Сара Джио – Бунгало (страница 54)

—З полковником?

—Так. Ти знала про це?

—Так, знала. І Вестрі теж знав.

—Не розумію.

—Він не міг розповісти нікому, тому що захищав мене. Це почалося задовго до вбивства. Вестрі зрозумів моє становище раніше, ніж ти, тому що побачив мене з полковником і підслухав нашу розмову. Він знав, що полковник мав стосунки з острів’янками. А я була вперта й наївна та чути не хотіла застережень Вестрі.

Я згадала про жорстоке побиття в казармі.

— І полковник погрожував Вестрі?

—Так, — підтвердила Кітті. — Полковник говорив, що якщо Вестрі втрутиться і повідомить про це вищому керівництву, він скоїть зі мною щось жахливе.

— О господи, Кітті! — вигукнула я. — То приховуючи вбивство Атеї, Вестрі захищав тебе?

—Так. Тепер я оглядаюся назад і розумію, що навіть не усвідомлювала, у якій я небезпеці. Вестрі доклав усіх зусиль, щоб лихо обминуло мене.

—Тому ти й почала до нього щось відчувати? — зітхнула я.

—Мабуть, — щиро відповіла Кітті. — Доти всі чоловіки поводилися зі мною як покидьки. А тут я вперше зустріла чесного хлопця, який хвилювався за мене й хотів захистити. От тільки він кохав мою найкращу подругу. — Я глянула у вікно, пригадуючи, як Кітті дивилася на Вестрі. Хіба вона винна, що закохалася в нього? — Хай там як було, — вела далі вона. — Полковник убив Атею, тому що вона завагітніла та, на відміну від інших, не збиралася мовчати.

— Інших?

—Так, було ще мінімум дві. Одній тільки виповнилося чотирнадцять, — Кітті замовкла від думки про жахливу правду. — Варто було вже давно розповісти про це світові, але я намагалася жити далі. А потім полковник помер, і я заспокоїлася тим, що він горітиме в пеклі.

— Коли він помер?

—У шістдесят третьому. Від серцевого нападу. На самоті в готельному номері.

Я сіла рівніше, глянула на Дженніфер і Женев’єву.

—Але справедливість досі може восторжествувати, — сказала я. — Він ветеран війни з орденами й медалями. Ми доможемося, щоб його посмертно позбавили звань. Я про це подбаю.

Женев’єва схвально кивнула. Що вона відчує, коли дізнається, що головний лиходій — її батько? Я глибоко вдихнула, готова вимовити слова, які все змінять і для Кітті, і для Женев’єви.

— Кітті, — озвалась я, жестом підкликавши Женев’єву до себе. — Я хочу тебе познайомити з однією людиною. Її звуть Женев’єва. Гадаю, у вас знайдеться дуже багато спільного. Приміром, її доньку... Ну, краще поговоріть про це самі.

Женев’єва спантеличено подивилася на мене, але взяла слухавку й усміхнулася.

— Місіс Гемптон?

Я підвелася з ліжка й жестом покликала Дженніфер із собою. Вона весело кивнула, і ми вийшли з номера.

— Вони двоє — це, мабуть, найкращий результат, — усміхнулася мені Дженніфер.

Ми під руку спустилися сходами до холу та сіли просто неба, спостерігаючи, як хвилі шалено б’ються в берег, полохають неуважних пляжників і проганяють їх разом з мокрими рушниками. Чарівне видовище. Наче острів розумів, що настав час справедливості, і поспішав змити зло зі своїх берегів.

Я провела пальцем по ланцюжку медальйона, згадуючи Тіту та її слова. Чи спаде тепер те прокляття? Час покаже.

Розділ 19

У вітальні задзеленчав телефон — я невдоволено застогнала. Щоб узяти слухавку, доведеться вибратися з ліжка, підвестись і піти, а мої старечі кістки нитимуть з кожним кроком. Але наполегливе дзеленчання таки переконало мене. Один крок, другий. Ноги боліли, але рухались, і зрештою я встигла підняти слухавку й пробурмотіти захекане «алло».

— Бабусю, це я, — защебетала Дженніфер. — Цей день настав.

Минуло три місяці, відколи ми повернулися з острова. Подорож видалася приємнішою, ніж я очікувала, але до глибокого емоційного виснаження опісля я не була готова. Попри примирення з Кітті, Атеєю, Женев’євою і самим островом, у серці досі вирувало цунамі. Я залишилася на самоті з відголосками життя Вестрі й купкою старих листів.

— Бабусю?

—Я чую, люба. Просто сьогодні я сама не своя.

—Але ти поїдеш зі мною?

—Ох, сонечко. — Я опустилася на диван і накинула плед на холодні ноги. — Я сьогодні не зможу.

Дженніфер мовчала, і тиша краяла мені серце. Вона поїхала зі мною в далеку мандрівку, підтримувала та співпереживала, а я покину її такого дня?

—Ти впораєшся без мене, люба? — Я потерла болючий поперек. Минулого тижня Дженніфер здала свою роботу, і про проект уже знали місцеві газети й університетський відділ зв’язків з громадськістю.

—Ой, бабусю, — мовила вона. — Я розумію, що забагато прошу. Тим більше ти не дуже добре почуваєшся. Проте я так хочу, щоб ти поїхала зі мною. Там буде море людей, і я сама не впораюся. Дуже переживаю. З тобою було б спокійніше. Я заїду за годину. Стоянка поряд, і тобі не доведеться далеко ходити.

Я скинула плед і звелася на ноги. Я зможу. Заради Дженніфер.

— Гаразд, — здалась я. — Тільки заради тебе.

—Ох, бабуню, я так тобі вдячна! — скрикнула онука. — Незабаром буду.

Я поклала слухавку й потягнулася до журнального столика, на якому лежав лист від Женев’єви. Він прийшов учора, і я перечитувала його разів десять.

Дорога Енн!

Я хотіла подякувати, що ви приїхали на Бора-Бора. Ваш візит змінив усе — для острова, для мене, для Атеї. Сподіваюся, вам він теж приніс зміни.

Маю добрі новини: я зв’язалася з армійським командуванням і передала їм усю наявну інформацію. Вони погодилися розпочати процес проти полковника Донаг’ю. Усе це дивно, якщо зважити на мою спорідненість із тим чоловіком, але кревні узи не зупинять мене в боротьбі за справедливість заради Атеї і мого ненародженого брата чи сестри.

І хоч армійське командування не може віддати під суд небіжчика, вони разом з місцевою владою ведуть розслідування на острові. Імовірно, полковника позбавлять звання і нагород, принаймні на папері.

Місцева влада думає вшанувати пам’ять Атеї і звести монумент. Це чудова ідея, правда, Енн? Ми дуже хотіли б, щоб ви приїхали на відкриття, коли він буде готовий. Без вас і вашої сміливості цього ніколи не сталося б.

Ледь не забула: наступного місяця я вперше побачу Кітті. Вона запросила мене до себе в Каліфорнію. Аделла їде зі мною. Важко повірити, що це реальність. Кортить ущипнути себе. Але це дивовижна реальність.

Я завжди згадуватиму вас із теплотою, любов’ю і вдячністю.

Щиро ваша Женев’єва

* * *

У кампусі було тихо, і мої підбори лунко цокали бруківкою, вологою після дощу. Десь удалині бив годинник — дванадцята.

— Ми майже прийшли, — сказала Дженніфер, придивляючись до мого обличчя і перевіряючи, чи не підскочив тиск.

—Люба, зі мною все гаразд, — запевнила я. Прохолодне осіннє повітря пестило шкіру й бадьорило. — Показуй дорогу.

Ми пройшли кленовою алеєю поміж жовтогарячого й червоного листя. За нею вартувала поважна цегляна будівля, яку я одразу впізнала. Коли Джерард вийшов на пенсію, він викладав тут економіку. Я так любила гуляти з ним кампусом, особливо восени.

— Нам сюди, — мовила Дженніфер, коли ми дійшли до вузької стежки, що ховалася за порослим плющем корпусом. Онучка притримала гілки, і я пірнула під них. Я так часто гуляла тут із Джерардом, але жодного разу не заглядала за будівлю. — Ось вона, — гордо вказала Дженніфер.

Я примружилася, роздивляючись скульптуру. І зрозуміла, чому онучка так нею захопилася. Бронза розповідала цілу історію. Заінтригована, я підійшла ближче й увіп’ялася поглядом у пару, застиглу в грубо обтесаних дверях. Чому моє серце так гупає? Чоловік не зводив із жінки закоханих очей, але її погляд губився десь удалині за його лівим плечем.

— Як красиво, — мовила я, роздивляючись. Чоловік тримав у руках велику замкнену коробку. Під його ногами лежали бронзові речі: мольберт, розбита пляшка та книжка. Руки затремтіли, і я опустилася навколішки. Моє серце вмить зрозуміло.

Дженніфер мовчки стояла за мною. Де люди, де фанфари, про які вона говорила? Я провела рукою по бронзовій книжці, холодній і мокрій після дощу, і міцно вхопилася за край обкладинки. Невже? Я підняла важкий кут і побачила під ним потьмянілий металевий ключ. Серце калатало на несамовитій частоті.

Витерши сльозу, я покликала Дженніфер:

—Допоможи, бо я сама не впораюся.

Онучка допомогла мені підвестись, і я потягнулася до коробки. Краї були наглухо запаяні, щоб захистити вміст. Я просунула ключ у шпарину замка. Наче шматочок пазла. Покрутила праворуч, але замок не піддався.

—Мабуть, заіржавів, — сказала я. — Спробую ще раз.

Я витягнула ключ і знову просунула його в шпарину, легко розхитуючи сюди-туди. Тоді замок гучно клацнув і послабив залізну хватку.

Дженніфер нахилилася ближче, а я підняла віко коробки та зазирнула всередину. Там лежав синій оксамитовий футляр. Я дістала його з бронзової усипальниці й побрела до лавки навпроти. Ми з Дженніфер сіли.

— Відчиниш його? — прошепотіла онука.