Сара Джио – Бунгало (страница 51)
Я розуміла, куди вона хилить. Острів підштовхував людей шукати зв’язки там, де їх немає.
— Ой, я не впевнена, — знизала плечима Женев’єва. — Він лише побіжно згадував про свою творчість. Боюся збрехати. Ми говорили дуже давно, і спогади нечіткі. — Тоді вона витягнула із сумки жовтий нотатник і поклала його на стіл. — Ви не проти, якщо я поставлю вам кілька запитань? — обережно запитала жінка.
—Звісно, запитуйте. — Склянка з водою затремтіла в руці, і я мусила притримати її другою.
— Як я писала в листі, багато років тому на острові вбили молоду жінку. Я намагаюся довести історію до кінця і домогтися справедливості.
Ми з Дженніфер перезирнулися.
— Як я знаю, ви працювали медсестрою і того вечора пішли у звільнення. — Женев’єва нахилилася ближче. — Енн, можливо, ви бачили або чули щось? Я ніяк не прорвуся за завісу таємниць. Наче острів просто проковтнув ту дівчину, і не залишилося жодної підказки. Напевно, ви моя остання надія на справедливість.
—Так, — мовила я. — Я дещо знаю.
—Справді? — Женев’єва розгорнула блокнот.
Я склала руки на колінах, згадуючи, як Вестрі просив тримати все в таємниці. Я багато років обдумувала цю історію зі всіх можливих ракурсів, але так і не второпала, чому й кого він захищав. Можливо, коли правда випливе, я нарешті почую відповідь.
— Її звали Атея, — мовила я.
Женев’єва широко розплющила очі.
—Так, це вона.
Дженніфер стиснула мою руку під столом.
— Красива дівчина, — вела далі я. — Я знала її зовсім недовго, але вона уособлювала все добре, що було на острові.
Женев’єва відклала ручку й кивнула:
— Багато острів’ян так і не змирилося з її смертю. Донині. Старожили кажуть, що це найстрашніший злочин, скоєний на цьому клаптику суходолу. І моя місія — домогтися справедливості. Заради вбитої і всіх мешканців острова.
—Я допоможу вам. Але для цього слід піти в одне місце. Там ми знайдемо річ, яка підкаже шлях до справедливості. — Сонце сідало, осяваючи небокрай неймовірними відтінками помаранчевого й фіолетового. — Але сьогодні вже пізно. Ми могли б зустрітися завтра зранку біля готелю? — запитала я.
—Так, — вдячно всміхнулася Женев’єва. — У будь-який зручний час.
—Дев’ята тридцять?
—Чудово. Не можу дочекатися.
* * *
Коли ми повернулися в номер, я сіла на балконі й дивилася на океан. Серпик місяця сріблив хвилі, що ліниво викочувалися на берег. У сумці, яку Дженніфер залишила на балконі, задзвонив телефон.
—Люба! — гукнула я в кімнату. — Тобі телефонують.
Вона вискочила на балкон у зеленій піжамі та схопила сумочку.
—Цікаво. Не думала, що тут тягне мережа. Алло?
Я упіввуха дослухалася до розмови, хоча це був радше монолог по той бік слухавки.
— Не може бути! — вигукнула онучка й знову замовкла. — Ох. — Щось засмутило її, але вона усміхнулася знову. — Дякую. Я дуже вам вдячна. Надзвичайно. Зателефоную вам, коли повернуся до Сіетла.
Дженніфер поклала слухавку, сіла на сусіднє крісло та приголомшено мовила:
—Телефонувала жінка з архіву. Вони знайшли його. Знайшли скульптора.
Я одразу пригадала запитання, яке Дженніфер поставила Женев’єві.
—Він... Це не?..
—Ні, це не Вестрі. Мені шкода, бабусю.
—Звісно. — Ні, наївно розраховувати на такий зв’язок.
Над нами кружляла чайка, і Дженніфер не зводила з неї очей, аж доки пташка не зникла.
—Скульптор помер чотири роки тому.
—Як шкода, люба. — Я погладила її по голові.
— Нічого страшного, — видушила усмішку онучка. — Принаймні таємницю розкрито. Ну, частково розкрито. Тепер я знаю, хто це, і спробую поспілкуватися з його родиною.
— Це добре. Шкода, що в нас немає шампанського.
— Навіщо?
— Відсвяткувати подію.
Дженніфер спантеличено глянула на мене.
—Сонечко, ти нарешті розшукала свого митця.
Вона поклала голову мені на плече та сказала:
—І ти свого розшукаєш. У мене добре передчуття.
— Можливо.
Сподіваюся, Дженніфер не помітила сумнівів у моєму голосі. Серце говорило, що я спізнилася.
* * *
Як ми й домовилися, після сніданку Женев’єва чекала на нас біля готелю.
—Доброго ранку, — енергійно всміхнулася вона. На плечах — наплічник, з-під білого крисатого капелюха вибивалися кучері.
—Щиро дякую, що зустрілися зі мною сьогодні, — сказала Женев’єва, коли ми брели пляжем. — Не можу висловити, як я рада бути на крок ближчою до відповідей.
—Сподіваюся, вони не підведуть, — тихо мовила я, готуючись до того, що буде далі. — Розкажіть, що ви вже знаєте про злочин.
— Ну, я знаю лише те, що відомо жителям острова. Або в що вони вірять. Що вбивство скоїв чоловік, через якого завагітніло кілька жінок. Острів’янки й американська медсестра.
Я кивнула й тихо мовила, не зводячи очей з білого піску.
—Я не бачила обличчя. Було надто темно. Але це міг бути тільки Ленс.
—Ленс?
—Так. Солдат, з яким зустрічалася моя найкраща подруга. Він жорстоко вчинив. Покинув її вагітну й далі водився з місцевими жінками.
Женев’єва заклякла на місці, не зводячи з мене очей.
—Я не розумію, Енн. Чому ви нікому не розповіли про те, що знали? Чому не заявили про злочин?
Я зітхнула, міцно зімкнувши руки.
—Знаю, що ви зараз думаєте, але все набагато складніше. — Ми були майже коло бунгало, і я жестом запросила Женев’єву сісти на дерево, вимите морем. — Присядьмо, і я розповім вам усе, що знаю. — Роки боротьби з хвилями надали деревині сірого кольору та гладкості. Я махнула в бік джунглів. — Я стояла там і бачила, як він приставив ніж їй до горла, — мовила я. Женев’єва прикрила рот рукою. — Я ховалася в тіні, доки він не втік, а відтак підбігла до Атеї. Вона боролася за життя, за ковток повітря в мене на руках. Але я нічим не могла допомогти. Вона помирала. Тоді прибіг Вестрі. Ми згадали про морфій у моїй сумці. Кожна медсестра носила із собою аптечку. Морфій міг полегшити її муки. Ми обоє це розуміли. Спершу я не могла наважитися, однак, дивлячись на відчайдушні спроби дихати та чуючи булькотіння в легенях, зрозуміла, що це єдиний вихід. Морфій вгамував біль і забрав її життя. Атея померла в мене на руках.
Женев’єва погладила мене по плечу.
—Це було правильне рішення. Будь-хто вчинив би так само. Я витерла сльозу.
—Я твердила це собі багато років. Проте глибоко в душі завжди розуміла, що могла вчинити щось більше.
—Повідомити про злочин?