Сара Джио – Бунгало (страница 52)
—Так.
—Розкажіть, чому ви не повідомили?
—Бо Вестрі попросив мовчати. Сказав, що це заради нашого блага, що в убивстві звинуватять нас. Але мені здається, це не була справжня причина. Вестрі нізащо не уникав би правосуддя, якби не мав на те серйозної підстави.
Я пригадала Вестрі в ту ніч. Він був упевнений і сильний. Знав щось, чого не знала я.
— Він сказав, що треба когось захистити, — вела далі я. — Запевняв, що, якщо ми підемо до командира бази, буде ще гірше. І я повірила йому.
—Ви не знаєте, що саме він мав на увазі?
—Ні, — я розвела руками. — Повірте, я думала про ту ніч майже сімдесят років і ні на крок не наблизилася до розгадки. — Женев’єва зітхнула. — Утім, як я сказала вчора, я можу вам дещо показати. Підказку. Я заховала її в ніч убивства, сподіваючись, що вона допоможе, коли настане час справедливості. Можливо, він нарешті настав. — Я підвелася, Женев’єва та Дженніфер також. — Ви хочете її побачити?
—Так, — не вагаючись мовила Женев’єва.
Ми заглибилися в гущавину, Дженніфер обережно підтримувала мене.
Я підвела очі вгору, щоб зорієнтуватися.
—Так, це має бути десь тут.
Звісно, ландшафт змінився. Але я побачила попереду величезну пальму й зрозуміла, що ми близько. Випередивши супутниць, я пришвидшила крок і зупинилася тільки біля стовбура старого дерева. А тоді стала навколішки й занурила руки у вологий ґрунт, витягаючи його кавалками.
— Вам допомогти? — запитала Женев’єва, зігнувшись над купкою землі, яку я вигорнула голіруч.
Я похитала головою.
—Зачекайте кілька хвилин, і я знайду його.
Земля обліплювала долоні й пальці, забивалася під нігті. Колись мене це хвилювало б, але тепер — ні. Я ще ніколи не була така близька до справедливості. Я відчувала її запах. А за хвилину відчула дотик.
Десь на глибині тридцяти сантиметрів долоня наштовхнулася на щось тверде. Я заходилася рити швидше, щоб дістати предмет. 1 завмерла.
—Бабусю, з тобою все гаразд? — прошепотіла Дженніфер.
—Так. — Я витягнула із землі те, що заховала багато років тому. Розмотала залишки прогнилої і поточеної комахами тканини та дістала ніж. — Знаряддя вбивства, — пояснила я Женев’єві. — Злочинець викинув його в джунглі, а я закопала під пальмою. Сподівалася знайти, коли настане слушний час.
Женев’єва, наче експерт-криміналіст, дістала з наплічника прозорий пакетик і поклала туди знахідку. Відтак простягнула мені пачку вологих серветок і тихо сказала:
— Час настав. Дякую.
— Не дякуйте, — сумно мовила я. — Тільки доможіться справедливості. Атея цього заслуговує.
—Доможуся, — відповіла Женев’єва, розглядаючи ніж крізь прозорий пакет. — Тут викарбовано підрозділ і номер. Ці числа щось означають.
—Так. Вони приведуть вас до Ленса.
— Чудово, — сказала вона й заховала ніж у наплічник. — Спробую пошукати інформацію через армійське історичне товариство. Вони зберігають усі військові документи. Саме так я знайшла вас.
Ми мовчки поверталися на пляж, і я усміхалася сама до себе. Як добре нарешті випустити правду з клітки. Мені стало надзвичайно легко.
У Женев’єви задзвонив телефон, а ми з Дженніфер тим часом вийшли на берег. Я занурила руки в солону воду, змиваючи залишки бруду та зла, яким просякнув ніж.
— Я пишаюся тобою, бабусю, — сказала Дженніфер, присівши поруч. — Ти вчинила дуже сміливо.
—Дякую, люба, — витерши руки об штани, мовила я. — Варто було позбавитися цього тягаря раніше.
Ми повернулися до Женев’єви, яка все ще говорила по телефону.
—Так, сонечко. Обіцяю, я прийду додому й ми повечеряємо разом, як і планували, — пауза. — Я теж люблю тебе, Аделло.
Моя шкіра взялася сиротами.
— Вибачте, — за кілька хвилин я звернулася до Женев’єви. Ми були майже біля готелю, і до пляжу долинав сміх і хлюпання в басейні. — Я випадково почула з ваших уст ім’я Аделла.
—Ох, так, це моя донька.
—Таке чудове ім’я. І таке рідкісне.
— Рідкісне, — кивнула Женев’єва. — Насправді я ніколи не зустрічала тезок. Аделла — це моє друге ім’я. Батьки мене вдочерили, а воно залишилося від біологічної матері. — У серці вирувало стільки емоцій, що я відвела погляд. — Батьки відчули обов’язок його залишити, — замислено мовила Женев’єва. — Коли в мене народилася донька, то я навіть не роздумувала. Енн, щось не так?
— Ні, усе гаразд, — я опанувала себе. — Просто цікаво, чи ви знаєте або намагалися знайти свою біологічну матір.
— Повірте, я намагалась, одначе батьки не хотіли нічого про неї розповідати. — На мить жінка наче розгубилась, а тоді усміхнулася. — Колись учителька в школі сказала, що, мабуть, моя мама француженка, тому що в мене ідеальний французький ніс. Але правди я вже не дізнаюся. Документи давним-давно знищені.
—Отже, — сплеснула руками Женев’єва. Тепер, коли все стало на свої місця, я розуміла, що її очі — це очі Кітті в юності. — Торочу про себе, а ви мусите стояти на спеці. Це був насичений ранок. Вам варто відпочити. Зустрінемося завтра, коли я знатиму більше про серійний номер ножа? Гадаю, що до обіду щось довідаюся.
—Так, чудова ідея. — Мені паморочилося в голові.
—Буде про що поговорити.
— Буде, — погодилась я і заправила блудний локон за вухо Женев’єви. Так, наче переді мною стояла Кітті.
— Я на пробіжку, — наступного ранку сказала Дженніфер. Вона нахилилася до мене, і я відчула запах кокосового шампуню. — Тобі щось принести? Круасан? Лате?
—Дякую, не треба, — усміхнулась я.
Коли двері зачинились, я витягнула записник Вестрі й узялася далі читати його листи. Сторінка за сторінкою дізнавалася більше про його життя без мене, про його кохання, яке з кожним роком розросталося і чистішало. На останній сторінці, датованій п’ять років тому, серце стиснулося.
* * *
О третій у наш номер прийшла Женев’єва. Двері відчинила Дженніфер, і гостя поклала сумку на стіл.
—Ви не повірите, що я виявила.
—Що? — нетерпляче запитала я.
Женев’єва сіла поруч.
—Я дізналася про напис на ножі, — приголомшено похитала головою вона. — Енн, він належав не Ленсові.
—О боже! А кому?
Вона вийняла блокнот і розгорнула його на першій сторінці.
— Можливо, це буде моторошний сюрприз. Ніж видано полковникові Метью Донаг’ю, командиру бази, — сказала Женев’єва й запитально глянула на мене. — Мабуть, це якась помилка.
—Ні, не помилка, — наче вжалена, підстрибнула я. Перед очима замиготіли сцени з минулого. Кітті невтішно ридає на ліжку. Схвильована й розгублена Атея на різдвяній службі. Закривавлене обличчя Вестрі в казармі.
Женев’єва засмутилася.