Сара Джио – Бунгало (страница 50)
Я захряснула записник — від хвилювання, від болю — і просто не могла читати далі. Кітті збрехала мені в госпіталі. Вона перехоплювала його листи.
Стукнули двері — повернулася Дженніфер.
—Там прекрасний ранок, бабусю. Тобі варто прогулятися.
Я підвелася з крісла, обережно поклала блокнот у сумку й дістала натомість лист від Женев’єви Торп.
—Гадаю, пора їй зателефонувати, — сказала я, упевнена, як ніколи.
* * *
Дженніфер сіла поруч на ліжку, а я набрала номер і слухала гудки. Один, два, три.
У слухавці озвався жіночий голос і швидко сказав щось французькою, але я не зрозуміла.
—Добридень, — мовила я. — Мене звати Енн Келл... Енн Ґодфрі. Я хотіла би зв’язатися з Женев’євою Торп.
Жінка перейшла з ідеальної французької на бездоганну англійську.
—Ох, так, добридень, Енн. Це Женев’єва.
—Я тут. — Певність раптом полишила мене, але відступати було пізно. — Я зараз на Бора-Бора.
—О боже, який чудовий сюрприз! — сказала вона. — Коли я надсилала листа, то не дуже сподівалася на відповідь. А на те, що побачу вас, тим більше. Ми могли б зустрітися особисто, поки ви тут?
—Так. Для цього я і приїхала.
—Можливо, сьогодні? Чи це зарано?
—Ні, якраз чудово. Ми зупинилися в готелі «Аутреґер». Можливо, вип’ємо чогось увечері?
—Залюбки. Я чекала на це багато років.
— Мабуть, я також, — мовила я. — До вечора.
Я поклала слухавку, сподіваючись, що не скоїла дурниці.
* * *
—Столик на двох? — запитала адміністраторка, коли ми з Дженніфер увійшли до ресторану.
— Ні, ми чекаємо ще одну гостю.
Коли я сказала це, з-за барної стійки підвелася жінка та через усю залу помахала нам. Вона була ефектна, мініатюрна й рожевощока. Світло-коричневі кучері зібрані золотою шпилькою.
— Вітаю, — сказала вона, підійшовши. На вигляд ледь старша за моїх синів. Либонь, їй за шістдесят. — Ви, мабуть, Енн?
—Так. — Я потиснула їй руку й відчула в цій жінці щось знайоме. — А це моя онучка Дженніфер.
—Рада зустрічі, — тепло сказала вона. — Я Женев’єва.
— Приємно познайомитися. Присядьмо? — запропонувала я. Женев’єва прийшла з великою полотняною сумкою. Цікаво, що всередині.
—Так, звичайно.
Адміністраторка провела нас до столика біля вікна. Прийшов офіціант, і я замовила пляшку білого вина.
— Я досі не вірю, що ви тут, — усміхнулася Женев’єва. — Мені ви здавалися такою нереальною фігурою. Ну, тобто ваше ім’я було в списку медсестер, але все одно здавалося, що це вигадка.
За столом запала тиша, коли з’явився офіціант і налив вина в келихи. Я відпила ковток, і напій зігрів мене.
—Гадаю, ви знаєте про бунгало приблизно за кілометр звідси, — мовила Женев’єва й уточнила для Дженніфер. — Маленька хатина. Оком змигнеш — не помітиш.
—Так, знаю, — кивнула я.
—Це кумедна історія, — вела далі вона, сьорбнула вина й замислено сперлася на крісло. — Місцеві жителі бояться туди ходити. Кажуть, що бунгало прокляте. Я все життя уникала його, особливо в дитинстві. Якось батьки привезли нас на той пляж на пікнік, і ми з братом натрапили на хатинку, але не наважились увійти. Та якось цікавість здолала страх. Мені було десь двадцять п’ять, коли я залізла крізь вікно й роздивилася там усе. І вірите чи ні, але за тиждень я дізналася, що чоловік мене зраджує, а мати помирає від раку грудей.
—Співчуваю, — мовила Дженніфер, доливаючи вина в наші келихи.
—То ви вірите в прокляття? — спитала я.
Женев’єва на мить замислилася, похитуючи келих у руці.
— Не знаю, — зрештою мовила вона. — Частина мене вірить, а інша частина відчуває, що там траплялися і добрі речі. Мені так здавалося, коли я була всередині. Звучить безглуздо, так?
—Аж ніяк, — заперечила я. — Я і сама це відчувала. Я провела в бунгало багато часу на самоті.
Женев’єва дістала із сумки невеликий білий конверт.
—Ось, — і простягнула його мені, усміхаючись. — Я знайшла це в кутку. Гадаю, воно ваше.
Глибоко вдихнувши, я зазирнула всередину. Пальці намацали щось холодне й тверде. У променях призахідного сонця зблиснули блакитні камінчики. Моя брошка. Подарунок Кітті. Я ахнула й глянула на гравіювання ззаду. Гравіювання, загублене в часі. На очі набігли сльози, і зала розпливлася.
— На цьому острові побувало багато Енн, — приголомшено сказала я. — Як ви дізналися, що вона належить мені?
— Я провела розслідування, — усміхнулася Женев’єва.
—А в ході розслідування... — запнулась я. — Ви, можливо, вийшли на Вестрі? Вестрі Ґріна?
—Так, — кивнула Женев’єва, — я знайшла в бунгало його книжку. У шухляді стола.
— Книжку?
—Так. Старий роман, виданий у тридцятих. Його ім’я було написане на форзаці. — Я всміхнулася, згадуючи, як Вестрі прагнув зберегти наш зв’язок з бунгало в таємниці. — Це забрало купу часу, але все-таки я його знайшла, — вела далі Женев’єва. — Ми розмовляли багато років тому, до того як я взялася писати книжку. Відтоді я не раз намагалася зв’язатися з ним, але безрезультатно. Номер телефону перейшов до іншого власника, і ніхто не знає, що з ним трапилося.
Я втупила погляд у серветку на колінах. Мої руки на автоматі згортали її навпіл, а тоді вчетверо.
— Вибачте, — мовила Женев’єва. — Це прозвучало так, наче він...
— І що він розповів? — перевела тему Дженніфер. — Під час вашої розмови?
Женев’єва усміхнулася і подивилася вгору, наче намагалася згадати все до найменших подробиць.
—Ой, це було наче зі сторінок книжки. Він сказав, що колись покохав вас. І досі кохає.
— Чому він не телефонував і не писав? — я скрушно похитала головою.
Женев’єва знизала плечима.
— Мабуть, мав на те причини. Містер Ґрін був трохи дивакуватий. Але всі митці такі.
— Ну, так, — сказала Женев’єва. — На власні очі його робіт я не бачила, проте знаю, що в нього є, а точніше сказати, була величезна колекція. Живопис, скульптура. Після війни він навчався в Європі, а потім викладав мистецтвознавство в університеті десь у Штатах.
—Женев’єво, ви сказали, що в нього
— Він роздарував її різним галереям, — відповіла вона. — Містер Ґрін говорив, що мистецтвом треба ділитися, а не ховати його від інших людей.
—Так, це дуже схоже на Вестрі, — усміхнулась я.
—Женев’єво, ви сказали, що містер Ґрін працював зі скульптурою, — раптом озвалася Дженніфер і глянула на мене, наче шукаючи підтримки. — А не пам’ятаєте, з яким матеріалом він працював?