Він знав, що не варто цього робити, знав, що це було страшенною дурістю, але спитав:

— І що?

— Ти справді цього хотів?

— Так, — ніколи в житті він не говорив щиріше. — А ти хотіла, щоб я хотів?

Його серце закалатало так швидко, що він майже забув про біль у спині, коли вона сказала:

— Ти знаєш відповідь, Аталаре.

— Хочеш, щоб я це повторив?