Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 132)

— Аті поговорив би зі мною про це.

— Аті — раб, якому мало лишилося чого втрачати.

— Не кажи так, Бібі, — прошипіла Лехаба. — Завжди є що втрачати.

Настрій у Брайс був кепський. Можливо, це було якось пов’язано з Рунном або Юніпер. Уранці Гант бачив, як часто вона перевіряла телефон, ніби чекала на дзвінок чи повідомлення. Але телефон мовчав. Принаймні поки він проводжав її до галереї. І судячи з її відстороненого, різкого виразу, який досі лишався на її обличчі, коли вона вийшла з роботи перед заходом сонця, за цілий день їй також не було ні повідомлень, ні дзвінків.

Але вона рушила не додому. Вона попрямувала до пекарні.

Гант тримався сусідніх дахів, спостерігаючи за вулицею, поки Брайс не зникла у блакитних тонах інтер’єру і за три хвилин вийшла з білою коробочкою в руках…

Потім вона попрямувала до річки, обходячи робітників, туристів і любителів шопінгу, які насолоджувалися вечором. Навіть якщо вона усвідомлювала, що він її супроводжує, здавалося, їй було байдуже. Вона рушила до дерев’яної лавки на набережній, так і не глянувши вгору.

Призахідне сонце золотило тумани, що огортали Кістяний Квартал. Пройшовши кілька метрів брукованою доріжкою, Брайс побачила, як попереду неясно вимальовуються темні арки Чорної Пристані. Сьогодні під ними не було скорботних сімей, які чекали, доки оніксовий човен забере труну їхнього родича.

Брайс сіла на лавку з видом на річку і Спляче Місто, поклала поруч білу коробку з пекарні і знову перевірила телефон.

Втомившись чекати, поки вона зволить поговорити з ним про те, що її гризе, Гант тихо приземлився на набережну, а тоді опустився на лавку по інший бік від коробки.

— Що сталося?

Брайс невідривно дивилася на річку. Вигляд у неї був спустошений. Як тієї ночі, коли він уперше побачив її у слідчому центрі легіону.

Не підводячи погляду, вона промовила:

— Сьогодні Даніці виповнилося б двадцять п’ять.

Гант завмер.

— То… сьогодні її день народження.

Брайс глянула на телефон, що лежав на лавці.

— Ніхто не згадав. Ні Юніпер, ні Ф’юрі — ні навіть моя мама. Минулого року вони згадали, але… схоже, це була одноразова акція.

— Ти могла би їх спитати.

— Я знаю, що вони зайняті. До того ж… — Вона провела рукою по волоссю. — Чесно кажучи, я думала, що вони згадають. Хотіла, щоб згадали. Щоб надіслали хоча б якесь примітивне повідомлення, типу «Я сумую за нею» абощо.

— Що у коробці?

— Шоколадні круасани, — хрипко відповіла вона. — Даніка завжди замовляла їх на свій день народження. Це був її улюблений смаколик.

Гант перевів погляд з коробки на Брайс, а тоді на Кістяний Квартал, що вимальовувався у тумані на тому боці ріки. Скільки круасанів вона з’їла при ньому за ці тижні? Можливо, почасти тому, що вони пов’язували її з Данікою так само, як і шрам на її стегні. Коли він знову поглянув на неї, її губи були стиснуті й тремтіли.

— Паскудно, — промовила вона здушеним голосом. — Паскудно, що всі просто… живуть далі й забувають. Вони чекають, що і я забуду. Але я не можу, — вона потерла груди. — Не можу забути. І, можливо, це збіса дивно, що я купую своїй мертвій подрузі коробку круасанів на день народження. Але світ рухається далі. Наче Даніка ніколи і не існувала.

Гант пильно й довго дивився на неї. А тоді сказав:

— Те саме я відчував до Шахари. Я ніколи не зустрічав такої, як вона. Здається, я покохав її тієї ж миті, коли побачив у її палаці, хоча тоді вона височіла наді мною, наче місяць на небі. Але вона теж мене помітила. І чомусь обрала мене. З-поміж усіх інших вона обрала мене, — він похитав головою. Слова зі скрипом виривалися з нього, ніби поволі виповзаючи зі скриньки, в якій він весь цей час тримав їх під замком. — Я був ладен усе для неї зробити. І робив. Усе, про що вона просила. А коли все полетіло у Хел, коли мені сказали, що все скінчено, я відмовився у це вірити. Як вона могла померти? Це було все одно, що сказати, що зникло сонце. Просто… якщо не стало її, то не лишилося нічого, — він провів рукою по волоссю. — Це прозвучить невтішно, але у мене пішло близько п’ятдесяти років, перш ніж я справді у це повірив. Що це дійсно кінець. Але навіть зараз…

— Ти досі так сильно її кохаєш?

Він непохитно витримав її погляд.

— Після смерті матері, горе буквально поглинуло мене. Але Шахара — вона витягнула мене з нього. Змусила мене вперше відчути себе живим. Зрозуміти себе, свій потенціал. Тільки за це я завжди її кохатиму.

Брайс глянула на річку.

— Я й не усвідомлювала, — пробурмотіла вона. — Що ми з тобою дзеркала.

Він теж цього не усвідомлював. Але у його голові виринув її голос. «Ти виглядаєш саме так, як я почуваюся кожного дня», — прошепотіла вона йому тоді, у душі, після останнього завдання Михея.

— Це погано?

Кутик її рота вигнувся у слабкій усмішці.

— Ні. Ні, не погано.

— Тебе не бентежить, що Умбра Мортіс — твій емоційний близнюк?

Обличчя Брайс знову посерйознішало.

— Це лише твоє прізвисько, а не єство.

— І хто ж я такий?

— Скалка у моїй дулі, — її усмішка стала яскравішою за призахідне сонце над річкою. Гант розсміявся, але вона додала: — Ти мій друг. Який дивиться зі мною паршиві телепередачі й мириться з моїми вибриками. Ти той, перед ким мені не потрібно виправдовуватися — особливо коли це потрібно. Ти бачиш мене таку, якою я є, і не тікаєш від цього.

Він усміхнувся до неї, і його усмішка виражала те світло, яке засяяло всередині нього від її слів.

— Мені це подобається.

Брайс зашарілася, але глибоко видихнула і розвернулася до коробки на лавці.

— Що ж, Даніко, — промовила вона. — З днем народження.

Вона зняла стрічку і відкинула кришку коробки.

Її усмішка зникла. Вона захлопнула кришку, перш ніж Гант встиг побачити, що було всередині.

— У чому справа?

Брайс похитала головою, намагаючись схопити коробку, — але Гант схопив її перший і, поставивши собі на коліна, відкрив кришку.

Усередині лежало шість круасанів, викладених акуратним стосиком. А на верхньому шоколадною глазур’ю було майстерно виведено: «Нікчема».

Не грубе слово вразило Ганта, ні. Його вразило те, як затремтіли руки Брайс, як почервоніло її обличчя і як губи стиснулися у тонку лінію.

— Викинь їх, — прошепотіла вона.

У її голосі не було ні натяку на викличну непокору і лють. Лише біль виснаження і приниження.

У голові Ганта запала тиша. Жахлива, страшна тиша.

— Викинь їх, Ганте, — знову прошепотіла вона. На її очах заблистіли сльози.

Тож Гант узяв коробку і підвівся.

Він прекрасно уявляв, хто це зробив. Хто змінив вітальний напис на круасанах. Хто кричав те саме слово — нікчема — услід Брайс на тому тижні, коли вони покидали Лігво.

— Не треба, — благально промовила Брайс. Але Гант уже злетів у повітря.

Амелі Рейвенскрофт реготала з друзями, потягуючи пиво, коли Гант увірвався до бару в Місячному Лісі. Натовп загудів і відступив, поблискуючи магічними силами.

Але Гант дивився лише на неї. На вовчицю, яка самовдоволено йому посміхнулася. Він обережно поклав коробку з круасанами на дерев’яну барну стійку.

Зателефонувавши до Допоміжних сил, він дізнався, де зараз перевертниця. І здавалося, що Амелі чекала на нього, чи як мінімум на Брайс. Вона відкинулася на барну стійку і глумливо промовила:

— Так-так, невже це сам…

Гант схопив її за горло і притиснув до стіни.

Гарчання і спроби її зграї атакувати стіну пульсівних блискавок, які він викидав, були лише шумовим фоном. Гант заричав їй в обличчя і в широко розплющених, приголомшених очах Амелі блиснув страх.

Але потім він тихо промовив:

— Ти не говоритимеш до неї, не наближатимешся до неї і ніколи навіть не думатимеш про неї, — він пропустив крізь свій дотик розряд блискавки, знаючи, що тіло Амелі прониже біль. Вовчиці перехопило подих. — Ти мене зрозуміла?