Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 111)

— Е-е-е… прокляття.

І тоді на зв’язку опинився Рунн.

— Брайс, був відданий прямий наказ не задіювати ці канали. Вважалося, що фейрі не повинні були втручатися.

Спустошення, лють, горе — увесь вибух почуттів залив її обличчя. Вона стиснула кулаки.

— Король Осені — справжній покидьок, ти це знаєш? — промовив Гант, знаючи, що Рунн його чує.

— Саме це я йому і скажу, — гаркнула Брайс і натиснула «відбій».

— Що-що? — перепитав Гант, вимагаючи відповіді, але Брайс уже вибігала з дверей квартири.

52

Кров вирувала у венах Брайс, коли вона, перетнувши Стару Площу, мчала мокрими вулицями до району П’яти Троянд. Крізь завісу дощу світилися вілли, розкішні будинки з бездоганними газонами і садами, усі огороджені кованим залізом. На кожному розі з кам’яними обличчями стояли фейці або перевертні — вартові з різних підрозділів Допоміжних сил.

Так, наче мешканці цього району жили у непереборному страху того, що перегрини і жменя рабів Міста Півмісяця будь-якої миті могли їх обчистити.

Брайс промчала повз величезну мармурову будівлю Фейських Архівів, вкриту завісою квітів, які обвивали численні колони. Троянди, жасмин, гліцинія — усе у вічному цвітінні, незалежно від пори року

Вона добігла аж до розлогої білої вілли, вкритої рожевими трояндами й оточеної кованими залізними воротами, які охороняли четверо фейських воїнів.

Брайс різко зупинилася на мокрій від дощу вулиці, вистеленій кам’яними плитами, і вартові перегородили їй шлях.

— Впустіть мене, — важко дихаючи, процідила вона.

Охоронці навіть оком не змигнули.

— У вас призначено зустріч з Його Величністю? — спитав один із них.

— Впустіть мене, — повторила вона.

Він знав. Її батько знав про існування тестів, які могли визначити, хто вбив Даніку, і нічого не зробив. Свідомо тримався осторонь.

Вона мусила його побачити. Почути це від нього. Їй було все одно, котра година.

Блискучі чорні двері вілли були зачинені, але всередині горіло світло. Він був удома. Мав бути вдома.

— Без попереднього запису не можна, — відповів вартовий.

Брайс зробила крок уперед, і її з силою відкинуло назад. Територію оточила стіна жару, без сумніву, створена фейцями, що стояли перед нею. Один із охоронців пирснув від сміху. Обличчя Брайс палало, в очах пекло.

— Перекажіть своєму королю, що з ним хоче поговорити Брайс Квінлан. Негайно.

— Повертайся, коли тобі буде призначено, напівкровко, — сказав інший вартовий.

Брайс вдарила долонею по захисній стіні. Та навіть не здригнулася.

— Скажіть йому…

Фейці напружилися, коли позаду неї забрижила темна, могутня сила. По бруківці проскочили блискавки. Руки охоронців потягнулися до мечів.

— Леді просить аудієнції у Його Величності, — сказав громовим голосом Гант.

— Його Величність недоступний, — вартовий, який це сказав, вочевидь, помітив витатуйований вінець на чолі Ганта. Презирлива посмішка, в якій розплилося його обличчя, була однією з найогидніших речей, що бачила Брайс. — Особливо для Упалого покидька і напівкровної шльондри, — додав він.

— Повтори, — ступив до нього Ганта.

— Одного разу недостатньо? — продовжив огидно посміхатися феєць.

Гант стиснув кулаки. Брайс зрозуміла, що зараз він це зробить. Розітре заради неї цих виродків на порох, проб’є шлях за ворота, щоб вона змогла поговорити з королем.

У кінці кварталу з’явився Рунн, оповитий тінню. Його чорне волосся висіло мокрими пасмами. Одразу за ним ішли Флінн і Деклан.

— Відставити, — наказав він охоронцям. — Відставити, чорт забирай.

Вони не підкорилися.

— Навіть ви, Принце, не вповноважені нам наказувати.

За плечима Рунна закружляли тіні, наче пара примарних крил, але він сказав Брайс:

— Є інші битви, в яких із ним варто боротися. Ця до них не входить.

Брайс на кілька кроків відійшла від воріт, хоча охоронці легко могли все чути.

— Він свідомо вирішив не допомагати з розслідуванням смерті Даніки.

— Дехто вважає це втручанням в імперське розслідування, — сказав Гант.

— Пішов ти, Аталар, — гаркнув Рунн і хотів був взяти Брайс за руку, але вона відійшла. Він стиснув зуби. — Ти знаєш, що належиш до цього двору. Ти вскочила тоді у величезну халепу. Він вирішив, що найкращим для твоєї безпеки буде, щоб справу зам’яли, а не копали глибше.

— Наче колись йому було не наплювати на мою безпеку.

— Не наплювати настільки, що він хотів зробити мене твоїм охоронцем. Але тобі захотілося погратися з Гантом у сексапільного сусіда.

— Він хоче знайти Ріг для себе, — відрізала Брайс. — Мене це ніяк не стосується, — вона вказала на будинок за залізними воротами. — Ти зайдеш туди і перекажеш тому мудаку, що я цього не забуду. Ніколи. Навряд чи його це хвилюватиме, але ти перекажи.

Тіні за спиною Рунна заспокоїлися і темними складками спадали з плечей.

— Мені шкода, Брайс. Те, що сталося з Данікою…

— Не смій, — просичала вона, — при мені казати її ім’я. Ніколи більше не називай її ім’я.

Брайс могла поклястися, що на обличчі брата промайнув болісний вираз, який навіть його тіні не змогли приховати. Але вона розвернулася до Ганта, який стояв, схрестивши руки на грудях.

— Побачимося на квартирі, — кинула вона йому і, не сказавши більше ні слова, побігла геть.

Паршиво було не попередити Ганта про те, кого вона збиралася прикликати. Брайс це визнавала.

Але не настільки паршиво, як те, що її батько відмовився надати доступ до проведення фейських тестів.

Брайс не пішла додому. На півдорозі до квартири, вона вирішила вирушити деінде. «Білий Ворон» був зачинений, але її давній улюблений віскі-бар цілком підійде.

«Лета» була відчиненою і працювала. Це було добре, оскільки її нога безжально нила, а на ступнях з’явилися пухирі від бігання в довбаних балетках. Застрибнувши на шкіряний табурет за баром, Брайс скинула взуття і полегшено зітхнула, коли її голі ноги торкнулися прохолодної латунної підніжки, що простягалася уздовж стійки з темного дерева.

За останні два роки «Лета» не змінилися. Саме тоді Брайс востаннє ступала на підлогу, розмальовану чорними, сірими і білими кубиками, які створювали оптичну ілюзію. Колони з вишневого дерева досі височіли, наче справжні дерева, утворюючи різьблену, арочну стелю високо вгорі, що нависала над барною стійкою з матового скла і чорного металу з чіткими лініями і квадратними краями.

За п’ять хвилин до цього Брайс надіслала повідомлення Юніпер, запрошуючи її перехилити склянку. Відповіді досі не було. Тож вона дивилася новини на екрані над баром, у яких з’являлися кадри багнистих полів битв на Панґері, на кілометри навколо всипаних, наче зламаними іграшками, залишками екзоскелетів та тілами людей і ванірів, якими вже ласували ворони.

Навіть людський помічник офіціанта зупинився і з напруженим обличчям споглядав криваву бійню. Бармен грубо окликнув його, і хлопець рушив працювати, але Брайс побачила блиск у його карих очах. Лютий і рішучий.

— Що буде, те й буде, — пробурмотіла вона і перехилила склянку з віскі.

На смак воно було таким різким й огидним, як вона і пам’ятала — обпікало горло аж до самого низу. Те, що треба. Брайс зробила ще ковток.

На стійку, поруч з її склянкою, опустилася пляшка якогось фіолетового тоніка.

— Для твоєї ноги, — пояснив Гант, сідаючи за сусідній табурет. — Пий.

Брайс поглянула на скляну пляшку.

— Ти ходив до медвідьми?

— За рогом є клініка. Я подумав, що ти не скоро звідси підеш.

Брайс потягнула віскі.