Сара Джио – Бунгало (страница 49)

Я стояла у дверях, коли Грег і Лорен підійшли до бунгало.

—Слава богу, — сказав він. — Ми не хотіли залишати вас саму надовго. Дозвольте, я допоможу вам спуститися.

Дві дужі руки легко охопили мій стан, і за мить я вже стояла внизу.

—Ви знайшли те, що шукали? — пильно глянула на мене Лорен.

— Ні, — мовила я, не зводячи очей з хатинки. — Проте я знайшла щось набагато краще.

Вона обережно всміхнулася, наче знала про це місце й мою історію більше, ніж я сама.

— Не хочете зайти до нас на чай? Ми живемо в будинку трохи далі.

Я кивнула.

—Дякую. З величезним задоволенням.

* * *

Лорен налила чаю з біло-блакитного чайника.

—З молоком і цукром?

—Так, дякую.

Будинок був звичайний: дві спальні та простора тераса, яка виходила на пляж. Він дуже личив цій парі.

— Ми живемо тут вже тридцять п’ять років, — сказав Грег. — Ми з Лорен працювали в Нью-Йорку, але, потрапивши сюди в кінці шістдесятих, зрозуміли, що не повернемося до мегаполіса.

— І залишилися тут, — підтримала його Лорен. — Відкрили ресторан за кілька кілометрів звідси.

Звісно, я відчула заздрощі. Це могли б бути ми з Вестрі. Це було життя, якого я так прагнула.

Я сьорбнула чаю і поставила чашку на блюдце.

— Ви казали, що знаєте Вестрі, — тихо мовила я, побоюючись того, куди може завести це речення.

Грег перевів погляд з Лорен на мене.

—Так, ми були знайомі протягом багатьох років.

О боже. Вони говорять про нього в минулому часі.

—Були знайомі?

—Так, — підтвердила Лорен. — Він приїжджав сюди раз на рік. Казав, що це його щорічне паломництво.

— Паломництво?

—Паломництво в надії зустріти вас, — усміхнувся Грег.

Усередині мене все вирувало, як молоко в чашці чаю. Я кілька секунд обмірковувала почуте й похитала головою, згадавши Кітті й день, коли я покинула Вестрі в паризькому госпіталі.

—Не розумію, — мовила я, намагаючись звести докупи те, що сама вважала за правду, і те, що говорили нові знайомі.

—Він розповів нам вашу історію, — мовив Грег, ковтнувши із чашки. — Як ви закохалися на цьому острові, як війна розлучила вас.

Я похитала головою, не здатна повірити в почуте:

—А чому він не розшукав мене в Сіетлі? Чому не написав мені?

— Він не хотів втручатися, — пояснила Лорен. — Бо знав, що у вас своє життя, сім’я. Та глибоко в серці він вірив, що ви можете повернутися, що одного дня чекатимете його в бунгало, як у спогадах.

Я витягнула із сумочки коричневий блокнот. Він пульсував у руках, наче живий.

—Я знайшла це. Листи, які він мені писав.

—Так, щороку Вестрі залишав нового листа в бунгало. Сподівався, що ви його знайдете. — Лорен сплеснула руками і скрушно похитала головою. — Це було так романтично. Ми з Греґом уболівали за нього. Було так зворушливо спостерігати, як рік у рік він долає такий складний шлях, особливо для людини в такому стані.

Лорен узяла руку чоловіка й ніжно її погладила. А я майже підскочила в кріслі:

—Людини в такому стані? Що ви маєте на увазі?

—Ви не знаєте? — примружився Грег.

—Чого не знаю?

Лорен невдоволено глянула на Ґреґа та нахилилася до мене, наче збиралася повідомити щось жахливе.

— Містер Ґрін був на інвалідному візку. Залишився паралізованим після війни.

Я схопилася за груди, намагаючись заглушити біль. Паралізований.

Заплющивши очі, я пригадала сцену з паризького госпіталю. Вестрі лежав і дивився на Кітті. А якщо він відмовився зустрітися зі мною через гордість, а не через стосунки з Кітті?

—Я розумію, що важко це все чути, — сказала Лорен. — Вибачте, якщо ми забагато вивалили на вас. Просто ми стільки років спостерігали за цим милим чоловіком і його незавершеною історією та сподівалися, що побачимо розв’язку. Це просто диво, що ви тут, Енн. За стільки років ми вже облишили надії побачити вас.

Я дивилася на записник, намагаючись хоч щось збагнути.

—А що з Вестрі? Де він зараз?

—Ми не знаємо, — засмучено мовила Лорен. — Він уже п’ять років не приїжджав, і ми боїмося, що...

Ґреґ поклав долоню на руку Лорен, наче благаючи її замовкнути, і сказав:

—У вас є блокнот. Прочитайте його, можливо, знайдете там підказку.

Я підвелася з крісла.

—Дякую, щиро дякую вам за все. Я мушу повертатися в готель. На мене чекає онучка.

Лорен теж встала:

—Ми проведемо вас, міс Келловей.

—Не треба, я сама. І дякую вам.

Стежка вивела мене назад на пляж, і я побрела, долаючи біль у ногах й опір піску, так швидко, як тільки могла. І молила Бога, щоб не запізнитися.

Розділі 17

Ранкове світло залило балкон, і я вмостилась у плетеному кріслі. Дженніфер вийшла на пробіжку й повернеться за годину. Я взяла записник Вестрі, перегорнула зморщену від вологи першу сторінку й пірнула в знайомий почерк.

23 серпня 1959 року Моя найдорожча Кліо!

Це перший лист до тебе, написаний на острові, де ми бачилися востаннє. Де попрощалися серед гулу аеродрому, і літаки понесли нас в різні точки планети. Я повернувся до бунгало 23 серпня, у день нашої першої зустрічі, сподіваючись знайти тут тебе чи хоч згадку про тебе. Минуло вже майже двадцять років, але ти завжди в моїх думках і серці. Ти будеш рада почути, що бунгало витримало ці роки. Тут усе таке, яким ми його залишили. Подих бризу розвіває штори. Столик і крісло. Ліжко. Бракує тільки тебе.

Як би я хотів, щоб ти була тут, кохана. Як би хотів обійняти тебе, як колись. Я знаю, що ти деінде, живеш власним життям, і я не хочу в це життя втручатись. А серце тужить за тобою. І завжди тужитиме. Тому кожного року я повертатимуся сюди в день нашої зустрічі та сподіватимуся, що наші шляхи перетнуться ще раз. Залишаю блокнот у поштовій скриньці й несамовито чекаю на твій лист і на тебе.

Твій Ґрейсон

Я опустила блокнот, чудуючись із листа, який ішов до мене практично п’ятдесят років. Він досі мене кохає. Господи, він досі мене кохає. Як і я його. Моя любов не зменшилася ні на йоту — ні 1959-го, ні сьогодні. Він пише, що в бунгало все таке, яким ми його залишили. Але ні слова про картину. Я перегорнула сторінку та взялася читати далі.

23 серпня 1960 року Моя найдорожча Кліо!

Не заперечуватиму: серце згорало від нетерпіння, коли я відкривав поштову скриньку та виймав записник. Воно сподівалося побачити рядки, написані твоєю рукою. А ще краще — саму тебе. Та я вже стільки років чекав, тож зачекаю ще один. Я буду терплячим, кохана. Обіцяю.

Час спливає, і я багато думаю про це все. Не можу зрозуміти, чому ти не відповідала на мої листи з паризького госпіталю і не приїхала зустрітися зі мною. Кітті казала, що ти вийшла заміж, але спершу я не міг у це повірити. Невже ти змогла вийти заміж і забути наше кохання?